Пора, братове, на смітник!

Після проголошення незалежності України я нарешті зважився був вступити до Спілки письменників. Насамперед через те, що за часів радянської влади я не сповідував комуністичної ідеології і, відповідно, не міг стати членом цієї поважної організації. Свого часу в когорті перших я отримав літературну премію «Гранослов-91», засновану Спілкою письменників і міністерством молоді та спорту, тож вважав, що маю моральне право на такий крок. Отримавши рекомендації від Євгена Гуцала, Павла Мовчана, Михайла Слабошпицького та Станіслава Вишенського, я, зелений та неотесаний, зібрав усі документи для вступу і приніс на Банкову, 2. І відразу ж один із працівників апарату Спілки, а саме Василь Осадчий, заповзявся напучувати мене, яким має бути український письменник. Це мені, звісно, не сподобалося, тож я спересердя забрав документи і, грюкнувши дверима, пішов геть.

Зізнаюся, як автор десяти книжок, я й досі не член Спілки, але відтоді уважно стежу за подіями, що відбуваються навколо цієї найбільшої письменницької організації.

Очолюючи журнал «Книжковий клуб плюс», я відстежував за тим, що робиться в Спілці, і в одній із своїх публікацій викрив знахабнілі крутійства Володимира Яворівського та його ліпшого кореша Анатолія Крима. Слід зауважити,  що тодішній секретар Спілки В’ячеслав Медвідь нещодавно зізнався мені, що та моя давня публікація викликала справжній фурор в апараті Спілки, і вони з-під поли читали мого опуса і зловтішалися зі свого керівництва.

Як не дивно, але читання з-під поли спрацювало. І через деякий час В’ячеслав Медвідь і Петро Осадчук покинули апарат Спілки, залишивши Володимира Яворівського і Анатолія Крима з їхніми незавершеними оборудками.

Свого часу, коли я був головним редактором «Української газети плюс», у мене підпрацьовував майбутній голова Спілки Віктор Баранов, який запевняв, що коли стане літературним начальником, запропонує мені одну з чільних посад у Спілці. Але не судилося… А сталося от що. Коли я завітав до Віктора Баранова, то працівники спілчанського апарату поскаржилися мені, що мій колишній підлеглий, а тодішній очільник Спілки Віктор Баранов нараховує собі місячну заплату в розмірі 16 тисяч гривень, а їм, відповідно, 3,5 тисячі. Після цього, я тричі плюнувши через ліве плече, вшився зі Спілки і, вдруге грюкнувши дверима, пішов геть, щиро вірячи більше не вступати у це лайно.

Між тим, моя приватна історія відображає суть цієї організації. Озираючись на Спілку письменників часів незалежності, що ми бачимо? А бачимо штурханину і гризню біля спілчанського корита одних і тих же осіб з не вельми чистим минулим. За цей час помінялося три голови Спілки, але їхній почет зі вчорашніх авторів просто блискучих і не вельми доносів на своїх побратимів по перу залишився тим же. І вже сьогодні, коли слово «люстрація» витає в повітрі на вулицях і майданах і його вимовляють найупослідженіші безхатьки і безштаньки, я хотів би трохи поговорити про цю славну кумпанію.

Звісно, що, пишучи свого опуса, я не можу не згадати тих поважних добродіїв, які давали мені рекомендацію славнозвісного 1991 року.

Зокрема, Павло Мовчан, під орудою якого я працював керівником прес-служби «Просвіти», вимагав від мене писати недостовірну інформацію про те, чого «Просвіта» насправді не робила. На це я тоді наївно відповів, що КПРС теж свого часу брехала. І де вона? Відмовившись виконувати доручення Павла Михайловича, я написав заяву про звільнення і вже вкотре, грюкнувши дверима, подався геть з цієї організації. Через кілька років ми випадково з ним зустрілися і я запитав: «Ну, як вам живеться, Павле Михайловичу?» На що він по-філософськи відповів: «Кожен живе, як вважає за потрібне». Павло Михайлович мав на увазі, що після його керівництва від «Просвіти», яку далекого 1868 року створили патріотичні галичани, залишаться ріжки та ніжки. Як виявилося, за роки незалежності професійні українські патріоти на кшталт Павла Мовчана та його любої дружини Любові Голоти довели до ручки не лише «Просвіту», а й  Спілку письменників. До слова, Любов Голота – нині один із секретарів Спілки. За її згоди Володимир Яворівський продав письменницьку поліклініку на вулиці Рейтарській, частину Будинку письменників на Банковій із прилеглою територією та інше майно письменницької громади.

Принагідно хотілося б згадати ще одного поважного пана, що давав мені рекомендацію до Спілки. Михайла Слабошпицького. Можливо, Михайло Федотович – фаховий прозаїк, публіцист, критик, директор видавництва «Ярославів Вал», але з радянських часів за ним тягнеться шлейф борця з українським буржуазним націоналізмом. Попри те, за ним закріпилася слава нечистого на руку організатора Конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Всі 23 роки української незалежності Михайло Федотович вважався сірим кардиналом Спілки. І, як стало відомо з достовірних джерел, він знову підшукує собі «ляльку» на посаду голови НСПУ, яку б можна було шарпати з усіх боків, прокручуючи свої звичні оборудки. На жаль, карта лягла на досить симпатичного чоловіка Олександра Божка, якого він фактично нав’язав письменницькій спільноті  в якості виконувача обов’язків голови Спілки. Але до цієї халепи додалася ще одна. На папаху головного пахана Спілки вигулькнув нікому не відомий серед письменників директор департаменту видавничої справи і преси Державного телебачення і радіомовлення Олексій Кононенко, ліпший приятель Дмитра Табачника і Сергія Льовочкіна, і  чіпляється за цю посаду, як воша за кожуха, в передчутті майбутньої люстрації.

Згадані мною особи в час, коли в Україні дійсно розпочинається люстрація, мають смиренно покаятися і непомітно відійти в минуле. Отоді і я, можливо, стану нарешті членом цієї стражденної і не раз зґвалтованої письменницької організації.

Теги: письменник

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати