Третій день Великодня 1939 року

Вранці насилу встали. Третього дня Великодня вирішили податися в село, провідати Колонікого. Роман наполіг: «Хоч перевертнем, а мушу там побути».

Калина обернула його у вовкулаку, а себе в зайчиху. «Погнали!» — схопилися з місця. І слід простиг за ними на ґруни. Навперейми, одне перед одним летять у долину. Роман щодуху женеться за куцим хвостом, а той блисть, і вже он на тому горбочку манить до себе.

Тяжко Романові звикати до вовчої шкури, а треба, бо інакше — глина. Спорідненість двох світів — того й сього у вовчій шкурі — неодмінно повинна бути. Екватор єднає полюси, зводить в одне ціле розщеплені атоми. Саме зараз Роман і Калина є скупченим рівником між двома протилежностями, тим самим доповнюють чорне білим і навпаки. Звідси походить доба. Доба мінлива як і її несталі знаки. Отож перехід з одного світу в другий цілком закономірний, і нема чого чинити перепони вседосконаленому.

Марно стараєтеся, порфірові гномики. Ваш мозок тільки сіра речовина в пробірці прискіпливого Визискувача. Його необмежена робітня повністю захаращена приладами, мертвим начинням, якому все ’дно, що там булькає всередині. Вовкулака находу розмірковує, пробираючись крізь густі корчі, глибокі зворини та кам’яні виступи вздовж провалля. Роман помалу звикає до незвичної шкури, чотирьох лап і до хвоста. Ніяких тобі умовностей в такій подобі. Вільно і легко, мов у доброму сні. Лише сутужно звикати до інстинктів. Вони напрочуд інтенсивні. Звір зичливіший. Він не вб’є тебе за абищо, тільки тому, що так заманеться.

Зайчиха дочекалася вовкулаки.

Знову вони в парі, неквапом бредуть чагарниччям. Вона стрибає попереду, веде свого любка до сповидного світу.

Й от уже зійшли на мочар — драглисте поле, густо вкрите молодим зелом. Трохи далі, на узгір’ї, видніється Драґошів маєток і ще кілька убогих обійсть. То — Колонікого. Садиба Драґоша істотно вирізняється на тому злиденному тлі.

Триповерхова смерекова хижа, покрита етернітом, довгий добротний хлів під драницями, великий город і сад за причілком хати. Роман і Калина на хвилю пристали, мовчки порозумілися: її можуть і не помітити з присілку, коли вони переходитимуть мочар, а його, вовкулаку, обов’язково хтось та вздріє, гукне на старого Драґоша, а той і жахне з єдиної в Колонікого «пушки»... Тож довелося дати маху, вийти до присілку з іншого боку. Манівцями дісталися під самісіньку няньову хижу, причаїлися в розлогих кущах ліщини.

На столоченому моріжку бавляться вдвох його найменші брати; старший, напевно, зараз леґінить на вулиці, сестра з мамою в церкві, а няньо скитником б’є поклони на штоці. Усамітнено молиться до свого Бога.

Старий Драґош сторониться церкви та її отців ще од Першої світової війни, коли на фронті скалічив руку та потруїв легені вдушливими газами, а відтак утік додому, в рідні гори, де його чекала сука-зрада. Жона в першому шлюбі пустилася берега...

Не стримався розгніваний дезертир, гепнув невірницю об вугол печі, призвів смерть. Відтоді нікому не вірить на світі, крім власного Бога. З першою не встиг — не дала війна — завестися дітьми, а з другою жоною мають нівроку. Тільки Романа втратив через синову дурну голову. Тужить за любим старий, навертається до його в молитвах, і гадки не має, що осьо тут, на дворі, дітвак перевертнем навідався в гості здалеку.

Вовкулака захлипав од побаченого. Стислося серце в Романа. Поплівся необачно мочаром. Зайчиха слідом іде. Брати лемент зняли: «Нянью, стріляйте!» Вибіг з молитвою на устах спантеличений Драґош, хутко рушницю приніс, цілиться в дивну пару, що бреде собі неквапом полем. Зайчиха з вовкулакою мирно простують, не зважають на пересторогу. Опустив зброю досвідчений яґер, упав на коліна перед видінням: «Прости мені, сину».

Край поля долинули батькові слова, але Роман не повернувся, поплівся вовкулакою геть. На ґруни минув третій день Великодня. Роман і Калина прибрали собі звичного вигляду, проте порізно розійшлися на ніч. Жона пішла спати, а він зачинився в комірчині, кілька діб не показувався дружині на очі. Шукав в собі примирення з минулим. Набуте безслідно не минає. Хоч і втаємничений у непрості, а душу має людську…

Теги: Великдень, вовкулака

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати