Верба. Олекса Мишанич

Олекса Васильович народився 1 квітня 1933 року. (Чит. Мій Олекса Мишанич). Проте, відтоді, після моє публікації, на малій батьківщині О. Мишанича, про сього славного чоловіка, жодного заходу-згадки не відбулося. Сямтешній люд перейнятий зовсім іншими хвігурами. Одначе, Олекса Васильович на те не зважає, позаяк вдячний усім тим, хто колись послуговувались його іменем і наразі згадає про Його. Він же заслужив на те. Дякую.

ВЕРБА

знаки

Олексові Мишаничу

В селі приключилася нудна подія, що ворухнула навіть довколишні гори. Молодиця не молодиця, а що жона собою була файна, до того закохалася в якогось приблуду, що коли той небавом кудись зник, почала горопаха сохнути на очах і от нагло переставилася. Попи, звісне, народ лукавий і своєрідний, навідліг одмовився хоронити уражену коханням, зваживши на її нехристиянський учинок. «Дурна, — казали одні. Правду мала, — провадили другі, а решта запопадливого люду ще довго обсотували кісточки небіжки, ніяк не могла второпати. — Як ся то стало?» Зрештою, її тлін прикопали, як оту мершу, за терновим плотом, на окопиську, дослівно — звалищі для худоби.

Сплив час, неспокійна гірська річка встигла перемінити кілько русел, дістатися й бокатого ґруня, на схилах якого колись поклався тинету — прадавній цвинтар, що нині за його існування мало хто й знає. Тернової межі між кладовищем й окописьком вже не знати, виднівся суцільний пустир, де вряди-годи пастушки випасали товар. Батьки суворо наказували малим скотарям остерігатися від чорторию, аби на лихо хтось не стратився разом з худобою в тому жолобі. Але діти є діти, мало зважають на перестороги. Знають своє...

Серед отого неслухняного дробу був і я, «мамин пестунчик». Так, принаймні, дражнили мене. Отож приспічило й собі звідати того заклятого краю. Там, на крутому яркуватому схилі, росла над водою крислата верба. Стара, як світ, і доромплава всередині. А що вона доромплава, я взнав потому, коли пробрався в оте дупло, що зяяло темною порожнечею. Деревина геть вигнила й порохном, наче прахом, подалася в землю.

Ми познайомилися з вербою, саме познайомилися, якоїсь літньої днини, коли я зважився вигнати худобину до того крутого ґруня. Як намучилася бідна маржина, доки вибиралася зі мною під самісінький верх. Корівчину з телям та кілька ягнят я полишив на споді жолоба, і вже одинцем подерся д’горі. Путівець чимвище стелився аршицею — дрібним камінням, що, як бите скло, сиплеться при найменшому доторку. Аршиця ранила лікті, коліна, рипіла, різала нерви. Але я вперто пробирався на гору, навіть гарячковито «чіплявся» за повітря, аби втриматися, не покотитися сторчма. Кортіло довести собі й цілому світові, що я здатен на мужній вчинок. Верба, оточена зусібіч крутизною, вабила не одного сміливця, але щоразу той, кому дуже хотілося побути коло зачарованого дерева, не мав достатньо снаги, а може, й відваги, щоб доторкнутися шерехатої кори. Мабуть, саме тому я переміг у собі мізерність людини, аби там, на горі, чути себе великим... (Дітям властиво рости).

Ледве вчепившись за випнутий з-під землі корінь, я щосили сіпнувся вперед й упав розпластаним птахом на замшілу вершину. Коли прокинувся: сонце схилилося до обрію, прохолодний полонинський вітерець бгав на мені шкіру, кидав у дрож. Я мерщій схопився на ноги, припав поглядом до верби. Точніше, до її дупла. Звідти долинали глухі загадкові звуки, уривки якоїсь музики. То — промовляло дерево. Я спершу не розібрав почутого, але помалу ставали зрозумілими її, верби, слова. Вона прохала підійти ближче, бо вже немічна подавати голос. Гейби налиті оливом ноги, таки зробили кілька кроків, навшпиньках я приклав вухо до її бездонного війстя.

— Сину, моя дитино, — провадила верба, — не перший вік чекаю на тебе, виглядаю, побиваюся. Але тебе раз у раз народжує інша жінка, не я. А я, обернена на дерево, безсило стовбичу тут одна, нічого не можу вдіяти, аби заборонити тим породіллям приводити тебе на світ. Адже, власне, я першою зачала тебе, виносила в утробі, проте — стала вербою.

Я ошелешено слухав дерево, зашугано водив очима над селом, шукав у буйній зелені рідне обійстя, аби наразі побачити маму. Її згорблену за роботою постать хутко знайшов, на радощах вигукнув:

— Он моя мама!

Верба тяжко зітхнула, вела далі:

— Ота жінка, що зараз порається на городі, твоя суща мама. Так, тільки суща, але не вічна. На жаль, ти ще мало знаєш про вічність. Там, у вічності, відсутнє будь-яке тіло, що позначається мамою, батьком, братом, сестрою. Там  ніхто не поділяє на рідних і чужих, там панує необмежена рівність духу.

— Нащо ж мені така вічність, якщо позбудуся мами, — простодушно обурився.

— Вічність одна, мій сину, як і я в сьому світі, — спроквола протягла. — Й не кожен звідає її.

Мимоволі я одірвав очі від брунатної цятки в долині, окинув поглядом край, відтак невпевнено обмацав себе, навіть ущипнувся. Ніяк не міг повірити, що я насправді тут, на заповітній вершині, й прикро від того.

— Скільки ж вам років? — прохопилося.

— Зелена тьма, — вперше посміхнулася.

— А мені ж дванадцять... — наголосив.

— Може... — трохи задумалася. — Різно визначається вік.

Несамохіть я приймав на віру почуте. Що верба моя мама, десь іще сумнівався, але був певен у її вічності. Чимось близьким і рідним йшло від дерева, навіювало щиру любов. Несміливо торкнувся шерехатої кори:

— Що далі?..

Верба якусь хвильку помовчала, тихо прочинила одслону:

— Зараз перекинешся горлицею, а там, гляди, висидиш припутня — голуба собі до пари та й зачнете вдвох ґаздувати.

Так, надто вразили її слова. Одразу й не втямив, що прорекла верба: гейби втрачу хлоп’ячість, стать, «а там, гляди, висидиш припутня»…

— Згоден... А хто зостанеться після мене?

— Не «хто», а «що».. — поправила. — Тлін, сира земля.

— Невже такого як є мене не буде? — спохватився.

— Навпаки, — пожвавішала. — Ти будеш для інших собою.

Перевтілення тривало недовго. Принаймні, так здалося мені, вже горлиці. Я незчулася, як замахала крилами, дужими лапками вчепилася за хистку гілку. Втрималася. Вщент розвіялися сумніви:

— Мамо... — протуркотіла до верби.

Дерево раптом вкрилося росою, залилося сльозами:

— Донечко, моя дитино, ох...

Вдарив грім, розпечена блискавка протяла дерево, запалала верба.

— Ма..., мамочко, — я безпорадно кружляла над отим пеклом.

Ненаситне полум’я пожерло її, вже розворожену, майже дотла, подекуди зосталися мокрі недопалки. (Настигала буря). Опісля я вигребла таку-сяку баюрку, втикнула обгорілого прутика. Най би ся прийняв... Так і сталося: весною ожила лозина, а там і справді я вивела припутня. Нескінченність триває...

1994

Теги: Олекса Мишанич

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати