Великдень Карпатської України

9 квітня 1939 року Василь Ґренджа-Донський, перебуваючи в тячівській тюрмі, написав вірша «Вночі «Христос воскрес» співали…», а десь там на одному з верховинських ґрунів переходило таїнство свята.

«Великдень сього року видався рано. Тут, на ґруни, ще держиться подекуди сніг, а в долині — година ходи туди — протряхла земля буяє врунами, цвітом. Роман стоїть на вуглі зрубаної хати, мружиться до вранішнього сонця, — виглядає свою ґаздиню. Вона от-от має з’явитися на тому верху гори, а далі рівним плаєм добереться під самісінький ґрунь... Ось і вона — наче почула, махає рукою з того боку. Між ними глибока і широка зворина. Калина дала перепочити коневі, потому притьмом одну ногу закинула йому на гриву, другу встромила в стремено. Їде верхи святково вбрана, притримує поперед себе бесаги. Драґош веде її очима, здалеку любується тою гордою поставою, писаними шатами. «Яка вона красна». Квапиться їй назустріч. Вздовж обриву він навприсядки спускається до подини, галяви під ґрунем, оперезаної буковим пралісом. Насилу добрався поміж валунами, що закам'яніли над урвищем. «Тут і чорт ногу зламає, а не то, щоб чоловік легко пройшов». Калина притримала коня, скочила Роману в обійми, почоломкалися:

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Баский кінь іде попереду ґаздині, потайною стежкою викрешує іскру. Ґазда ступає слідом, уже встигши нагодувати маржину, вичистити в хліві, націдити (як попереджала ґаздиня) з корчаги сливовиці в пляшки. Сьогодні буде велика гостина. Дорогою Калина весело туркоче йому про попа, мирян і їхні насуплені брови, звернуті до неї:

— Не встигла я стати в свій ряд коло церкви й розв’язати бесаги, як чую з боку: «Дияволицю принесло. То вона привела мадяр на наші голови. Треба її звести з світу, аби позбутися біди... Ага... Треба б». Потому вже піп, коли обходив ряди, зозла прошив мене гарячим зором, і скупо скропив наші, любий, пожитки. Я розсердилася, схопила бесаги на плече й ходу за ворота, а там на коня та в гори. До тебе, опришку. Розказуй, як тобі велося самому? — обернулася.

Роман узяв її за руку:

— Ти не боїшся розлючених людей? — насторожено запитав.

Пирснула сміхом:

— Лишися того... — і прогнута падає йому на груди. — Держи мене! — Ледве втримався.

Отут одразу, на кам’яній ум’ятині, вона прожогом розклала перед ним коліна, вже готова знову впиватися його нестямним шалом, підмахує завзятому Роману.

— Медочку мій солодкий, — уста її дрижать у такт обопільним рухам.

— Як добре нам одним, — уп’явся пальцями в її спітнілі стегна.

— Помалу, — ледь не кричить, — розірвеш мене надвоє.

Захекана лежить на кам’яному ложі, вродлива, змучена, шепоче щось до його. Він загачкався, стоїть над упокореною. Жижки трусяться, а на обличчі відрада. «Твердий і дужий я, мов се окілля», — розправив плечі, аж хруснуло між лопатками. Бере її на руки:

— Розслабся, люба!

Не дуже розімлівала Калина, бо по полудні насходиться повна хата гостей. То прийдуть нави — душі померлих родичів. Вона щороку частує їх. Отож і зараз мотає коло великодних страв, розносить повні миски, кладе на столи посеред світлиці. Роман і собі не сидить склавши руки, застеляє довгі лавиці витканими покровцями та в іншому допомагає ґаздині. Перед сим обоє обійшли свій маєток, у кожний закуток посипали солі, щоб нечисту силу відігнати. Потому Калина подалася готувати гостину, а Роман знову переступив поріг стайні, та вже привітався до худобини:

— Христос воскрес! Сонце в крузі! — відламує кусник свяченої страви, пригощає корову: «Який сей дар красний, аби тобі Бог дав такі телята красні». Так само частує кожну скотину, крім свині. І вулики не минув, до бджолиної матки промовляє, щоб уставала після зимової сплячки, добре роїлася та ніколи не покидала його ґаздівства.

Невдовзі буде місяць, як чотар Драґош пристав у прийми до повітрулі на ґруни: не чути про його ні слуху, ні духу. Рідні похоронили сина, справили за ним парастас. Особливо побивається мати, чорна печать не сходить з її обличчя. І старий Драґош за цей час зсутулився, перестав носити високо голову, а днями розрахувався з державної роботи. «Не буду служити мадярам за вбивство сина», — буркнув жоні, але новоявленій владі пояснив інакше: «Я вже нікудишній до такої роботи. Найміть собі молодшого від мене». Романові рідні три брати і сестра також зневірилися в його присутності на сьому світі; а решта, хто його знає, кожен думає про своє. Тільки він не забув нікого! Присів на ясла, згадує присілок, дітей на вигоні, горожанку, гімназію, чехословацьку демократію в краї, батька Волошина, криваве побоїще під Хустом…

— Ромку, де там тебе біда носить! — кличе з порогу хати Калина.

Він уже біля неї, жартує:

— Розкудкудахкалася.

— Та ні, любий, я хотіла тобі сказати, що може, доки надійдуть гості, ми розговіємося.

— То давай, — погодився.

Вона подала йому бесаги:

— Аби твій розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язуються.

Поцілував її в щічку:

— Файно дякую, — на очі прийшла мама: передає няньові свячені пожитки. Няньо бере...

— А зараз, Ромку, вмиємося перед їдою, — наливає в миску крижаної води з кількома писанками на споді. І вона освіжається…

Двоє вікон у світлиці навстіж одчинені. Прохолодний вітерець і великоднє сонце бавляться в оболоці, наповнюють оселю запашним повітрям, додають радості. Так і хочеться крикнути: «Он воно щастя!» А на столах, застелених білими обрусами, повно всіляких страв: високі жовті короваї, вицифрувані всілякими знаками, від чотирикутної зірки з укладеними на неї вісімкою крилами до в'яззю виведеного потойбічного світу; довкола того пишного короваю сяють барвами крашені писанки, одна другої краща; варені яйця окремо в мисці; грудка коров’ячого сиру; скибками нарізана вудженина; масло; ковбаса; напечені солодощі; сметана у глиняних пивниках; і який, скажіть, великодний стіл обійдеться без начиненого поросяти з хроном у зубах, що його заколов у чистий четвер ґазда. І, звичайно, то не русин-українець, якого не тішить дарабка білосніжного сала, пухка паляниця чорного хліба та ще в додачу — чиста, мов сльоза, палинка. Лиш на Великдень то має заможний верховинець, аби настирливо працювати цілий рік; не покладають рук такі, як старий Драґош, себе вимотують і хатнім спокою не дають: «Вставайте, ледарі! На цвинтарі відпочинете!» — отак щоразу кличе до роботи. Роман окинув оком накриті столи, зніяковіло запитав:

— Невже й справді ти чарівниця? Як можеш одна, без чоловіка, держати таке ґаздівство?

— Жона все може, якщо захоче, — моргнула оком. — Ти, ґаздику любий, не заговорюйся, а час би нам розговітися, — подала йому миску, наповнену свяченими стравами.

Роман обійшов тричі довкола зсунутих докупи столів, став перед одчиненим вікном, звідки лине соняшний вітерець і чути п’янкий, духмяний запах полонин, зворушено розтяв ножем кілька свячених яєць і на кінчику гострої сталі подав оте причастя господині:

— Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого Великодня в щасті й здоровлі.

Калина, мов перед попом, смирно вислуховує його, затамувавши подих, похапцем узяла губами зварений яєчний білок і крихточку жовтка. Шкаралупу зав’язала у вузлик:

— Передам рахманам, аби знали, коли Великдень.

Трохи перекусивши, ґазди вийшли в присінок, сидять упарі, воркочуть одне одному задушевні слова. Лащаться до них соняшні промені, дарують радості життя. Він і вона вже не уявляють себе поза шлюбом, що його урочо скріпить сьогоднішня гостина. Тому ніяк не дочекаються навів, які з хвилини на хвилину мають прийти.

— Тебе посвятять в непрості, — натхненно каже йому.

Роман чув про «земних богів» — непростих. То вважаються люди з винятковим чуттям і розумовою силою. Між ними є чисті й нечисті. Примівники, знахарі, відуни, градівники, ворожбити, баїльники — доброзичливі до простих смертних. Вони не шкодять, а навпаки, допомагають відвести біду, чимось посприяти, вилікувати хворого, замовити від укусу гадюки, відгадати минуле чи майбутнє, знають усе наперед, усе бачать і думки можуть одгадати. Проти них виступає чорна рать упирів, вовкунів, чинатарів, місячників, сточників, урекливих та добрий десяток чортів усяких. І зараз, коли Калина приголомшила його звісткою, Роман замислився. Він не чекав такого перебігу подій. Бути не таким, як інші. Ні, звісно, він мріяв у гімназії творити високе мистецтво, добиратися до найпотаємніших криївок буття, «вигадувати казна-що», як каже його любка, але бути вершилом людської свідомості, винятковим серед загалу — то вже занадто. Від почутого йому перехопило дух.

— Не ми вибираємо долю, а вона обирає нас, — Калина розважила його. — Ти лиш обранець її, то марно побиваєшся. Але в сьому потаємному дійстві добірні далекі від сущого, скороминущого плину життя. Вибрані не потребують того, над чим печеться такий, як усі. Добірне товариство піклується іншими, дбає про вічність суцільного світу та геть не журиться собою. Непростих обирають не просто; той чин не придбаєш ні за які кошти, не здобудеш на вірній службі, не вимолиш у жодного бога. Вибрані — се колишні боги, які провинилися перед власним сумлінням, і спокутавши свій гріх на землі, знов набувають первісного вигляду. То знай, що і ти непростий серед інших.

На ґрунь сходяться нави. Хто верхи на коні, хто пішки, хто пан, хто Йван, а дехто й сам не знає хто він є. Царі, князі, журати, полковники, крайники, боженики, вартиші, сирохмани, яґри, молоді, старі, чоловіки, жони, білі, чорні, смагляві… Кожен: цар над царями, князь над князями, журат над журатами, полковник над полковниками, крайник над крайниками, боженик над божениками, вартиш над вартишами, сирохман над сирохманами, яґер над яґрами, леґінь і дівка над молодими, дідо і баба над старими, чоловік над чоловіками, жона над жонами, білі над білими, чорні над чорними, смаглявий над смаглявими…

Зворушені ґазди радо зустрічають на ґанку гостей, ласкаво запрошують до хати. Прибулі звично вітаються з Калиною, стримано здоровкаються за руку з Романом. Краєм ока вивчають його. Хтось уже в сінях каже другому: «Нічого леґінь. Най би був». І коли останній, а то надійшов кульгавий, переступив поріг, увійшли слідом за молодими ґаздами старий опришок і молода вродлива відьма. Раз на рік провідують вони свою доньку, оглядають обійстя, наснажують ґрунь — його потужне поле — великодньою силою.

І от зараз у супроводі навського почету колишні ґазди сього дому посіли чільне місце на покуті, а біля себе посадили пишно вбраних суджених Романа і Калину.

Зголоднілі впродовж року гості вихором накинулися на ситні столи, враз спорожнили миски, горшки, шклянки, коновки та інший посуд. І вже добре розговілі, заплескали в долоні: «Видовища!» Підвівся неквапом старий опришок, підкрутив кінчики вусів, уїдливо окинув поглядом розморених присутніх:

— О, і вам закортіло розваг.

Той провадить мову далі, а запопадливий чотар уважно слухає старого та пильно держить у полі зору цілу гостину. Йому невтямки бачене і чуте, але вельми цікаво, (і вже набувши чину непростого, Роман Драґош не перестає вражатися тому). Урочо минув перший день Великодня. Гості розтеклися хто куди, зоставивши по собі на ґруни нового ґазду, якому надали необмежене право володіти краєм, проникати в його будь-які таїни, там розчакловувати поклади кисню, щоб і в камені забилося серце… «Будь-що роблене не коштує і шага», — засіли в голові слова, кимось сказані за столом. Зараз у ліжку Роман обмірковує почуте від навів, і не тільки від них. Бо й професори гімназії дечого навчили його, запримітивши в хлопцеві Божу іскру.

Теги: Великдень

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати