У листі до Голови Верховної Ради України В. Литвина (витяг з листа додається) він, зокрема, зазначає, що "загалом проект Закону не передбачає врегулювання мовного питання в Україні таким чином, щоб це відповідало правам національних меншин згідно з міжнародними стандартами, не передбачає підтримку балансу між інтересами різних суспільних груп та не сприяє інтеграції і стабільності українського суспільства". Свою оцінку новому мовному законопроекту на прохання редакції "ФЕСТу" дали провідні українські філологи Ужгорода.
ПОВЕРНЕННЯ ДО РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
Все скидається на те, що ми стежиною незалежності допленталися до ситуації, яка розвалила "великий могутній Радянський Союз". Підтверджують це думки українського філолога (УжНУ), а нині директора Ужгородського ліцею "Лідер — ЗОШ №20" Світлани РИБАК:
— У 1981 році закінчила університет і почала працювати за розподілом у 170-й школі Києва. Мене, учителя україн¬ської мови та літератури, дивувало, що діти тоді масово відмовлялися від вивчення української мови. Я була класним керівником 8-Б класу. Інші три восьмі були російськомовними, і тільки цей — український. Це пригнічувало мою громадянську позицію. Я вважала, що в державі пріоритетною повинна бути рідна мова — українська, не має бути ніяких утисків для нацменшин, але водночас кожен громадянин повинен володіти українською мовою. Також була переконана, що діловодство має вестися виключно українською мовою. І зараз в Україні кожна людина, яка хоч трохи себе поважає, повинна говорити українською. Інакше під питанням саме існування держави. Це наочно бачимо з фіналу Радянського Союзу, з практики моєї роботи у 80-х у столиці. Наш єдиний український клас тоді додумалися розділити на дві групи, щоб одна все-таки навчалася російською. Це було елементарним витісненням нашої рідної мови. Через це пішли масові протести в Україні, які привели до утвердження незалежності. В рік 20-річчя Незалежності нам не потрібно повертатися до старого, щоб знову будити в народі зневіру і протистояння владі.
УКРАЇНСЬКУ МОВУ ПОТРІБНО ПІДТРИМАТИ
Цікаві думки висловив щодо цієї проблеми кандидат філологічних наук, викладач УжНУ Юрій ТУРЯНИЦЯ:
— Жодну мову не можна зневажати. Коли наша держава почне активніше розвиватися — більше, певна річ, заговорять нашою мовою. Це не викликає сумнівів. Тому робити політики з мовного питання в нинішніх умовах не слід. Не на часі це протиставлення, не ця проблема першочергова. Це можна кваліфікувати лише як спробу відволік¬ти увагу народу від інших кричущих проблем. Треба послідовно щодо цього керуватися Конституцією, шанувати всі мови. А державна мова має стояти на провідному місці. Українську мову потрібно підтримати по-діловому. Навіщо свого часу було ліквідовувати могутнє Товариство української мови, заміняти його Товариством "Просвіта" імені Т.Шевченка? Це сповільнило процес утвердження української мови в світі. Вона ж цілком може бути на рівні французької, але потрібен потужний орган, який би цим займався. Тільки так можна щось удіяти. Справа за нами, українцями! Треба домогтися, щоб Київ, а не Москва в гуманітарному сенсі був центром східного слов'янства... А подача законопроекту панів Єфремова, Симоненка, Гриневецького — це наслідок загальної невихованості і їх, і багатьох українців.
ПОНОВЛЕННЯ СУРЖИКОВИХ ІНКУБАТОРІВ ЗНИЩИТЬ УКРАЇНУ
Почувши про горезвісний законопроект, викладач української мови та літератури Закарпатського державного університету Галина ПАЩУК зауважила:
— Та ми вже це проходили! За часів СРСР я була завучем 19-ї загальноосвітньої школи в Ужгороді, яка з часу відкриття була двомовною. Це був класичний суржиковий інкубатор, який не давав ні учням, ні вчителям сповна реалізувати себе як мовців. Бо ж один урок російською, а інший українською не давав змоги належно вкоренитися ні одній мові. З цього школа вийшла безконфліктно. З проголошенням Незалежності стала україномовною. З 1991 року всі батьки усвідомили необхідність володіння саме державною мовою, охочих віддавати до російських класів було надто мало. Процес був органічний. І вчителі російської мови не були при цьому дискриміновані в правах на працю. Зрештою, в радянський час до російських класів віддавали, бо це було модно, престижно, а українські класи були тоді надто переповнені. Тодішні російські "патріоти" не були духовними носіями російської культури, а лише стихійними прихильниками. На останніх, видно, і опираються нині автори законопроекту про мови.
Нам у ЗакДУ доводиться повсякчас зустрічатися з представниками шкіл національних меншин, у тому числі й російських. В україномовний простір вони легко вростають, якщо мають відповідні мотивацію і бажання. Якщо б у школах національних меншин були більш професійно укладені навчальні програми, розвивалася методика викладання української мови — то скласти вступні випробування, пройти тестування ні для кого не було б проблемою. Маю десятки прикладів, коли юнаки та дівчата спочатку взагалі не володіли українською, а тепер — лідери суперечок на семінарських заняттях. Це угорці Габор Зеленяк, Синтія та Іветта Пуги, румуни Василь Мойш та Адіна Мойш. Помітила, що молодь поступово переходить на спілкування українською навіть у побуті, під час відпочинку. Все й далі буде йти на лад через популяризацію доброго українського мистецтва, добротної пісні. Цим відродиться сповна здатність до національної самоідентифікації в молоді, яка була знищена. Молодим приємно буде відчувати себе громадянами України. Більше 15 років працюю на підготовчих курсах і роблю висновок, що ставлення до української мови росіян та представників інших національних меншин стало значно теплішим, не бачила внутрішнього спротиву, не чула нарікань, що потрібно складати вступні випробування українською, це, навпаки, сприймалось як належне. Вже прищепилося в свідомості, що відбутися в Україні можна з відмінним знанням української мови. Такі ж настрої властиві й батькам. Тож стверджувати, що представники національних меншин зазнавали утисків, абсолютно безпідставно.
Цього року ми започатковуємо Олімпіаду з української мови та літератури для випускників шкіл національних меншин, які стали студентами. Цей захід почнеться 1 лютого, у Міжнародний день національних мов. Це — перша ластівка. Дуже б хотілося, щоб в олімпіаді в наступні роки взяли участь студенти інших навчальних закладів 1–2 рівнів акредитації з нашої області. Обговорили вже це питання з представниками культурних товариств, які радо зустріли цю ідею, сказали, що з'явиться добра нагода продемонструвати — представники національних меншин здатні вивчати національну мову і володіти нею на належному рівні не гірше українців за національністю.
Законопроект про мови Г. Пащук назвала "торгівлею мовними пристрастями", адже "розмахування гаслами двомовності починаються лише в той час, коли зручно певним політичним силам, щоб приховати свою політичну неспроможність, приспати пильність громадян щодо економічних проблем, згасити соціальне напруження. Це вже стало ганебною традицією в нашій країні. Бо твердження про дискримінацію носіїв російської мови відразу розсипається після перших хвилин перегляду телевізора. На телебаченні практично немає жодної програми, спрямованої на національного глядача, в якій звучала б добра українська мова, на яку можна рівнятися в своїй мовній практиці нашим молодим і старшим людям. Запровадження двомовності — це повернення до не найліпшого минулого. Вся країна може стати суржиковим інкубатором".
Цілком підтримує свою колегу український філолог, заступник директора з виховної роботи гімназії м.Ужгород Світлана ДУТКО:
— Наша кафедра словесності та викладачі гімназії вважають, що сьогодні є загроза національному мовному питанню. Якщо законопроект буде прийнятий, то невідомо, чи українська мова залишиться надалі державною. На папері – може й так, а реально — ні. Прикро, але відслідковується, що за новими навчальними планами зменшується число годин української мови, йде витіснення її російською мовою. Це неправильно. Державною мовою однозначно має бути українська. Але йде наступ на демократію, свободу слова, на все українське. Президент мав би зупинити цей процес, політично згубний для міжнародного іміджу України.
"ЄВРОПА ВІДВЕРНЕТЬСЯ ВІД НАС..."
— Цього робити не можна, — однозначно зреагував на повідомлення про мовний законопроект одна з ключових постатей української філології УжНУ, доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ України Михайло СЮСЬКО. — Який би не був, але навіть Леонід Кучма сказав, що державна мова в нас одна – українська. А Петро Симоненко, один з авторів законопроекту, людина планетарна. До чого довели нас і планету ідеї світової революції, ми добре знаємо. Економікою зараз потрібно займатися, а не цим. Звісно, українофобів у нас багато, але не слід нарощувати їх число. Інакше Європа відвернеться від нас.
Спеціально для "ФЕСТу"думки провідних філологів Ужгорода занотовував Василь ЗУБАЧ
ДО ТЕМИ. "Шановний пане Голово, дуже вдячний вам за вашого листа від 17 листопада 2010 року, у якому ви інформуєте мене про останній розвиток подій навколо роботи Верховної Ради над законопроектом про мови в Україні (№ 1015-3).
Як ми й домовлялися, я надсилаю вам мою оцінку цього законопроекту (додається). Те, що проект Закону про мови спрямований на започаткування далекосяжної реформи законодавчого поля у мовній сфері, заслуговує на позитивну оцінку. Попри те, що я відзначаю кілька позитивних аспектів, законопроект про мови містить також низку суттєвих недоліків. Загалом проект Закону не передбачає врегулювання мовного питання в Україні таким чином, щоб це відповідало правам національних меншин згідно з міжнародними стандартами, не передбачає підтримку балансу між інтересами різних суспільних груп та не сприяє інтеграції і стабільності українського суспільства. На мою думку, проект Закону про мови може радше збільшити, а не зменшити напругу між носіями різних мов та поглибити існуючий поділ у сус¬пільстві, що у свою чергу робить законопроект контрпродуктивним з точки зору стабілізації українського суспільства.
З огляду на це я рекомендую владі України утриматися від розгляду проекту Закону про мови в Україні у його теперішній формі та натомість зосередитися на здійсненні всеохоплюючої реформи застарілого україн¬ського законодавства у сфері національних меншин та мовних питань. Як зазначалося в ході наших попередніх зустрічей та листування, на моє переконання, проведення широких та прозорих консультацій за участю представників національних меншин, різних лінгвістичних груп та громадянського суспільства загалом може сприяти досягненню суспільного компромісу та забезпечити захист і повагу як інтересів держави, так і спільнот.
Щиро ваш, Кнут Воллебек, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин".
Гаага, 20 грудня 2010 року.