Загадкові знайомі-2. Знайти цікаве в рідному місті буває складніше, ніж у чужому

Вдома зазвичай концентруємося на кав'ярнях, дорогах, супермаркетах та банках: себто розглядаємо довколишній простір з цілком практичного боку, забуваючи про те, що рідне місто також має свої легенди, цікавинки й таємниці. "Замок" у № 23 від 23–29 червня вже нагадував про всім знайомі й водночас непізнані місцини Ужгорода. У цьому номері розповідаємо про ще кілька знакових частин міста та їх назви. Розгадувати найцікавіші ребуси "Замку" допомагали ужгородські екскурсоводи Владислав Товтин та Кирило Воротинцев.

БАМ

– славнозвісна абревіатура – символ радянської епохи масштабних будівництв та промислових проектів, яка припала на середину 70-х років. Байкало-Амурську магістраль (завдовжки понад 4 тисячі кілометрів) будували всім Союзом – бригади й загони охочих прокладати залізницю до крайнього сходу території Росії з'їжджалися з усіх колишніх республік. Особливо відзначилися у такому запалі наші земляки-українці – Герої соціалістичної праці Олександр Бондар та Іван Варшавський.

Чудово, але який, здавалося б, стосунок Байкал, Амур та російська далекосхідна магістраль мають до мікрорайону Ужгорода, такого рідного для кількох тисяч студентів?! Владислав Товтин розповідає, що раніше на цій території були виноградники, тяглися сади, вона була майже не заселена. Проте якраз усередині-наприкінці 70-х там почалося масштабне будівництво кількох комплексів – міської лікарні, поліклініки й університету. Комплекс останнього, який, до речі, мав включати кілька корпусів, спортивний заклад, гуртожитки, бібліотеку, так і не був повністю завершений. "Через те, що всі ці вкрай важливі для життя міста об'єкти будувалися так далеко від центру, десь на околиці, куди було складно добиратися, а також тому, що проекти виявилися такими масштабними, увесь район і дістав назву БАМ – за аналогією зі справжнім. До речі, свої БАМи можна знайти в багатьох інших українських містах і селах. Вони залишилися як свідчення певної епохи в житті їх мешканців.

Вулиця першого поцілунку

Найкоротша вуличка Ужгорода по дорозі до замку звертає наліво за греко-католицьким собором і спускається аж до площі Корятовича. Цікава тим, що чи не 60 % її довжини складають сходинки, які дозволяють навпростець, без довгих обходів, підніматися й спускатися із Замкової гори. Вуличка вузенька, негамірна й затишна. З останньої, найвищої, сходинки відкривається пречудовий краєвид на центральну й північну частини міста. Усе це разом створює доволі романтичну атмосферу. Напевне, саме тому тут полюбляють цілуватися закохані парочки, заразом споглядаючи міську панораму в променях призахідного сонця. Через неабияку густоту цілувальників на одну сходинку путівець у народі й прозвали вулицею Поцілунків, або вулицею Першого поцілунку. Кирило Воротинцев, який знайомить приїжджих гостей із обласним центром, акцентує увагу на числівнику "першого" у народній назві вулички: "Завдяки відлюдності та спокійній атмосфері це затишне містечко приваблює саме тих закоханих, які ще соромляться виявляти свої почуття привселюдно. А буває таке зазвичай на початку усіх романтичних відносин. Саме тому перші поцілунки ужгородців дуже часто стаються саме тут", — розповідає Кирило.

Проте, навіть якщо ви не закохані й цілуватися наразі ні з ким, замкові ґарадичі все ж варті уваги й невеличкої прогулянки. Бодай заради того, щоб полічити кількість сходинок, з яких складається більша частина вулички. Як виявилося, завдання це не таке вже й просте. Після кожного перерахунку виходить інше число. Не вірите? Перевірте!

Звичайно, малолюдна, майже "дика", хоч і захована в самому серці міста вуличка має свій неповторний шарм. Утім часом його псують купи сміття, дещо неохайно викладені кам'яні ступені й дивовижно високі, як для міської місцевості, бур'яни. Тому туристів без окулярів з рожево-закоханим фільтром туди водити не рекомендується... Екскурсоводи мріють про час, коли замкові сходи вдасться впорядкувати, розмістити там ліхтарі й лавиці, і тоді з однією із найцікавіших вулиць міста не соромно буде ознайомлювати навіть іноземців. Тим більше, що простяглася вона на маршруті до головної історичної атракції обласного центру – Ужгородської фортеці.

Компотний район

– ще один цікавий клаптик Ужгорода. Насамперед своєю неофіційною на¬звою. Достеменно мотиваційну складову цієї історії нині важко комусь пригадати, проте, ввімк¬нувши логічне мислення, ситуацію можна більш-менш точно змоделювати. Отже, було це на початку 90-х. Часи перебудови, період переоцінки цінностей і їх одночасного знецінення. Старі кумири канули в Лету, а нові змінювалися частіше, ніж виходив наступний номер газети. Забудова мікрорайону Ужгорода передбачала утворення на його території нових вулиць. Як їх наректи? Найімовірніше, ужгородські депутати вирішили відійти від заідеологізованості й не називати їх іменами чергових визначних діячів, полководців і героїв (адже за тиждень, цілком імовірно, герої могли легко дістати приставку "анти" і вулицю довелося б перейменовувати, що, в свою чергу, було б не надто добре не лише з погляду очікуваної бюрократичної тяганини, а й зайвих витрат). Отак і з'явилися в нашому місті прекрасні неідеологічні вулиці – Сливова, Малинова, Грушева, Абрикосова, Горіхова... Зважаючи на компактне розмі¬щення, ужгородці не могли не узагальнити таке "фруктове" різ¬номаніття однією влучною назвою. Як наслідок, у місті з'я¬вився Компотний район. Найбільш уживана ця "смачна" назва, природно, серед ужгородських таксистів.

Шахта

З цим словом радше асоціюється схід України – промислові Луганськ і Донецьк. У крайньому разі – рідне Солотвино. А от як пов'язаний із шахтами обласний центр Закарпаття, один із мікрорайонів якого має саме таку назву? Ужгородський екскурсовод Владислав Товтин каже, що є дві версії її походження – романтична й прозаїчна. Перша  сягає корінням углиб віків – ще до початку ХІХ століття. Тоді ця місцевість була за адміністративними межами тогочасного Ужгорода. (Територія вароша закінчувалась там, де нині тубдиспансер.) Тут, як і в Оноківцях, Глибокому та на інших довколишніх територіях, кустарно видобували руду й вугілля для заводів у Тур'ї Реметі та Анталовцях. Проте цей видобуток припинився вже з ХІХ ст. Розвиток промисловості зіграв у такому процесі вагому роль. І хоча місця давнього добування корисних копалин уже давно засипані й сліди їх знайти нині не так і просто, спогади залишилися. Зокрема, й зафіксованими у назві. Прозаїчний варіант, як і годиться, значно простіший: у радянські часи одну з тутешніх вулиць було названо іменем шахтарів (в ті часи було модно називати все іменами трудящих). "От, цілком імовірно, що саме ця вулиця й започаткувала назву цілого мікрорайону", – каже Владислав Товтин. Проте не варто виключати й того, що обидва варіанти взає¬модоповнювані. До речі, цікаво, що кілька століть тому територія Шахти була дуже болотистою, тому звалася Мокряницею. Тоді тут були лише окремі хутори й ромський табір...

Канонічний ряд

Якщо прогулюватися від Ужгородського замку найдавнішою вулицею міста, то з правого боку можна запримітити цікаву особливість. Майже всі металеві ворота, починаючи від мурів фортеці й майже до самого  кафедрального собору, оздоблені однаковою кованкою у вигляді трисвічника – символу священиків-каноніків.

Раніше вулиця Капітульна називалась Замковою. Найперша в Ужгороді, вона й заселена обабіч була найскорше. Мешкали тут переважно ремісники і прислуга графів. Однак після того, як на вулиці з'явився греко-католицький собор і дорадчий орган єпископа – капітула, а також численні церковні споруди, назва змінилася. Увесь її правий бік заселили священики-каноніки, від чого він і дістав наймення Канонічний ряд. Навіть після переїзду єпископа священики продовжували займати навколишні будинки, перетворивши місцину на своєрідну греко-католицьку околицю. І до сьогодні про це нагадують символічні трисвічники на воротах. Проходячи тут, зверніть на них увагу – і чергове приємне відкриття вам гарантоване!

Наталія Тернавська

Теги: Ужгород

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати