Після закінчення у 1973 році медичного факультет УжНУ Івана Кайла направили до Тячівської районної лікарні. Спочатку працював хірургом-онкологом, а з 1980 року очолив хірургічне відділення. На цій посаді трудиться вже понад 30 років. Іван Іванович з гордістю відгукується про свій нинішній колектив. Ще б пак, адже з багатьма він починав свою роботу в медицині. "У нашій лікарні зібралася надзвичайно досвідчена та дружня команда хірургів. Наймолодший – сім років як закінчив університет, натомість з більшістю працюю вже понад 20 років. Майже всі – медики вищої категорії. Тому з чим-чим, а з кадрами проблем не маю...", – каже Іван Кайло.
Однак, як і більшість медичних закладів області, тячівські лікарні відчувають нестачу апаратури та медикаментів. "Звичайно, певний поступ є, – продовжує Іван Іванович. От нещодавно провели ремонти в усіх операційних, отримали нові хірургічні столи та лампи. Однак цього замало. Нам катастрофічно не вистачає апаратури – колоноскопів, гастроскопів тощо. Рентгени мають вже кілька десятків років. Але ми працюємо, і вважаю, що доволі успішно. Все ж таки не в Ужгороді оперуємо, де в будь-який момент можна зібрати консиліум професорів, колегіально прийняти рішення. У чергового хірурга часто-густо на роздуми всього кілька хвилин. Робимо лише по "чистій" хірургії понад 1000 операцій щороку. Окрім цього проводяться хірургічні втручання в урологічному, акушерсько-гінекологічному та інших відділеннях".
На базі Тячівської районної лікарні не проводяться лише кардіологічні, онкологічні та ендокринологічні операції. Однак доводилося місцевим медикам робити і вкрай складні хурургічні втручання. Навіть на серці! Скажімо, нещодавно жінка встромила чоловіку ніж у груди. Тячівські хірурги фактично витягнули чоловіка з того світу. "Пригадую, як в Лопухові серед ночі сталася аварія, під час якої легкова машина вилетіла на узбіччя і металевий відбійник пробив кабіну автівки та наскрізь пронизав тіло молодого хлопця. Як наслідок – важкі поранення печінки, кишківника, взагалі усієї черевної порожнини. МНСники півгодини вирізали його з машини. До того ж, так склалося, що в медиків не було з собою наркотичних знеболювальних препаратів. Однак хлопець витримав, переніс операції і залишився живим.
Подібний випадок стався й з іншою молодою людиною, яку майже наскрізь пробила дошка. Ми встигли його прооперувати і врятувати. Цікаво, що кілька років тому він приходив і просив групу інвалідності. Каже: "Я ж мав померти!". Але за що давати групу, якщо зараз здоровий?", – усміхається Іван Кайло.
Із скепсисом ставляться тячівські хірурги до останніх процесів оптимізації у крайовій медицині. На запитання: "Якою є ваша думка щодо медичної реформи?" Іван Іванович щиро відповідає: "Яка реформа? Ми про неї майже нічого не знаємо. Якщо йдеться про закриття лікарень, зменшення кількості ліжок та скорочення персоналу, то такі факти є. Однак вони не завжди виправдані. Треба ж враховувати і специфіку гірського району. От закриють лікарню в Усть-Чорній – як вчасно доставити важкохворого до нас? Ми не Перечинщина, яка є теж гірською, однак тамтешній край за день на велосипеді проїдеш. У нас же десятки і десятки кілометрів відстані між селами та районом. Про це не слід забувати. Я не проти створення великих медичних центрів, як у Європі, однак до подібних процесів слід ставитися більш зважено. У нас, на жаль, про медицину часто забувають. Нещодавно обговорювали з колегами, що на освіту в новому бюджеті дали набагато більше грошей, аніж на медицину. І це при тому, що вчиться у нас третина населення, а лікуються майже всі".
Андрій Ганусич, Тячів-Ужгород