Вишкіл чотаря Драґоша

Повчання Романа Драґоша своїм синам, яких викликав з небуття (абсолюту) та породив на ґруни.   

Цілими днями він дивився у вікно і в один з полуднів побачив на залитому соняшними променями моріжку двох хлопців. У той час йому здалося, що то його сини, яких зоставив у Колонікому. Вражений уздрітим, Роман схибнувся на буйній уяві. Щосили потряс головою, але свідомість уже не відпускала тільки-но породжених думок: перед очима була реальність! «Так і буде», — сказав собі, відтак покликав Калину.

— Жоно, а що там чинять наші хлопці?

Завжди заклопотана хатніми справами Калина зараз увійшла до чоловіка, витираючи об приплаток руки:

— Зазвідайся в них, — стримано відповіла.

Роман упевнено сказав:

— Поклич обох до мене.

Коли сини переступили поріг, батько пильно роздивився своє поріддя. Хлопці більше подобали на матір, але випнуті підборіддя та блиск ув очах — то вже його. Посадив синів пообіч себе:

— Ну, що нового в світі?

Один з них, старшенький, поколупався в носі, витяг звідти чималеньку котячку:

— Тату, а Владко сю каку називає золотом. І, знаєте, тату, кладе в рот…

— Тату, тату, — перебив меншенький. — То Гордій навчив мене. Він уминав і гівно, коли був маленьким. Мені мама казала.

Скривився від побаченого та почутого батько, наказав пальцем:

— І се мої діти… — зиркнув з-під лоба на жону. — Нехароту жруть.

Промовчали малюки, а от Калина вже не стрималася, що назбиралося на язиці — передала куті меду:

— А-а-а, любий, твої діти нехароту їдять, а ти дотепер і не мав коли подивитися за ними. Файного маю чоловічка... Файного!.. І нащо мені такий здався. Що ти є, що тебе не є — один толк у тому. Лиш мені того треба?.. — добру годину молотила язиком розгнівана Калина.

Терпець урвався в чоловіка, гримнув:

— Доста скрипіти зубами! Я займуся їхнім вихованням.

І наполегливо взявся доводити до розуму синів. Спершу з’ясував: «Хто ви?» Обидва лише стенули плечима. «Ти цяця і ти цяця в маминих руках, а я змалечку навчу вас казати: «Я українець, і я українець». Сього було достатньо, щоб уже в скорім часі хлопці збагнули суть того слова. Українці — се рештки аріїв, людей напрочуд сильних і вельми освічених, які розпорошилися по цілому світу. І тільки незначна частина тої шляхти з далекої дороги вернулася на рідні терени. В своєму краї поростікалися воротила хто куди, не подбали про власну безпеку. Так одні поселилися в степу, другі у горах, а треті в ярах та виярках під лісом... Тривалий час знущалися над ними чужинці, мордували їхніх жінок і дітей, а чоловіків обертали на слухняних рабів, аж коли пробудилася зморена земля, вивергнула священне гасло: «Доста вам, арії, спати!» Мало-помалу підводяться на ноги заспані соні, перемовляються між собою: «Мо’ й справді ми арії?» Хапаються час від часу за зброю, аби звільнитися з ярма, репетують на світових перехрестях про свою любов до Батьківщини, а тої арійської волі ніяк не здобудуть. Тому причина відсутність освіти й доброго вишколу. Не мають українці своєї власної думки на світ, а послуговуються перетравленими мізками чужинців. Тому й споживають лайно замість соми, копирсаються, мов кури, в смердючому гної, видзьобують звідти крихти поживного замість уволю наїстися з рук ґаздині. «Тож треба, любі синочки, позбутися того паскудства, що насіло по рідних теренах. І кому, як не вам, світлочолі, розвіяти мряку над краєм», — урочо закінчив свій перший урок Роман.

Влад і Гордій з охотою вислухали батька, потому задали кілька запитань і вже наступного дня розпочали вчити абетку та правильно тримати ручку. Каменюка зрушила з місця. Злива цілющих знань рясно змочила хлоп’ячі голівки. За кілька місяців запопадливі опанували грамоту, а там і арифметику. Того їм виявилося мало. Батько наполіг трохи спочити, оголосив вакації. «Проліски» — так Роман нарік своїх вихованців — скорилися за умови, якщо «Перун» — сини і собі нарекли тата — виведе їх на свіже повітря. Подалі від ґруня. Калина спершу радо зустріла  патронат чоловіка над їхніми дітьми, але зараз, коли хлопчаки вчепилися йому за руки та верещать, мов навіжені:

— Мамо, пустіть нас в похід! — Калина насупилася.

Але будь-яке навчання вимагає відпочинку, тож мусіла погодитися з «Перуном», що його «проліски» повинні відлучитися на деякий час, аби провітрити засувані ногавиці. Брати нараз забули про батька, на радощах кинулися матері на шию. Роман полегшено зітхнув, промовив до свого серця: «Най мало потужить за нами, а то вже і се не се, і он то не тото». Молодший на рік від Гордія Влад сказав батькам:

— Може, ми з братом в дорозі знайдемо собі наречених.

Тільки зараз Роман згадав, що дітям час спати, бо завтра рано вставати, а жоні сказав кілька люб’язних слів. Сього було досить, аби малюки мерщій подалися до сну, а Калина встигла здоїти та процідити молоко. Звісно, цілу ніч ліжко ходило ходором, а завзяте подружжя впивалося любощами, лиш тільки їм відомими. Рано-вранці натомлених батьків розбудили сини. Першою прокинулася мати. Її пухкенькі щоки вкрилися рум’янцем:

— Хто вас кликав сюди?

Хлопці в один голос одказали:

— Мамо, відпустіть тата.

Тут прокинувся схарапуджений батько, враз протер заспані очі, вигнав своїх «пролісків» за двері, а жоні велів узяти їх на засув. Доки вона возилася на порозі, Роман роз’ятрено засунув свого сталевого меча в її зволожену піхву, перед походом добре протер то гніздище. Ошелешена навальним ударом — ледве втрималася, міцно вчепившись за одвірок. «О-го-го, такого ще не було», — насилу проказала замість подяки. Тепер чоловік міг спокійно податися з дому. Жона неодмінно чекатиме. Вістрям свого меча він розписався на пругких опуклих сідницях: «Ся розкіш належать тільки мені. Хто посягнеться на неї, буде звалашений».

Перекинувши через голови тугенькі торби, хлопці слідом за батьком рушили в путь. Роман узувся в легкі постоли, широкі ногавиці та простору вишиванку одягнув на пругке, мов у пардуса, тіло. Підперезався широким чересом, застромив сокирчину та перекинув через плече напаковані харчами бесаги. Збоку здавалося, що то так напрочуд легко ступають не людські істоти, а виводок рисі. Троє ледве торкалися землі, гейби пливли росяною травою. Діставшись лісу, Роман вирубав кожному ходулі. Хлопцям, звичайно, менші, а собі добрячі. «Тепер, синочки, й розпочнеться наша справжня мандрівка». Він дав зрозуміти «проліскам», що їхній похід не звичайна забава, а випробування на витривалість. І вже звідси гуртом продовжили свою путь на дибах. Можна зрозуміти дітей, які ніколи не пересувалися ходулями навіть по рівному ґруни, коли довелося їм на тих шпичаках долати круті узвози й підйоми. Настирливий батько, хоч і сам був не вельми добрий майстер тої складної штуки, вимагав од себе й синів рухатися тільки на ходулях. «Ми повинні навчитися ходити ліпше за інших», — торочив цілу дорогу. Не одну ґулю набили всі троє, тоді як навчилися ходити на дибах. До двох довгих жердин з приступками помалу призвичаїлися. Потому хода в повітрі їм стала за виграшки. Роман Драґош нарешті порадів за свій перший успіх в житті. Себе і синів навчив щось.

Теги: вишкіл, чотар

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати