Руйнація підвалин

Виконавши відповідні реверанси в бік Заходу (визнання Росією своєї вини в Катині й відмова від високозбагаченого урану Україною), Медведєв і Янукович швиденько підписали Харківські угоди й так само швидко їх ратифікувала слухняна більшість у парламентах обох країн.

Однак усі ці маневри нагадують класичну візантійщину і навряд чи зроблять більш легітимними названі угоди в очах світової й української громадськості. А політика силового проштовхування аж ніяк не віщує, що президентство Віктора Януковича буде мирним, а що воно об’єднає Україну – і поготів.

До Росії в цьому разі жодних претензій. Вона послідовно реалізує свої геополітичні й економічні інтереси і, по суті, не порушує ніяких ні міжнародно-правових, ні власних конституційних і політичних норм. Інша річ, що політика ця дуже нагадує імперську і може кимсь не сприйматися з морально-етичних міркувань. Але це вибір самих росіян і предмет світоглядних дискусій, які можуть для когось підносити їхній авторитет, а для когось – навпаки.
 
Зовсім в іншій площині стоїть питання для України. І річ тут не тільки й не стільки в самих Харківських угодах, як в усьому тому комплексі нерозв’язаних гео¬стратегічних, конституційних, економічних, політичних і навіть психологічних питань, які ставлять під сумнів загальну дієздатність такого державного проекту, як Україна.

На перший погляд, питання ніби суто економічне й саме так його намагаються представити панівна коаліція й Президент. Україна продовжила оренду флоту, а за це дістала знижку на газ, яку у віртуальних цифрах називають як 40 млрд доларів за 10 років. Головний аргумент, який використовується: до таких дій примусила політика минулого уряду, який загнав країну у фінансову кабалу. Найсумніше, що чимала частка правди в таких твердженнях є. Справді, Ю. Тимошенко в своєму запальному азарті боротьби за владу ладна була підписати що завгодно, тільки б мати добрий піар через показний успіх, і залізти в будь-які борги з розрахунком, що після перемоги все спишеться. Не сталося. І нова влада дійсно дістала у спадок такі проблеми, вийти з яких прямолінійними рішеннями неможливо. Проте бачили очі, що купували і чому так хотілося цю владу дістати? Виявляється – щоб так само нею торгувати, але тепер уже й територією.

Власне, вся проблема україн¬ців і вигода росіян полягає в тому, що в непереборній міжусобиці й не треба зовнішніх ворогів, коли є такі "друзі-опозиціонери". Так було в усі часи й у всіх народів. Колись Рим, сповідуючи принцип розділяй і владарюй, підкорив і розвинений Схід, і варварські Захід та Північ, а потім сам упав унаслідок внутрішніх чвар. Так зникла Київська Русь під навалою значно менш цивілізованих, але більш організованих монголо-татар. Для України це питання – взагалі історичне прокляття, але "історія вчить тому, що історія нічому не вчить".

То чи загрожують ратифіковані угоди суверенітету? Якби мова йшла просто про оренду території, де б діяли українські закони, то це звичайна міжнародна практика. Але Крим ментально й так російський, тепер же перетворюється на плацдарм для проникнення російського бізнесу, домінування відповідної культури та, зрештою, й влади. Як це було з Абхазією і Південною Осетією. Не розуміти цього не можуть віт¬чизняні можновладці. Питання лише в тому, що для них є Україною – самостійна держава чи складова колишнього СРСР. До прикладу, росіяни навіть мови не хочуть вести про допущення японців на Курильські острови або німців у Калінінградську область. Бо розуміють, до чого це веде. Однак вони, на відміну від українців, можуть собі це дозволити.
А практичний бік підписання й ратифікації Харківських угод взагалі не витримує жодної критики. І це несе набагато більшу загрозу, ніж сам договір, бо руйнує всю правову й політичну основу держави, й альтернативою їй може бути лише диктатура, та й то під патронатом сусідів, бо власних ресурсів катма. Ухвалення рішення заради рішення таємно, а потім у повному парламентському хаосі, свідчить, що невелика більшість узяла курс на повне ігнорування інтересів меншості, а це – пряма загроза громадянського конфлікту. Зрозумілі особисті мотиви Януковича, який після обіцянок росіянам у разі недотримання слова втратив би в їхніх очах усякий авторитет. Але чому на це пішов Литвин та ще понад 200 парламентарів, які претендують на звання українських політиків, цілком незрозуміло. Просте питання: яким чином нині панівна більшість аргументуватиме потребу дотримання  Хартії мовних меншин, коли грубо ігнорує права політичної меншості? Такі питання виникатимуть, мов снігова лавина. Найгірше, що в обох таборах посилюватимуться позиції радикалів, для яких "війна – мати рідна".

Зрештою, це закономірний результат українських виборів, коли народ, керуючись принципом "свій – чужий", привів до влади політиків, які не хочуть і не вміють домовлятися, а політичну волю вважають головним владним інструментом. Проте не розуміють: загнавши в підпілля майже півкраїни, самі настільки ослабнуть, що стануть легкою здобиччю сусідів.

Чи є вихід з цієї ситуації? У принципі, сучасний український політикум міг зупинитися за крок до прірви й знаходити компроміс. Питання території є базовими навіть у зіставленні з економічними, і цього, на жаль, більшість технократів із нинішньої владної коаліції не розуміють. Але якщо вони хочуть стати державними діячами, то шанс ще є. Як і патріоти мають зрозуміти, що без приземленого прагматизму, без вільної економіки витримати конкуренції в сучасному світі неможливо, а значить – і втримати державу. Ми завжди полюбляли вихвалятися своєю розсудливістю. Чи справді її маємо, покаже найближчий час.

Віктор Пащенко

Теги: політика, держава, Янукович, Медведєв

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати