Щасливі з бахтарень, або Як живуть родини під стукіт поїздів і в ніжно-суворих обіймах перевалу

До школи – то на Львівщину, то на Закарпаття

...Увагу багатьох проїжджих не одне десятиліття привертає така хатина під самісінькою вер­шиною Ужоцького перевалу, неподалік військового кладовища Першої світової війни. На видов­женому клапті закарпатської землі, затиснутому з одного боку шосе, а з іншого – залізницею, розмістилося все ґаздівство. Поряд із будиночком на цьому своєрідному острівці – двір і господарські споруди.

Господар, Богдан Пелех, – привітний оптиміст: сприймає непросте, інколи й дуже суворе життя тут, на висоті 889 метрів над рівнем моря, як належне. Ніколи не шкодував, що залишився на цьому отчому обійсті, й ось уже 54 роки стрічає тут дивовижні ранки, і вечори.

Батько, Михайло Михайлович, трудився все життя обхідником залізничної колії, на цій посаді й отримав таке популярне за часів Союзу житло. Виховували разом із дружиною трьох дітей: окрім Богдана, тут виросли сестри Зоя і Марія. Непросто було ростити їх у відірваній від благ цивілізації місцині – найближчий магазин, школа – за кілька кілометрів. Богдан учився в Турці, у тамтешній восьмирічній школі-інтернаті, програму дев’ятого класу опановував у селі Волосянці на Велико­березнянщині (жив тижнями у гуртожитку, у вихідні приходив додому). Випускний десятий клас відвідував у селі Бітлі на Львівщині. Сестри середню освіту здобули у Волосянці, живуть разом із чоловіками у Республіці Комі (Росія), але невдовзі мають намір повернутися в Україну (придбали житло на Рівненщині).

Богдан спочатку продовжив батькову справу, десять літ трудився на колії, але потім подався на сезонні роботи в Росію, хоч великих набутків не привіз. А згодом травмувався: вже десяток літ – інвалід третьої групи.

Богдан і Юлія з Пушиком

Вся хатня й господарська робота здебільшого на дружині Юлії. Тепер у родини є кури, корівка, поросятко ще не купили – надто дорогий нині молодняк. Обоє радіють своїм дітям. Донька Тетяна вийшла заміж і живе в селі Яворові, за кілька кілометрів від перевалу, уже на Львівщині. Виховує трирічного синочка, якого назвали на честь його прадіда Михайликом. Тетяна намагається частіше приходити в гості до батьків.

– Син Василь, – розповідає Юлія Пелех, – закінчив нинішнього року в Сянках дев’ятий клас. Добре, що тепер є рейсові автобуси на Львів, то ними добирався щодня на заняття. Взимку особливо складно. Інколи такі заметілі, хуртовини, що з хати тяжко вибратися надвір.

Парадокс, але мешканцям бахтарень незручно користуватися залізничним транспортом – найближчі станції надто далеко: одна в Сянках, інша – аж через кілька закарпатських тунелів – у Щербині...

 Між неласкавою природою й незговірливими чиновниками

Богдан згадує минулу зиму, котра видалася особливо щедрою на сніги, кількаметрові замети. А морози інколи перевищували 30-градусну позначку. У хаті – парове опалення, але потрібно багато дров для котла. Колись дешеве вугілля тепер не кожному по кишені. Трьом мешканцям бахтарні на перевалі інколи доводиться зовсім непросто. Часом будні стають справжньою школою виживання, протистояння кліматичним умовам і негоді, коли не росте садовина, коли ти, як і багато українців, за межею бідності. Але Богдан і Юлія вже не уявляють собі житло десь в іншому місці – то хіба діти спроможні вирватися з ніжно-суворих обійм перевалу, з вулиці Прикордонної, 8 (вона – продовження однойменної сянківської), шукати кращої долі.

Скласти сіно у скирду чимскоріш - на перевалі погода, як на туманному Альбіоні, міняється по кілька разів на день

Тут буває і чимало приємних життєвих епізодів. Один з них – наприкінці квітня нинішнього року, коли на перевалі першим етапом «Бескид-2012» стартував чемпіонат України з гірських автогонок. Тоді якраз навпроти вхідних воріт Пелехів було влаштовано фініш. Багато спортсменів охоче вгамовували спрагу чистою прохолодною водою з криниці господарів. Але, головне, на подвір'ї було влаштовано справжній пункт піт-стопу, особливо після серйозної аварії на трасі якраз неподалік обійстя колишнього залізничника. Коли у потужної машини на великій швидкості обірвало важливий вузол, вона полетіла навпростець через кювет убік колії. Врятував різкий підйом і кущі, отож обійшлося без серйозних травм. Богдан Пелех оперативно організував приїзд знайомого тракториста, автомобіль було транспортовано на подвір'я.

Фініш - навпроти воріт Пелехів

Ремонт машини після аварії (на задньому плані)

Перебуваючи де факто на території Закарпаття, вся родина Пелехів приписана до села Сянки Львівської області. На таких умовах проживають і їхні сусіди, будиночок яких під № 7 віддалений від шосейної магістралі – Михайло Кудрич з дружиною Феодосією Іванівною навпроти прикордонного поста на межі двох областей. Чотири десятиліття пропрацювавши у відомчій охороні закарпатських залізничних тунелів, Михайло Федорович виховав тут разом із дружиною, педагогом з 33-річним стажем, двох дітей. Віктор з родиною живе тепер у Виноградові, а ще один син, Валерій, мешкає також із сім’єю в Сянках, їхня донька Лілія працює на митному переході в Малому Березному.

– Ми найближче живемо до батьків, – каже невістка Наталія Кудрич, спеціаліст із земельних питань і екології Сянківської сільради, – часто допомагаємо їм по господарству чим можемо. Незабаром треба допомогти з капітальним ремонтом будинку, кімнат, де вже відпадає штукатурка зі стелі. Розраховувати на допомогу держави якось не випадає. Радше навпаки.

Наталія Василівна розповіла про тяганину, в котру вплутали Михайла Федоровича при спробі приватизувати будівлю (вона значиться на балансі МБУ № 5 м. Мукачева). Понад шість років оббиває пороги монтажно-будівельного управління ветеран-залізничник, їздив і до Львова, до чиновників Львівської залізниці. Але все безуспішно, не допомогли й запит до МБУ № 5 від сільради, лист за підписом сільського голови до Верховної Ради. Мукачівське управління не проти проживання Кудричів у відомчому будинку, але в той же час саме не відмовляється від прав власності. При цьому їх не турбує стан помешкання. Схожою ж була «технологія» розвалу інших бахтарень.

Перевал таїть у собі багато таємниць

Ужоцький перевал – вододіл басейнів Балтійського та Чорного морів – чи не найзнаніша точка на мапі Закарпатття, приховує багато таємниць. Тут, поряд з українсько-польським кордоном, проходить залізниця, прокладена фахівцями Угорських королівських державних доріг ще в 70-х роках ХІХ століття – справжній витвір інженерного мистецтва (сім з половиною кілометрів прямої відстані між Волосянкою й Ужоцьким перевалом залізницею становлять 19 кілометрів довгої серпантинової дороги зі значними підйомами, сімома тунелями, віа­дуками, терасами). Звідси можна дістатися до витоків річок Уж та Сян. У середньовіччі через перевал пролягав торговий шлях, а в 1914–1915 роках – точилися запеклі бої Першої світової війни (багато російських та австро-угорських солдатів знайшли тут місце останнього спочинку на спільному військовому кладовищі). Окрасою перевалу є його мешканці – останні, так би мовити, з могікан і роду залізничників.

Іван Кузович, фото автора

Теги: залізниця, колія, поїзд, перевал

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати