Інтрижки Щадея

Августин Волошин

ІНТРИГА В ХУСТІ

Про радість і щем березневих подій у Хусті 1939 року написано багато. Маю і я кілька публікацій про Карпатську Україну та її Президента Августина Волошина, пишаюся своїми земляками-закарпатцями, що перші стали на прю зі світовим фашизмом. Але шкребуть мене кілька «та» - хто спровокував у Хусті збройну сутичку між чеською залогою і січовиками, і чи можна було залагодити ту справу мирно, без крові.

Отже, 15 березня 1939 року Чехословацька республіка як держава (до складу якої входила і Карпатська Україна) фактично перестала існувати і перейшла під опіку Третього рейху. Напередодні – 14 березня – і Словаччина, і Карпатська Україна проголосили відповідно державну незалежність. Словаччину пригорнув одразу до себе Берлін, а Карпатську Україну Гітлер віддав на поталу Мадярщині. Хуст став сам на сам проти добре озброєного та вишколеного ворога і зазнав нищівної поразки. Певна вина за те лягає й на Організацію українських націоналістів (я чимраз відкриваю для себе ОУН як організацію, що діяла не лише в інтересах українського народу, ба навіть йому на шкоду). Підстави... Будь-ласка! Ось свідчення очевидців, уродженців Закарпаття, які не рік і не два добросовісно і наполегливо Підкарпатську Русь ушляхетнювали в Карпатську Україну.

Наголошую, Авґустин Волошин мав безперечний авторитет і був упродовж двадцяти років ідейним провідником у краї. Завдяки йому і його найближчим однодумцям-автохтонам закладені підмурки національного розвою русинів-українців у Підкарпатській Русі, що призвело 1939 року до проголошення держави – Карпатська Україна.

Будь-яка держава тільки тоді чогось варта, коли має своє військо. Карпатську Україну з усіх боків тероризували мадярські та польські загони...

«Хоч ми вже стали, так би мовити, самостійною державою, але не маємо війська, ані жандармерія не наша (а чужими руками багато собі не придбаєш!). На територіальну армію ніби маємо право, але від чехів ми ту свою армію так скоро не дістанемо. Вони із своєю армією носяться, як з яйцем, і ділити її не хочуть. Але вже і до того часу нам треба подбати про народну охорону, бо дотепер влада не мала на що опертися.

/.../ Організацію Народної Оборони ми розпочали ще в Ужгороді, виготовили статути і все ішло, як слід. Але уряд розпустив усі політичні партії, а наші мудрі юристи кажуть, що й ця організація припадає під поняття політичних організацій. Таким чином прийшлося думати про щось інше, «неполітичне».

Прийшли ми на те, що існує «неполітична», але тіловиховна організація «Січ», яка існує далі. «Січ» у Карпатській Україні досить діяльне товариство. Існує вже від двадцяти років, має свої філії, з яких найкраще стоїть філія в Перечині, а особливо в Ясіню, кошовим котрої є Дмитро Климпуш. Таким чином зі зміною статуту, «Січ» перетворено в ци лодержавну організацію і її повний титул звучить: Організація Народної Оборони «Карпатська Січ» (коротко ОНОКС). Головним комендантом вибрано кошового ясінської «Січі» Дмитра Климпуша, якого затвердив і уряд Карпатської України.

Головний комендант був підстаршиною австро-угорської армії ще за світової війни, брав живу участь і визначився в гуцульському повстанню проти мадярів у 1916–1919 роках. Він є відомим патріотом, одним із провідників Гуцульщини. Особисто з цим призначенням він потерпів, залишаючи фабрику (тартак) братів Климпушів, якою властиво керував.

Його заступником іменовано Івана Романа, також вояка (підстаршину) чехословацької армії, в приватному житті банкового урядовця. Він є відомим українським культурним діячем, одним із головних людей в Карпатській Україні.

Генеральним писарем вибрано Івана Рогача, оцього одчайдушного борця, популярного речника, першорядного агітатора.

Культурним референтом вибрано д-ра Росоху, відомого провідника нашої молоді, одного з найкращих борців за наші права.

Були закиди проти цих останніх, мовляв, вони не були вояками і як можуть бути членами найвищої команди, хоч і напіввійськової організації. Але переміг той аргумент, і цілком слушно, що це функція більш політична (а не тільки декоративна); маємо багато пре-цедентів різних політичних комісарів при полках, навіть під час боїв.

Оце і був би склад найголовнішої команди «Карпатської Січі» з боку політичного. З боку військового штаб складався з фахових військових старшин, що кінчили старі австро-угорські, німецькі, російські, чехословацькі та польські офіцерські школи і були старшинами в ранзі від чотара до полковника включно. Мозком був полковник Гузар, а виконавцем поручник Чорний...» Василь Ґренджа-Донський «Щастя і горе Карпатської України».

Привертає увагу обрання в Хусті Дмитра Климпуша комендантом Організації народної оборони «Карпатська Січ», а відтак маніпуляція ним заїжджими оунівцями. Це яскраво видно з протоколу допиту радянським слідчим Климпуша, що відбувся 18 січня 1945 року:

«Приблизно з лютого 1939 року в «Карпатській Січі» виникла опозиція. В опозиції спочатку опинились українські емігранти, в основному галичани (Кульчицький, Чорний, Волянський та ін.).

Зі мною, наприклад, розмовляв Кульчицький, який ставив мені питання, чому на території Закарпатської України емігрантів не допускають до державних справ, чому перевагами користуються локал-патріоти. Локал-патріотами ми називали себе, а патріотами – емігрантів. Потім виявилось, що на боці опозиції, тобто на боці українських емігрантів, опинились і локал-патріоти Роман, Росоха та інші, які фактично перебували у керівництві «Карпатської Січі» і користувались в «Січі» великим авторитетом. Таким чином «Карпатська Січ» фактично перебувала в руках опозиції.

Пригадую, що лідер опозиції Роман або Росоха одного разу прямо мені зробив пропозицію підтримувати не Волошина, а визнати вождем якогось Мельника, якого іменував вождем всього українського народу. Після цього мені стало зрозуміло, що опозиція не бажає керуватися статутом, а ставить перед собою значно ширші завдання, а саме: створення великої української держави шляхом об'єднання всіх українських земель. Логічно випливає, що стояло питання про приєднання до Карпатської України галицьких земель і Радянської України, але про це відкрито опозиція не заявляла. Визнати своїм ідеологом і вождем названого Мельника я відмовився і взагалі попереджував, що «Січ» політикою займатися не може. Цим хай займа-ється УНО. Здається, Роман мені тоді прямо заявив, що «Карпатська Січ» є національною українською організацією.

Після цього опозиція без моєї участі приймала якісь рішення з питань «Січі», влаштовувала мені закулісні інтриги і навіть загрожувала уряду Волошина поваленням. Я, наприклад, вважав, що січовики викрали з чеської армії до 80 екземплярів вогнепальної зброї і таким чином озброїли січовиків». І далі: «В 1939 році я був учасником на засіданні цент-рального проводу УНО, на якому просив дати мені відставку як коменданту «Січі» у зв'язку з тим, що робота «Карпатської Січі» в той час уже виходила за рамки статуту з вини опозиції, яка утворилася в «Січі». У відставці тоді мені було відмовлено».

Наразі прояснюється, що провід ОУН на підготовленому для них Авґустином Волошиним і його однодумцями ґрунті заходився нахраписто, по-партійному, перебирати на себе владу в краї, що й призвело до кривавої бучі між чеською залогою і січовиками. Цього можна було уникнути, вважає представник уряду Карпатської України у Празі Вікентій Шандор: «У грудні 1938 року Василь Бора, урядовець Чехо-Словацько-го національного банку, приділений до Представництва уряду Карпатської України в Празі, передав секретний лист від головної команди Січі, адресований йому, а якщо б він не міг, то мені, щоб я захищав її інтереси в Чехії. Бора як не військова людина не вважав себе для таких завдань компетен-тною особою. У присутності члена Товариства українських інженерів у Празі інженера М. Яремина я два рази зустрівся з представником Генерального штабу Чехо-Словацької армії в Празі. У результаті ми домовилися у важливих справах:

Армія є згідна зайнятися військовим вишколом Карпатської Січі в орудуванні легкою зброєю (кулеметами, гранатами, мінометами). Для початкового піхотного навчання Січі від армії вже був призначений сержант (четар-аспірант, тобто останній чин перед офіцерським званням) Іван Сарвадій, уродженець Хуста.

Чехи мали на території Карпатської України чотири тисячі членів т.зв. Домобрани – допоміжної цивільної гвардії, яка як допоміжний загін армії у випадку раптової необхідності наводити порядок у віддалених місцевостях держави. Внаслідок зміни державної системи на федеративну Домобрану було ліквідовано. Армія була охоча передати Січі чотири тисячі рушниць, ліжок і весь інвентар. Після виконання цих завдань ми мали обговорити дальші можливості користування мінометами, легкими гарматами та летунською технікою. Передбачалося, що проблема Січі буде належно впорядкована урядом Карпатської України з Міністерством національної оборони в Празі.

Про ці переговори та їх результати я повідомив листом Головну команду Січі і просив повідомити мене з їхнім ставленням до цієї справи. Ані на мого листа, ані на декількаразове телефонічне нагадування та через Качуровського не дістав я жодної відповіді. Внаслідок того не міг вести дальші переговори. Протягом трьох змарнованих місяців можна було пристойно навчити січовиків орудувати легкою зброєю, і наш опір проти мадярських загарбників у трагічні березневі дні 1939 року міг виглядати, з організаційного і військового боків, зовсім інакше, і ми могли зберегти життя багатьом нашим бійцям. Таке занедбання з боку Головної команди Січі, з погляду інтересів держави, було гідне покарання...

/.../ Товариство українських інженерів хотіло закупити для Січі сто комплектних уніформ і послали зразки матерії до Головної команди Січі. Там мали підібрати найпридатнішу матерію і прислати розміри на уніформи. Роман відмовив, але захотів гроші, мовляв, вони все забезпечать. Товариство інженерів з цим не погодилося. Січовики на початку виконували порядкову службу в будинку уряду в цивільному вбранні, і саме тому ТУІ хотіло для них закупити січові уніформи» Вікентій Шандор «Спомини, т.1 Карпатська Україна 1938-1939».

Можна наводити ще чимало свідчень очевидців тих кривавих подій, скажімо, того ж таки В. Шандора, капелана Карпатської Січі о. Себастіяна Сабола, Івана Саврадія та інших, аби дійти висновку, що до ускладнень між урядами – федеральним у Празі та Карпатської України була причетна й ОУН як козачок Німеччини. Можна сказати, що ОУН потай сприяла Третьому рейху у розвалі ЧСР і одним рипом провокувала (і спровокувала) криваве побоїще між чехами і січовиками напередодні вторгнення Мадярщини.

«Сьогодні існують підстави для твердження, що сутичка не відбулася без участі німецького та інших чужих агентств. Розвалення ЧСР було в плані Німеччини, і з тією ціллю вона вислала в Словаччину та Карпатську Україну своїх людей» В. Шандор «Спомини, т.1. Карпатська Україна 1938-1939».

«Тоді при осаді жандармерії у битві полягло від 120–150 січовиків, на інших місцях у сутичках було вбито десятки січовиків, у Січовій гостиниці полягло 8–12 осіб, звичайно, не обійшлося без ранених. Ці неспівмірні відносини у людських жертвах можна пояснити, що січовики розпоряджалися лише декількома скорострілами, рушницями і пістолями, чеське військо зайняло становище з панцерними возами і танками. Провід Січі не усвідомлював собі, що січовикам прийдеться зустрічатись із сталим і добре приготовленим та визброєним військом. Молоді беззастережні ідеалісти не могли опанувати свої гарячі почування і тим са-мим по-лицарськи знищили самі себе. Після першої спроби здобуття від жандармерії зброї, мав відбутися переворот з перебранням влади у свої руки» Іван Сарвадій «Змова проти уряду Карпатської України».

Знаємо, що ще Коновалець мав добрі стосунки з Канарісом, шеф абверу обіцяв голові проводу ОУН гори і доли у «здобутті Української державності». Та сталося не так, як гадалося. Коновальця підступно вбив аґент НКВД, а Канаріс відтак використав ОУН як інс-трумент інтриг (собі ж на догоду) під час березневих подій у Хусті.

«В тому самому часі, як Гітлер в'їздив до Праги без найменшого чеського спротиву, без одинокого вистрілу бодай на знак символічного протесту, тобто о годині 5-ій увечері 15-го бе-резня, міністерство закордонних справ Німеччини вислало телеграму своєму дипломатичному представникові в Хусті, докторові Г. Гофманнові, такого змісту:

«Прошу поінформувати Уряд Карпатської України усно (підкр. – П. С.) що з огляду на те, що мадярські війська на широкому фронті посунулися вже вглиб Карпатської України, уряд Німеччини радить йому не ставити опору. Так як справи зараз стоять, уряд Німеччини вважає, що він не є в позиції прийняти охорони».

Пораду піддатися, що в тих обставинах була однозначна з домаганням, Гофманн передав президентові А. Волошинові саме під час святкового засідання Сойму Карпатської України, в історичному будинку хустської гімназії. Але ані Сойм, ані уряд Карпатської України не прийняв домагання Німеччини, за яким виразно стояла й підтримка Італії, не говорячи вже про Мадярщину й Польщу, війська яких вже пустошили карпато-українські міста й села або вже були готові до наступу кожної хвилини. Вояки «Карпатської Січі», що ще формально була лише півмілітарною організацією національної оборони під начальною командою Дмитра Климпуша, не припиняли боїв. Після проголошення повної суверенності Карпато-Української Республіки, вибору Президента Республіки в особі о. А. Волошина й створення уряду, ОНО «Карпатську Січ» проголошено регулярною армією Карпато-Української Респуб-ліки. Начальним комендантом, як і всюди, був Президент Держави о. А. Волошин, а міністром військових справ Степан Клочурак, який наказом ч.1 з дня 15 березня 1939 року, у вечірніх годинах, у відсутності Дмитра Климпуша, що виїхав був службове на свою Гуцульщину, передав безпосереднє командування збройними силами в руки полковника Сергія Єфремова» Петро Стерчо «Карпато-Українська держава».

Мине трохи часу, і ОУН розколеться на «бандерівців» та «мельниківців», а перегодом оунівці завдадуть горя і шкоди основоположнику УПА Тарасу Бульбі-Боровцю, й не лише йому, колошматимуться і поміж собою. На жаль, ОУН (будь-яка – з додатком і без, а також перейменована) дотепер непевна у своїх щирих домаганнях і вчинках. А мо' я помиляюся...

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати