Власне, результати самі по собі не мають особливого значення, оскільки місцеве самоврядування в Україні згортається, тож посади депутатів і мерів стають декоративними. Найбільші емоції викликали не так малозначимі результати, як процес їх отримання. Головною технологією на цих виборах був масовий підкуп виборців, який застосовували майже всі сили – хтось системно, хтось тяп-ляп, але забрьохалися усі. Навіть ті, хто не застосував підкупу – бо вони виглядали якимись неадекватними, не від світу цього. Про підкуп знали геть усі, але ніхто не реагував. Влада потурала цьому. Їй було байдуже, на користь якої саме партії купують голоси. Головне – максимально швидко і масово перетворити виборців на бидло, яким легше керувати.
Демократія в Україні не витримала випробування нинішніми реаліями. У Харкові була своя специфіка, на Закарпатті – своя. Але кінцевий підсумок однаковий усюди. Люди брали гроші не тільки і навіть не стільки тому, що справді потребували їх. Ні, це була відверто епатажна демонстрація проти демократії як такої. Одна з причин такої поведінки – феномен Помаранчевої революції, цього найбільшого розчарування сучасної історії. Вона ж бо була реальним торжеством демократії. Народ домігся влади для того президента, якого він реально хотів, захистив своє право на вибір. Що народ отримав у результаті? Абсолютну неадекватність отого керівника, за якого мітингували кілька тижнів. Відраза до Ющенка перенеслася на той демократичний спосіб, яким він прийшов до влади. Чергові й особливо позачергові парламентські вибори закріпили цю нехіть. Слово "демократія" перетворилося на лайку. Люди хочуть принципово іншого механізму формування влади. Наразі їм підсунули один з найпримітивніших – через підкуп. Спрацювало, бо у масовій свідомості панують дуже невтішні стереотипи. Мовляв, обирати абсолютно ні з кого, і влада, і опозиція – обоє рябоє. Це знову ж таки улюблена ідея пізнього Ющенка і значної частини інтелігенції, яка на нього орієнтувалася. Мовляв, як не проголосуєш – все одно програєш. Тож краще бодай блок сигарет на тому заробити чи кілька пляшок. Воно, звісно, не принципово, але все-таки прикольно. Брали, зневажали тих, хто дає, але все одно голосували за них. Слов'янська душа настільки загадкова, що її не збагнути жодному європейському спостерігачеві. А тому про якусь євроінтеграцію можна забути на багато років. Європа поки що мовчить з приводу наших виборів тіл
ьки тому, що втратила дар мови: як це так – ще зовсім нещодавно цілком пристойне українське суспільство так швидко деградувало! Але цей шок швидко мине, і вердикт для України буде гучним і невтішним. Бо одна справа, коли президент матюкається у себе в кабінеті, і зовсім інша, коли більшість електорату поводиться неадекватно. Отак на одних з перших відносно демократичних парламентських виборах у Росії 24% набрав Жириновський. Те ж саме нині відбулося у нас.
Тяжко навіть сказати, хто був на цих виборах цинічнішим – чи кандидати, чи виборці. В принципі, одні виявилися вартими інших. Найгірше, що влада від Сяну до Дону переконалася: з цим електоратом можна зовсім не рахуватися. Тому протестні акції проти Податкового кодексу навряд чи справлять на неї ефект. Тим більше ніхто не збирається виконувати якісь соціальні програми. Ні про які накази виборців більше не може бути й мови.
Україна вступила у новий тривалий період своєї політичної історії. Форсованими темпами відтворюється авторитарне суспільство з чіткою тенденцією до подальшого тоталітаризму. Звичайно, це суспільство не нагадуватиме ні кучмівське (там була бодай якась увага до зовнішньої благопристойності), ні лукашенківське, ні путінське. Це буде щось нове порівняно з ними. Чомусь на язику крутиться слово "фашизм". Він же свого часу з'явився як реакція на втому від демократії, на злидні, засилля олігархії, брак перспективи для молоді, фінансову нестабільність, розтоптану національну гідність. Словом, все було зовсім як у сучасній Україні. Хочеться вірити, що потенційний український фашизм більше нагадуватиме його м'якший латинський варіант, аніж значно грубіший німецький чи радянський. Ну, відродження десь гітлеризму в його класичній формі все-таки не допустить міжнародний сіонізм (бодай така користь з нього), а от якась модифікація сталінізму у нас цілком реальна. Сталінізм, озброєний сучасним мережевим маркетингом, – це непереможно. Доведено українським виборцем-2010.
Сергій Федака