До 65-ліття цієї дати "Ужгород" вирішив поцікавитися в істориків та простих ужгородців, як саме проходило возз'єднання, чи були в місті його противники і яким міг би бути Ужгород без УРСР.
Соборність — не тільки красиве слово, а й реальна запорука добробуту
Історик Сергій Федака має свою точку зору на події, що стали ключовими у процесі формування соборної України. "22 січня 1919 року на Софіївському майдані Києва урочисто був проголошений Акт злуки: "Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна". Цій події передувало кілька десятиліть боротьби. Ще в гімні П.Чубинського чітко прозвучала формула – "від Сяну до Дону". Вона є ключовою в усьому тексті й пояснює, чому саме ця пісня стала національним, а відтак і державним гімном.
1918 року Павло Скоропадський став на практиці домагатися, аби всі українські етнічні землі увійшли до складу єдиної держави. Ситуація принципово змінилася на краще із проголошенням у листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки. Уже в грудні 1918-го у Фастові вона підписала попередню домовленість про злуку з Великою Україною. Але частина галицьких політиків опиралася такій перспективі, мовляв, Наддніпрянщина все одно врешті-решт опиниться у складі Росії, а разом із нею ризикуємо й ми. До того ж було і конфесійне напруження між греко-католицькою Галичиною і православною Наддніпрянщиною. Тому справа соборності просувалася зовсім не автоматично. Її прихильникам у Галичині (а таких було теж дуже багато – не так у столицях, як у місцевих громадах) довелося активно поборотися за це.
Та врешті-решт 2—4 січня 1919 року на сесії Української Національної Ради у Станіславі було твердо вирішено йти на об'єднання, незважаючи на всі ризики. В підсумку Акт злуки таки відбувся, хоча й мав більше символічний, ніж реальний характер. Його історичне значення в тому, що обидві сторони – і західні українці, і східні – чітко продемонстрували своє бажання жити разом. Реально ж об'єднати ці території вдалося тільки через два десятиліття, в умовах Другої світової війни. Але жити разом ми не навчилися вповні навіть і понині — мабуть, цей процес триватиме ще не одне десятиліття.
Що ж до нашого краю, то закарпатські політики та громадськість 1919 року були налаштовані не так на входження нашого краю до ЗУНР, як на значно ширше об'єднання – в рамках усіх українських земель. У ті часи наші земляки знали про Наддніпрянщину зовсім трохи: там говорять такою ж мовою, як тут, і там є хліб, багато хліба. Ці два аргументи виявилися вирішальними. В ті дні в десятках сіл відбулися сходи, на яких приймали резолюції: "Хочемо до України". Свого часу їх опублікували в збірнику документів "Шляхом Жовтня", потім неодноразово передруковували.
Але реалізувати значний поборницький потенціал краю виявилося дуже тяжко. Українські націоналісти з Галичини, на жаль, не надто переймалися Закарпаттям. У 1918—1919 роках ЗУНР планувала обмінювати свою нафту на озброєння з Угорщини, тому серйозних претензій на наш край не висувала. У липні 1944-го генерал УПА Богдан Зубенко у своєму наказі до підлеглих знову пояснював, чому УПА вирішила не воювати з угорським військом: "Ми не можемо боротися за жменьку землі й у той же час своєю найкращою батьківщиною, – територія якої більша навіть за Францію, – поступитися Москві". Так черговий раз Закарпаттям пожертвували заради здобуття сильного союзника (Угорщини).
У підсумку головну роль у возз'єднанні Закарпаття відіграли, з одного боку, місцеві комуністи на чолі з Іваном Туряницею, з іншого — особисто Микита Хрущов. Останній не мав якихось сентиментів до закарпатців, більше того — саме з його волі було репресовано тисячі наших краян та ініційоване вбивство греко-католицького єпископа Теодора Ромжі. Але дуже кривава Карпато-Ужгородська операція 1944 року переконала і Хрущова, і весь генералітет, що більше радянські війська не повинні мати перспективу ще раз прориватися через Карпати. Перевали, а відповідно і певна територія за ними, мали увійти до складу СРСР — саме цей геостратегічний аргумент став вирішальним. Сталін, від волі якого тоді все залежало, в принципі, був на проти, але він уже грав по-великому: прагнув не відривати від сусідніх держав по шматочку, а включити їх повністю під вплив Кремля. Тому відмовився від Холмщини (її теж пропонував приєднати М. Хрущов) і Південної Мараморощини (там розгорнув активну діяльність І. Туряниця), проте на інкорпорацію Закарпаття все-таки дав добро.
Статус Ужгорода після возз'єднання змінився. Він став прикордонним містом, до того ж сильно мілітаризованим. Звідси вівся нагляд за новими державами радянського блоку: 1956 року цей плацдарм було використано для придушення революції в Угорщині, а в 1968-му по Ужгороду прийшли танкові колони для придушення "Празької весни". Місто перестало бути загрозою для сусідів тільки після здобуття Україною незалежності. Водночас соборність держави відіграла дуже позитивну роль у долі Ужгорода. Коли створювався наш університет, сюди прибули фахівці практично з усіх областей України. Без них становлення вузу було би значно тривалішим і боліснішим. Щедро поділилися з нами своїми зібраннями різні українські музеї та бібліотеки. На Закарпатті в перші радянські роки працювало 5000 учителів із-за перевалу, які спільно з місцевими кадрами й перетворили нашу область на край суцільної письменності. У творенні закарпатської промисловості, особливо ужгородських заводів і фабрик, теж брала участь ціла Україна. Звісно, інші республіки тодішнього СРСР теж долучалися, але найбільше все-таки допомагали індустріальні центри самої республіки. Таким чином, соборність для Ужгорода стала не просто красивим принципом, а однією з підвалин благополуччя нашого міста".
Ми тішилися, доки не відібрали землю
А яким пригадують возз'єднання нашого краю з УРСР ужгородські старожили? Член ужгородського Клубу ім. Т. Масарика Андрій Деметер розповідає: "Події 1946 року пригадую добре, хоч і був зовсім юним. Мій покійний батько — корінний ужгородець зі словацької родини, мама — чешка з Морави. Після того, як 1939 року Закарпаття зайняли угорці, батька, котрий служив "за чехів" фінансом (працівником митниці), направили на навчання до Будапешта. Коли ж почалася Друга світова війна, мама повезла нас до батька, аби разом перечекати війну в Угорщині. Пригадую, що приходу "руських" чекали з надіями на нове, краще життя. Саме тому після війни батько вирішив повернутися з нами до Ужгорода, міста, де жили його батьки та рідні. Жалітися на те, що Закарпаття приєднали до решти територій України, наразі не вважаю доцільним, адже 1946 року краяни самі дали на це згоду: по дворах ходили люди, котрі проводили масштабну роз'яснювальну роботу та агітували поставити свій підпис під тим, що не заперечують проти возз'єднання з УРСР. Місцеві мешканці тішилися, бо їм обіцяли багате й щасливе життя, щоправда, були й такі, хто підписувався з остраху, адже краєм уже поширювалися чутки про арешти незгодних жити в СРСР. Наша родина була з тих, хто щиро вірив в обіцянки агітаторів. Вірили аж до тих пір, поки в мого діда не забрали спершу винницю на горі Кальварія, потім земельний наділ для колгоспу. Аби якось повернути собі попереднє життя, мама 1956 року подала вищим структурам заяву з проханням дозволити сім'ї виїхати на постійне проживання до Чехії, де нас чекали її рідні. Звичайно, прийшов лише лист з відмовою... Батьки спершу переживали, а потім змирилися зі своєю долею. Врешті, до життя в СРСР пристосувалися, от тільки, як і раніше, в сім'ї говорили виключно чеською, наказуючи і дітям, і внукам завжди пам'ятати про своє коріння".
Інтелігенція чекала автономії
Донька першого мера Ужгорода Петра Сови Світлана Совіна теж добре пригадує події 1946 року. "Мені було 17 років, і я чудово пам'ятаю душевний підйом, пов'язаний із початком нового життя в складі СРСР. Усе тоді бачилося нам в рожевому світлі, все хотілося змінити. Ми відмовилися від церкви, агітували за комуністичну партію, якимось чином не бачили й не задумувалися над тим поганим, що відбувалося навколо нас. Між тим, моїх друзів, дітей місцевих священиків, піддали репресіям, батько, котрий із таким запалом допомагав комуністичній владі утвердитися на Закарпатті, раптом став їй не потрібен. На жаль, молодість і певна захопленість не дали мені можливості пильніше вдивитися в цю проблему, але пам'ятаю, що батько був дуже розчарований. Він та його друзі-русофіли з кола місцевої інтелігенції дуже чекали приходу радянських військ, визволення і подальшого об'єднання з УРСР. Вони сподівалися, що Підкарпатська Русь буде автономією, матиме певні привілеї, натомість наш край став звичайною областю, що, на думку Петра Сови, позбавило її мешканців багатьох можливостей. Він якось сказав, що до нас прийшли не ті "руські", котрих ми чекали, і в цьому до певної міри була трагедія його життя".
Два боки медалі
Тож чого більше: хорошого чи поганого принесло Закарпаттю приєднання до УРСР? Кандидат історичних наук, доцент, декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич переконаний, що однозначної відповіді на це надзвичайно складне питання не здатен дати ніхто. І не тому, що не знають, а тому, що цей історичний процес справді мав як позитивні, так і негативні наслідки. "На початку XX століття Ужгород був зовсім невеличким містом, яке, згідно з переписом населення 1910 року, за чисельністю поступалося Мукачеву, а за територією — Берегову. Лише в чехословацький період, будучи губернським центром, воно поступово розросталося, стало культурним та адміністративним осередком краю. Та, на мою думку, не варто надто сильно вихваляти тодішній уряд, адже він довгий час не бажав виконати основного — надати автономію. Так само слід відверто говорити про те, що пізніше наш край був окупований угорцями, а не повернений, як стверджує більшість угорських істориків. Саме тому я вважаю доцільним говорити, що 1944 року радянські війська визволили Підкарпатську Русь від угорських окупантів, після чого СРСР підписав із Чехословаччиною договір про її передачу УРСР. Пізніше про це приєднання (я свідомо кажу "приєднання", а не "возз'єднання", адже возз'єднати можна лише ті речі, які колись були роз'єднані) говорили, що нарешті Закарпаття стало частиною великої дружної родини. Якщо це так, то чому тільки 150—200 тис. населення краю (з приблизно 680 тисяч дорослих громадян) підписалося під маніфестом про приєднання Підкарпатської Русі до УРСР? Власне, за людей усе вирішили місцеві комуністи, прихильники Карпатської України та русофіли — інші, гадаю, просто боялися виступити проти, адже бачили, що коїться навколо. А коїлися й справді дивні, з юридичного боку, речі. Незважаючи на те, що Підкарпатська Русь офіційно стала частиною УРСР, тільки 22 січня 1946 року, починаючи від листопада 1944-го, на її території чомусь переслідували, арештовували і навіть розстрілювали за кримінальним кодексом СРСР. І все ж, мабуть, найбільшим болючим нововведенням для традиційно глибоко побожних закарпатців стала примусова відмова від церковних традицій, наслідки якої ми бачимо й сьогодні.
Звісно, крім негативу, приєднання до УРСР принесло Закарпаттю і, зокрема, Ужгороду чимало позитивних зрушень. Хто би що не казав, та саме за радянської влади наше місто розрослося, стало окрасою Західної України, був заснований університет, вирішено багато соціальних проблем тощо. Зрештою, наразі важко навіть уявити собі інші варіанти вирішення цієї геополітичної проблеми в 1946 році. Місцева інтелігенція й справді мріяла про автономію у складі СРСР, а не УРСР, але це, на мою думку, в історії краю нічого б суттєво не змінило. Пофантазувати на тему, якою була би доля Закарпаття в складі Чехії або Словаччини, також не вважаю можливим, адже за тих політичних умов, котрі склалися в 1946 році, такий розвиток подій був практично нездійсненним. На завершення ж мушу сказати: нині дуже важливо об'єктивно висвітлювати різні політичні періоди нашої історії, адже кожен із них має як хороші, так і погані віхи. Радянський період не був винятком, тож не варто його ідеалізувати або, навпаки, надміру критикувати. Важливо те, як ми живемо зараз і що робимо для того, аби наше Закарпаття не повторювало колишніх помилок, а ставало лише кращим, багатшим, здоровішим та мудрішим".
Тетяна Літераті