Коротка промова шефа на дві хвилини, і всі дружно на дві години схилилися над тарілками, перешіптуючись з найближчими сусідами. Ніхто не порушував цю майже мертву тишу, окрім лунких кроків офіціанта, який підносив чергову страву. Десь на третій годині хтось згадав, що ми – найспівучіший народ і несміливо затягнув пісню. Через кілька співанок усе знову затихло і "корпоранти" почали прощатися, дякуючи один одному за чудовий вечір. Усе виглядало чемно, виховано, стримано і... абсолютно нецікаво.
Властиво, можна було пошкодувати за ці втрачені кілька годин, якби не повний шлунок і знайомство із симпатичною сусідкою за столом. "Мені так пощастило на цікавого співрозмовника", – делікатно усміхалася вона. О, а як пощастило мені!
Цікаво, що б вона сказала про корпоративну гулянку в провінції – з нестихаючими тостами, відвертими жартами, гарячими поглядами і дотиками, сороміцькими піснями, запальними танцями і ще казна-чим на не зовсім тверезу голову?
Ось де буяє життя! Ось де українська ода радості! Чогось ніякої радості у нашій столиці я не виявив. Так, одна метушня, забіганість, задьорганість, засушеність, показна діловитість. Люди з футлярами, люди у футлярах.... Футляри, футляри, футляри... Цікаво, і як вони там всередині дихають?
Кілька днів, проведених у Києві, змусили по-іншому подивитися на нашу столицю. Постійна тіснява (народе, дай хоч ковток повітря!), натовпи, які валять у метро і з нього, хронічна квапливість, півкілометрові пробки, нервове глипання на годинник, втомливе добирання на роботу, спальні райони без жодного дерева, бо зелень не встигає за темпами будівельників.
Місто, в якому навіть працівники редакцій по року не бувають у театрах. Бо не мають часу, сил, партнерів, фінансів чи ще чогось там.
Місто, яке висмоктує з вас гроші, наче порохотяг. Сто-двісті-триста гривень зникають у кліп ока. "Так, -- невпинно пульсує в голові думка, -- треба негайно їхати додому, а то й без штанів можна залишитися".
Але мені заперечать, що й зарплати у Києві – ого-го! Справді, місячна платня в тисячу-дві доларів для столиці – не дивина. Але як доводиться за неї крутитися! Та й все одно її пожирає ненаситний монстр під назвою "столиця". Тож виходить: чим більше заробляєш, тим більше витрачаєш. У підсумку виходить на одне й те саме, що в Ужгороді.
Щоправда, вдома витрачаєш значно менше енергії, часу і сил. А відповідно – дивишся на світ розслабленішим взором. Тому й отримуєш від життя більшу насолоду. Нікуди не квапишся. Не витрачаєш щодня на добирання дві години. Маєш час попити пива з колегами чи позаглядати на по-літньому роздягнених красунь.
В Ужгороді можна стати філософом. У Києві – нікОли. Тому що – нІколи. Іноді здавалося, що в киян, які зі мною розмовляли, в очах не зіниці, а долари. І мешканців мегаполісу можна зрозуміти. Оренда однокімнатної квартири – від 350 баксів. А ще треба гарно виглядати, добре харчуватися, вчасно приїжджати і т.д. Тож думати про заробіток доводиться вдень і вночі. Ось так народжується "Місто жовтого диявола".
"Вибач, ми сьогодні з тобою не домовлялися про зустріч...", "треба найняти психолога, бо в нас на роботі його мають усі...", "я можу це зробити, але це буде коштувати...".
І раптом ти бачиш перед собою місто нещасних людей, які, аби вижити (чи жити за найвищими мірками), змушені втрачати щось дуже суттєве, щось таке, що робить нас, зрештою, людьми, а не машинами для добування грошей.
І тоді ти повертаєшся до Ужгорода, де ходиш пішки, а відповідно жодні пробки тобі не страшні. Де все і всі на відстані простягненої руки. Де власне не ходиш, а прогулюєшся. Де можеш взагалі вийти без годинника, бо, зрештою, для чого він? Тут можна навіть по сонцю орієнтуватися. Ніхто не вимірює час на секунди. Де по дорозі зустрічаєш десятки знайомих і для всіх знайдеться кілька слів. І жодну зустріч з колегами не треба узгоджувати через секретарок за кілька днів наперед. Де властиво, ти є тим, ким хочеш бути. Людиною, яка живе не для того, аби їсти. А їсть для того, аби ЖИТИ.
Олександр Гаврош, з Києва