"Без определенного места жительства" – російське словосполучення, що породило коротке слово "бомж". Про них найчастіше чути в ЗМІ у період холодів: інфо на кшталт "знайдено тіло людини, що замерзла". Чи можемо ми запобігти появі таких новин? Чи здатна це зробити влада за гроші з наших податків?
Шлях до бомжування у кожного різний
Безпритульні існували у всі часи й у всіх державах. Хтось опинився на вулиці мимоволі, а хтось, завдяки своєму специфічному способу життя, йшов до цього роками.
Улітку автор матеріалу якось розговорився з чоловіком, що збирав пляшки на набережній Незалежності в Ужгороді. Співрозмовник сказав, що в обласному центрі живуть його донька та дружина, однак він з ними не спілкується. Чому – категорично говорити не хоче. Натомість каже, що працював колись у Росії, тому збирається туди виїхати і там оформити собі пенсію. Через це чоловік відмовився від української. Де живе – також говорити не захотів.
А ужгородка Олександра (ім'я змінено. — Авт.), з погляду нормальної, тверезо мислячої людини, бомжування обрала собі сама. Це при тому, що доля кілька разів давала їй шанс вирватися із безпритульного болота. Історія "из князи в грязи" в Олександри вийшла класична, де головну роль відіграла оковита. Спочатку жінка з чоловіком жили у повноцінній двокімнатній квартирі. Далі їм здалося, що цієї площі забагато – продали, натомість купили "малосімейку". Виручені гроші пропили. Чоловік в Олександри помер. Згодом у хаті сталася пожежа, у якій згоріло буквально все. Жінка продала "малосімейку" за безцінь та пішла жити на вулицю. Час од часу ночувала у друзів по пляшці. Випадково потрапила до релігійної благодійної організації, котра влаштувала інтернат для безпритульних в одній з областей України. Та довго там не затрималася – повернулася знову до Ужгорода. Тут її у себе прихистила давня знайома. Яким же було здивування господині, коли вона, дочасно повернувшись із ринку, побачила, як гостя... риється у шафах, шукаючи гроші. Олександру тієї ж миті вигнали. Тепер вона знову десь на вулиці.
На території Ужгородської міської лікарні, у підвалі одного з корпусів, нещодавно поселилася бездомна психічнохвора жінка. Міліція, котра приїхала на виклик лікарів, довго її у себе не затримала — ніякого злочину не вчинено, отже й підстав для арешту не було. Жінку випустили – тепер, скоріш за все, вона живе у якомусь іншому підвалі.
Подібних історій про людей можна пригадати багато. Залежно від їх змісту, хтось безпритульним співчуває, а дехто ставиться до них зневажливо – мовляв, самі у всьому винні.
Бродяжництво – не злочин
Утім, у громадянському суспільстві особисті симпатії чи антипатії мають бути на задньому плані. А насамперед – конкретні дії громадянина, якщо він, наприклад, побачив безпритульного, що замерзає серед вулиці. Саме в період холодів ця асоціальна група людей найбільш вразлива.
В Україні про те, хто і як має займатися проблемами безпритульних, гласить Закон "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей". У документі чітко вказано, що такими питаннями відають органи місцевого самоврядування. Як їм це вдається – залежить від волі чиновників та можливостей бюджету. Експерти зазначають: зазвичай безпритульні самі не хочуть, аби ними хтось опікувався — психологічно звикли бути на вулиці і це їх стиль життя. Інша справа зима... До слова, раніше міліція могла затримати безпритульного за підозрою у бродяжництві. Цього року Конституційний Суд України робити таке заборонив. У приватних розмовах міліцейські чиновники кажуть: за те, що бомжі взимку тепер ризикують замерзнути, хай подякують уповноваженій Верховної Ради України з прав людини Ніні Карпачовій. Саме омбудсмен попросила головний суд країни розтлумачити, чи є бродяжництво злочином. Судді відповіли – ні. Відтак правоохоронці кажуть: коли раніше безпритульного затримували за цією підозрою взимку, то для нього це вже було порятунком від холодної вулиці. Захисники ж прав людини твердили інше: ніяка то не допомога. Ба більше – такий арешт сприяв, аби на бомжів міліціонери могли "повісити" нерозкриті злочини. Хто правий, уже й не розбереш. Але закон є закон: із безпритульними нині насамперед повинні мати справу соціальні служби.
В Ужгороді, якщо ви виявили бездомного, котрий ризикує замерзнути, можна цілодобово дзвонити за номером 63-98-85. Як розповіла начальник Ужгородського міського територіального центру Галина Гецко, на місце виклику приїде комісія. Коли людина адекватна, її заберуть до центру, нагодують, дадуть одяг, якщо треба – направлять до лікарні. Щодо подальшої роботи, то тут, зазначає Галина Михайлівна, залежатиме, ким безпритульний є. Якщо пенсіонер, можуть забрати до територіального центру. Якщо ні – справу передадуть або до спеціального Антикризового центру, або до інших соціальних служб. Спеціальних місць для виявлених на вулиці бездомних в ужгородському терцентрі два. Поки що претендентів на них не було.
У Мукачеві, повідомив заступник директора міського територіального центру Петро Петрусь, також є свої програми допомоги бездомним. А от виділити спеціальне приміщення для їх тимчасового притулку в місті над Латорицею наразі лише планують. Але у випадку крайньої необхідності безпритульних поселять у гуртожитку, що на вулиці Писарєва.
Як бачимо, поки що в краї справа з порятунком бездомних від зимових холодів не найкраща. Однак хоч якась робота у цьому напрямку проводиться. Залишилося сподіватися, що незабаром кожна місцева рада у краї оприлюднить телефони соціальних служб, куди б ми могли звертатися, якщо побачимо на вулиці замерзаючу людину.
А коли таких телефонів немає, доводиться телефонувати на "102" або "103". Не секрет, що інколи на тому кінці дроту можуть сказати, що, мовляв, бомжі – не їх справа. В такому випадку, кажуть експерти, людині варто просто сказати, що телефонна розмова записується (навіть якщо цього не робите насправді). Не зайвим буде поцікавитися, як звати диспетчера. Як правило, його поведінка одразу зміниться. А ви, можливо, врятуєте чиєсь життя.
Ярослав ГУЛАН, ЗІА "Простір"