Війна та її смерть

Після Майдану, «дурки» та кількох вилазок на фронт, я нарешті причаївся подалі в запіллі, в місті, що розташоване на самому кордоні з ЄС. Місто на перший погляд непоказне, зате – принаймні для мене – знакове, бо надав мені притулок у невеличкому помешканні мій колишній односільчанин, який ошивається тут уже не перший рік і прославився тим, що до лихих дев’яностих був фарцовщиком, а відтак  пачкарем на всю округу, точніше по два боки кордону. Тепер він знатний пан у місті, радше бізнесмен. Одне слово, мен. Я вдячний йому за теплий притулок, своєму цімбору-другу дитинства, з яким колись випасали в Широкому Лузі на толоці: кіз, ягняток і, звісно, телиць з коровами. Він мені не дорікає за те, що я чкурнув подалі од війни, позаяк знає: на моїх руках уклякла кров моїх побратимів, яких кат і рідний брат в одній особі розстрілював на Майдані… Відтак «дурка» мене врятувала від суцільного безглуздя, що я залишився живим, а побратимів не стало. «Дурка» – добрий рятівник після бою.

Місто на самому кордоні з ЄС нічим не нагадує війну, тут вправні та маститі інтелектуали з бізнесовцями бавляться в опорочені цінності, вдають з себе чулого самаритянина й не відчувають, що сьогодні-завтра може запечена кров моїх побратимів ожити та бризнути на їхні бляшані збайдужілі обличчя. Будь-яка війна, тим паче світова, не зважає на умовні кордони.

Мій цімбор-патрон рідко бесідує зі мною, позаяк обтяжений міжнародним бізнесом, але випадає нагода й заходимо, буває, в тривалу казку. Нещодавно похвалився мені бронзовою шаблею, поцупленою кілька років тому ромами з пам’ятника Сашкові Петефі, що її відтак придбав у циганів. На моє запитання: нащо вона йому, бридливо фиркнув: «Той мадяр не любив се місто». Я заперечив:

– Сашко Петефі за походженням не мадяр, а – слов'янин.

Овва, здивувався мій патрон-цімбор і вмах вирішив переплавити бронзову шаблю з пам’ятника Сашкові Петефі на бюстик-піцицьорик Моцарту. На моє здивування: чому власне Моцарту, спритний патріот-бізнесовець випалив: «Тут на одній з шкіл прибита меморіальна дошка клятому москалеві Чайковському, то най буде рядом і, хоч й дрібненький, Моцарт. Адже нам, русинам-українцям, ближча Австро-Угорщина, чим та клята Росія».

– Задрав ти, цімборо, – кажу спересердя. – Чайковський ніякий не москаль, а за походженням – українець. Хоч, до слова, й педераст. Цар ладен був надати йому цілу роту солдатів, як довідався, що маестро страждає мужелозством, лише б той творив неповторність.

Овва, потер од задоволення руки мій патрон-цімбор:

– Якщо Чайковський – педераст, то неодмінно йому в пику рядом стоятиме бронзовий Моцарт, хоч піцінький…

 – Але ж Петро Чайковський – геніальний композитор! – зопалу випалив я та й махнув безнадійно рукою. – Ліпше вже допиляй не допиляну онде бронзову шию Ерделі з пам’ятника та забери голову. Більше заважить.

На моє гостре обурення щодо геніальності Чайковського вищирився зухвало мій цімбор-патрон:

– То й що! Рядом – Европа, а до Росії – далеко.

Що тут скажеш: на душі тоскно. Війна надворі та купа гною відгонить пріллю й гибіє перед очима. Мовчу. Я ж чкурнув і зачаївся од війни в місті на самому ж кордоні з ЄС глибоко-глибоко у запіллі, мов часточка Бога в нетрях великого андронного колайдера.

Й, аби не розсердити мого цімбора-патрона, кинув про так:

– Знаєш, коли закінчиться війна?

– Коли… – глянув на мене підозріло з-під лоба.

– Коли помре наступний Каганович.

?!

– Так-так. 26 липня його не стало, а майже через місяць й  ґиґнув 1991 року  Союз.

– О дає,  – оцінив моє припущення спритний бізнесовець. – Б‘юсь об заклад на 100 000  $, якщо війна закінчиться ще сього літа…

– Гроші, мабуть, підуть на реформування вітчизняної психіатрії, – оптимістично закінчив я свою думку.

Теги: війна, Майдан, Петефі

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати