Я виконав все, що обіцяв Майдану

24 січня, коли народ, попередньо натравлений на переляканого Погорєлова, привели і, зрештою, просто кинули під будівлею ОДА, я змушений був взяти на себе те, чого зовсім не прагнув. Бо було очевидним, що якщо б люди, яких емоційно зарядили, по суті, на штурм ОДА, тоді просто розійшлися, вдруге зібрати їх на щось масштабне було б практично не можливо. А це було б зрадою. Навіть – перед собою. Бо я не міг розійтися. А тому діяв навіть не з почуття обов’язку, тим більше – не з месіанських спонукань, а виключно заради себе. Я рятував власні душу та гідність. Точно так, як робили в цей момент всі інші.

Дякую всім тим, хто в цій ситуації опинився поруч. Власне, не опинився, а зробив свідомий вибір. Разом ми показали, як багато, за наявності бажання та спільної мети, можна зробити всього за чотири дні. За цей час відбулася колосальна робота.

Першою повстала барикадами спільно знищена Павлеєм і Ледидою площа Народна і лише тепер став очевидним Божий помисел, що затьмарив розум можновладцеві і «реноваторові» від архітектури, які власними ж зусиллями підготували брукований майданчик для нашої фортеці. Будувати барикади, втоптучи в болото траву історичного газону Крупки, було би складніше – і морально, і фізично.

Зрештою, Бог сприяв нам завжди і у всьому. І навіть сніг випав саме тоді, коли виникла потреба наповнювати ним мішки. Надто багато молитов було спрямовано в Небо, аби Воно дозволило собі їх не почути.

Я не мав інших вибору і можливості, аніж просто просити людей довіряти мені і загалом всім тим, хто взявся вести їх за собою на цьому етапі. І коли говорив про численні, організовані владою провокації, і про конкретних провокаторів від влади, котрі втерлися в довір’я людей, і коли просив не вестися на провокації амбітну і запальну євромайданівську молодь. Тим більше тоді, коли обіцяв, що за кілька днів ужгородський Майдан увійде в споруду Закарпатської ОДА. Дякую тим, хто повірив. Завдяки чому ми дійшли до мети прямою дорогою, а не блукаючи манівцями.

Учора це сталося. Замість абсолютно реальних арештів активістів та учасників Майдану і фізичного розгону твердині на площі Народній маємо нині якщо і не повну ліквідацію злочинної влади на Закарпатті, то, принаймні, її повне приниження і ослаблення. А ще – відсутність міліцейських кордонів перед і всередині споруди ОДА. Це результат наших спільних зусиль. Як на ужгородському, закарпатському, так і на загальноукраїнському рівнях.

Але це лише початок. Усі ми добре розуміємо, що розслаблятися – зарано. Режим відступив, але не здався. Той, хто сьогодні вже святкує перемогу і ділить посади, завтра може пошкодувати.

Але саме тому я сьогодні відходжу вбік. Вибір не входити до складу Народної Ради був свідомим. Я журналіст, а не політик. І повертаюся до того, що вважаю важливішим. Робитиму те, що, на мою думку, матиме більший коефіцієнт корисної дії.

А ще я хочу знайти ту красиву дівчинку з гарними очима, яка позавчора під вечір  підійшла до мене, аби подякувати за те, що роблю, і просто потиснути руку. Ті короткі слова і той несмілий потиск руки були найкращим з-поміж того, що я отримав на знак подяки за ці дні.

А я тоді був надто втомлений, і моя рука – надто холодною, аби адекватно відповісти на ту безкрайню і світлу щирість.

Я навіть не запитав, як її звати.

І тепер хочу виправитися...

Теги: Майдан

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати