Про те, що – Україна в небезпеці й, у тому ж винні жиди з москалями, теревенять заповзятливі плугатарі не перший вік. Почасти, воно, мо‘, й так, а мо‘, – й ні. Ліпше в даному разі самому відчути те на власній шкурі, ніж рвати на грудях вишиванку.
З ким я тільки не працював, од уже покійного Миколи Плав‘юка до ще живого Павла Мовчана. Й усюди, що стосувалося української справи, з самого початку ішло нанівець. Через що й змушений був шукати нову роботу, аби не брати гріх на душу! (Поводирі спонукали до того). В підсумку й маємо закон про мови Ківалова-Колісниченка та безліч тушок у Верховній Раді. Безпосередня вина у тому й «уміркованих» і «щирих» (За оповіданням Володимира Винниченка).
Отже, втративши роботу через (як виявилося) непотрібність вивчати у середній школі класиків вітчизняної та зарубіжної літератури, позаяк їхні книжки державною мовою вельми скупо продаються, ніхто їх майже не купує, подався я у найми до інших працедавців. І виявив через Інтернет, що там-то продаються: мої «Заповіти білих горватів» й книжки з ініційованою мною серією «Мемуари» у видавництві «Книга роду».
Там-то, зрадів, неодмінно згоджуся…
Зателефонував. Чоловічний голос призначив зустріч, і не де-небудь, а в самому дитинці Києва, неподалік Андріївського узвозу. В приміщенні з кав‘ярнею, ресторацією в трипільському стилі та невеличкою книгарнею. На дверях, перше ніж увійти до «три в одному», викрашається наліпка: «Тут розмовляють українською мовою». Та-а-а! Той, що зустрів мене, виявися не моїм однодумцем, а радше шинкарем, хоч й з оселедцем на ще молодій поголеній голові. Цинічно, на калькуляторі, ведучи зі мною розмову, почав заповзятливо рахувати кожну хвилину, за яку мав би мені заплатити у разі, коли погоджуся на його ж умови…
Е-е-е, ні!.. Підвівся я, та подався перечитувати оповідання «Як Шевченко шукав роботи» Осипа Маковея.
Робота ж – не вовк, у ліс не втече!