Слова О. Духновича: "Бо свої то за горами, — не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі... жиєм тут тем же сердцем і душой, з тим же словом і во вірі той самой" стали крилатими. Будитель був упевнений, що, "что Карпаты не розлучат вічно нас". Вторував йому А. Кралицький: "И наша Угорская Русь вместе с Галичиной принадлежит к малорусской расли словянского племени... Мы семья преславной Украины и незабвенного Запорожья". Чітким доказом усвідомлення єдності русинів Закарпаття із русинами Галичини можна вважати ідею створення спільної греко-католицької митрополії, претендентом на керівника якої був А. Бачинський. Вона не була реалізована, як і ідея австрійського двору у другій половині ХІХ ст. про заснування, спільного для греко-католиків – русинів із обох боків Карпат, патріархату, лише із-за спротиву угорських шовіністичних кіл.
Із революцією 1848 р. пов'язаний факт досягнення в середовищі закарпатців розуміння необхідності національного державотворення. За суттю – українського. Це найповніше виразив А. Добрянський. Ним було висунуто понад десять проектів, у яких пропонувалось створення автономних, українських національних державно-адміністративних утворень як у межах Західної України, так і в межах лише руських територій Угорщини. Коли в 1848 р. влада відкинули ідею автономії русинів всієї Австрії, А. Добрянський у тому ж 1848 р. спробував домогтись реалізації ідеї "Руського воєводства" в Угорщині, а у 1849 р. знову став прихильником ідеї "Галицько-Володимирського королівства", до складу якого мало входити і Закарпаття. До цієї ж ідеї він повернувся у 1871 р., коли ним відстоювалось об'єднання Галичини, Буковини і Закарпаття в одну автономну область.
Якісно новий етап національно-визвольної боротьби на Закарпатті почався після краху Австро-Угорської імперії. Його, безсумнівно, можна вже характеризувати, як державотворчий. Бо подібно до інших народів, котрі входили до складу Австро-Угорщини, українці Закарпаття, Галичини та Буковини тоді здобули досить-таки реальний шанс самовизначення. Тобто кожна національність отримала достатньо унікальну, рідкісну можливість визначити, в якій державі житиме.
На Галичині рівень розвитку національної свідомості призвів до проголошення ЗУНР із чітко усвідомленою перспективою об'єднання її з УНР. Рівень національної свідомості руського (українського) населення Закарпатті був, із-за входження до 1918 р. до складу не австрійської, а угорської частини дуалістичної Австро-Угорської монархії, де воно зазнавало надзвичайно жорстокого національного гніту, нижчим. Тому процес державотворення тут відбувався мирно і проявлявся у широко усвідомленому намаганні народних мас, через рішення своїх представницьких органів – народних рад – добиватися возз'єднання з Україною. Єдиним винятком було створення Гуцульської Республіки, зі власними органами влади і своєю невеличкою армією та її спроба збройним засобом визволити територію Закарпаття від угорської окупації і, саме таким чином, забезпечити його возз'єднання з Україною.
Однак, що слід підкреслити, як безсумнівне: процес державотворення русько-українського населення Закарпаття був не у руслі угорського чи чеського, а саме у руслі українського державотворення. Адже потяг на возз'єднання з Україною був воістину всенародним, рішення про це приймають усі народні ради від Любовні до Ясіня. Спроби угорського уряду М. Каролі, умовити закарпатців залишитися в складі Угорщини, навіть із обіцянкою надання їм широкої автономії, рішуче відкидалися. Так, на 10 грудня 1918 р. до Будапешта, на нараду було запрошено, з метою обговорення законопроекту про автономію, представників українських сіл Закарпаття. Абсолютна їх більшість, незважаючи на тиск мадяронів та урядовців, категорично відкинула всі спроби залишити край у складі Угорщини. Враховуючи ситуацію, президія з'їзду, яка складалася із А. Штефана, А. Годинки та Г. Стрипського, спробувала відкласти питання і скликати Всезакарпатський з'їзд у Мукачеві. Учасники наради підтримали цю пропозицію, позаяк "доля краю має вирішуватися вдома", однак, більшістю голосів вирішили, що він має відбутися в Хусті.
Дату проведення з'їзду та квоту кожного населеного українцями пункту визначили установчі збори Народної ради Мараморощини, які відбулися у Сиготі 18 грудня 1918 р. Тут було обрано Маромоську народну раду та вирішено скликати з'їзд 21 січня 1919 р., а один делегат мав обиратися від однієї тисячі (повної чи неповної) жителів краю.
Всезакарпатський з'їзд, незважаючи на перешкоди, які чинилися угорською адміністрацією (враховуючи таке, голова Марамороської народної ради М. Бращайко, навіть, просив керівників Гуцульської Республіки, щоб її війська зайняли Хуст і не дали з'їзд розігнати) ухвалив рішення про возз'єднання краю з Україною. Заклики нечисельних мадяронів про залишення Закарпаття в складі Угорщини категорично не сприймалися. З'їзд засвідчив, що мадяризаторська політика, яка насаджувалася у Закарпатті, зазнала краху, а закарпатські русини (руські) відчули себе українцями – дітьми Матері-України. Це достатньо чітко відображають толерантно, але і категорично сказані слова делегата із села Нанкова І. Волощука до угорського представника Дана: "Ми жили із вашим народом кількаcот літ... Ми дякуємо вам за опіку. Ви мусите, однак, зрозуміти: Мати кличе нас тепер, і ми, діти, бажаємо йти до Матері".
У резолюції, прийнятій з'їздом, доволі передбачалося, що необхідно зробити, аби забезпечити возз'єднання. Без сумніву, важливою умовою цього було виконання п. 3: "...щоб українське військо обсадило комітати, заселені Русинами...". Але цей пункт не був виконаний через об'єктивні причини. Самі ж закарпатці нічого, за виключенням Гуцульської Республіки, яка утворила невеличку армію, не зробили, щоб організувати власні збройні сили, як було ухвалено ще 18 грудня в Сиготі, — мати "в кожному селі" озброєну "міліцію", яка підлягала б єдиному штабові, до якого було обрано Є. Пузу, М. Андрашка, С. Клочурака, М. Сабатюка, П. Калинюка. Причиною цього, мабуть, було те, що ніхто із них не зміг узяти участь у роботі з'їзду, позаяк напередодні гуцульське військо зазнало поразки під Сиготом. Втім, на з'їзді було обрано Центральну Народну Раду на чолі з М. Бращайком, з наданням їй повноважень "заступати угорських Русинів усе і всюди, де цього буде потрібно, перед усіма народами, і зробити все, щоб кожночасно буде потрібно в інтересі руського народу". Тобто можна говорити про намір утворення найвищого державного органу влади із представницькими та виконавчими повноваженнями, в тому числі у зовнішніх зносинах. Однак, поскільки не було опертя на власні збройні сили, а в тогочасних умовах лише це могло бути аргументом, а також – на місцеві органи влади (за невеликими винятками), реальної адміністративної (виконавчої) влади він не мав, а тому здійснював лише представницьку функцію.
Варто вказати на суттєву різницю у рівні розвитку національної свідомості мешканців Закарпаття 1918-1919 рр. та рівні розвитку національної свідомості довоєнних емігрантів із Закарпаття у США, які на своєму плебісциті про долю Закарпаття проголосували інакше. Якщо в Хусті практично всі були за возз'єднання із Україною, то із 1089 делегатів Скрентонського конгресу лише 310 проголосували за возз'єднання Закарпаття з Україною (хоча це теж достатньо багато), а 732 — із ЧСР. Що свідчить про значний прогрес, який відбувся у розвитку української національної свідомості закарпатців у кілька попередніх років.
Рішення Всезакарпатського зїзду 21 січня 1919 р. про возз'єднання краю з Україною – мало усі ознаки юридичного Акту. Адже було ухвалене на демократично обраному всекрайовому представницькому форумі. Тож 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбулося урочисте оголошення Універсалу про Акт Злуки, де були наступні слова: "Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України".
Акт Злуки був глибоко детермінованим історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до консолідації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, стала інтегральним чинником у наступні десятиліття.
Зазначені вікопомні історичні події були підгрунтям для возз'єднання Закарпаття з Україною у 1945 р., відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Саме тому, як тільки затріщали основи "імперії зла" - СРСР та виник масовий Народний Рух України, однією з перших його акцій була організація 21 січня 1990 р. "живого ланцюга" між Києвом та Львовом.
І нині цей день залишається символом єдності всіх українців, символом боротьби за Соборну та ще й по-справжньому Демократичну і Українську Україну.
Володимир ПІПАШ, кандидат історичних наук, голова Закарпатської ОО "Просвіта" ім. Т. Шевченка