Вік раннього заліза у Центрально-Східній Європі ділять на гальштат (VII–VI ст. до н.е.) та латен (V–I ст. до н.е.). Перша назва походить від австрійського селища Гальштат на березі озера за 15 км від Зальцбурга. Там ще у першій половині ХІХ ст. розкрито багаті поховання із золотом і залізом та сучасні їм соляні копальні глибиною аж до 240 м. Десятки подібних культур згодом виявлено в усіх ближчих до Австрії країнах. Для епохи гальштату характерне широке використання заліза, розповсюдження зброї, чорнолощеної кераміки, зростання контактів із Середземномор’ям. Відбувається чітке соціальне розшарування населення.
Куштановицька культура
Напередодні залізного віку до Карпат з півдня починають просуватися дві хвилі племен – іллірійські від Альп і фракійські з Дунаю. Місцеве населення будує городища-сховища. На Закарпатті це городища Шелестово, Арданово, Іршава. Їхня система укріплень складалася з кількох кільцеподібних рядів валів з дерев’яними і кам’яними конструкціями в основі. Життя на всіх цих городищах синхронно припинилося у VIII ст. до н.е. та на окремих з них поновилося у наступні віки.
Прийшлі на Закарпаття племена були фракійцями. У писемних джерелах вони фігурують з VI ст. до н.е. Про них повідомляють грецькі автори Гекатей (560–480 р. до н.е.) і Геродот (480–420 р. до н.е.).
Закарпатські фракійці відомі як племена куштановицької культури. Перші їхні пам’ятки виявлено і досліджено в околицях Куштановиці на Мукачівщині закарпатським археологом Іваном Поповичем (1941–2003) (на фото ліворуч). За життя він не видав якоїсь книжки, але 2008 року побачила світ його ґрунтовна монографія «Закарпаття за доби раннього заліза», опублікована завдяки підтримці львівських і краківських колег.
Існувала куштановицька культура від 600 до 250 р. до н.е. Ті віки були відносно щасливими для наших предків – хоча б тому, що жили вони тоді не в укріплених поселеннях (як до того і після), а у відкритих селищах. Закарпаттю пощастило, оскільки у VII ст. до н.е. у Трансильванії запанували степові племена агафірсів. У передгір’я вони на своїх конях не потикалися, а всі інші просто не ризикували йти у Карпатську улоговину через землі войовничих агафірсів. З протилежного ж боку край надійно прикривали Карпати. Якщо в інші часи доводилося багато дбати про власну безпеку, то тепер вивільнені резерви спрямувалися на підвищення якості життя, на забезпечення затишку і комфорту, освоєння нових технологій. У куштановицьких племен бурхливо розвивається чорна металургія (у їхніх попередників тільки зароджувалася) і гончарна кераміка (на кругові – на відміну від ранішої, яку ліпили вручну).
І.Попович вважав, що куштановицькі племена входили до фрако-агафірського об’єднання кінця VI ст. до н.е. Проте інші дослідники не підтримали такої думки. Цікаво, що саме в куштановицьку добу починає формуватися сучасна поселенська структура Закарпаття. Якщо поглянути на карту куштановицьких поселень, вона дивовижно нагадує так зване Мале закарпатське коло – екскурсійний маршрут, що іде з Ужгорода на Мукачево – Сільце – Хуст, а звідти через Виноградів і Берегово повертає назад. На цьому кільці – шість районних центрів, більшість середньовічних замків і практично всі куштановицькі пам’ятки. Чогось містичного тут немає. Якщо в інші епохи доводилося селитися там, де безпечніше, то тепер – там, де найкращі умови для мирної праці. Загалом відомо 130 курганів і 20 поселень куштановицької культури. З кінця VI і впродовж усього V ст. тут засвідчено контакти з полісами Північного Причорномор’я (накладки сагайдака, скіфос, лекана, килик, гідрія).
Найцікавіша ж з усіх куштановицьких знахідок – конусоподібна миска з Білок із символічним орнаментом явно календарного характеру. По ободку – 28 трикутничків, як днів у повній фазі Місяця. На дні – чотири химерні фігури, як сезонів у році. Дві свастики – символи зимового і літнього сонцестояння. Тож, на відміну від свині, котра голови не підіймає, наші предки постійно дивилися на зоряне небо.
Кельти
Уже на початку ІІІ ст. до н.е. у край починають проникати кельти. Припускають, що вони формувалися на території Чехії й Австрії і звідти почали у VIII–VII ст. до н.е. проникати до Франції, на Британські острови і Піренейський півострів. Їхньою вторинною батьківщиною, де етнос зміцнів і набув своїх класичних рис, стали землі Східної Франції і Південної Німеччини. Звідти на зламі V–IV ст. до н.е. почалася масова міграція, у ході якої освоювалися все нові краї. Близько 275 р. до н.е. кельти досягають Закарпаття і засновують тут поселення (Вилок, Мужієво, Велика Бігань, Дідово ІІ). Вони засновують селища (vicus) і окремі виробничі центри. Настає доба латену.
Біля с.Нове Клиново відкрито 13 металургійних пунктів, засвідчених скупченнями шлаків, уламків глинобитних горнів і сотнями металевих чушок, розміщених одна біля одної, які утворювали цілі «батареї». Подібні пункти відкрито і в передгірних вже с.Стеблівка на Хустщині і Хмільник на Іршавщині. Зруйновані горни виявлено і на городищі на вершині гори Стремтура біля Іршави.
А вже у нашому столітті археологи УжНУ додатково розвідали ще ряд металургійних пунктів, що тягнуться у зоні дренажу на 10 км від Нового Клинова до Хижі. У більшості випадків робочі майданчики, на яких виварювали залізо, займали береги р.Ботар, заболоченостей і струмків. Тільки кілька з них містилися на пагорбах.
Унікальним є городище (oppidum) на сусідніх горах Галіш і Ловачка на околиці Мукачева. Це був один з найбільших центрів латенської Європи. Пам’ятку відкрив фундатор закарпатської археології Т.Легоцький (1830–1915). Розкопок там він не вів, але коли селяни виорали металеві речі, позбирав усе виоране, зберіг у власній колекції, оприлюднив в угорській і зарубіжній науковій періодиці. Також археолог особисто обстежив обидві гори, де виявив виорані безсистемно розташовані предмети, особливо сконцентровані на північних схилах. На основі його знахідок можна припускати, що житла споруджувалися на терасах, опалювалися вогнищами діаметром 1–1,5 м, обкладеними камінням, обліпленими глиною. У житлах було багато посуду, виробів із заліза, бронзи і каменю. В.Бідзіля вважав, що окремі з відзначених Т.Легоцьким об’єктів були ковальськими і ювелірними майстернями.
Пізніше чеський археолог Я.Філіп кваліфікував пам’ятку як опідум, В.Бідзіля, навпаки, – як неукріплене поселення. Археологи УжНУ копали там 1986–1988 р., але виявили майже повне знищення пам’ятки плантажною оранкою та виноградними терасами. Було відкрито лише три напівзруйновані об’єкти (житла або господарські споруди) і частину кам’яної стіни на північно-східному схилі Ловачки. Знайдено кераміку, сокири-кельти, ножі, бронзовий перстень і частину браслета, серцеподібний наконечник з піхов меча. А вздовж хребта Галіш у напрямку Ловачки відкрито кам’яну стінку сухої кладки шириною 2–2,5 м, яка збереглася на висоті 20–50 см. Тож скидається на те, що тут все-таки були потужні фортифікації, які могли тягтися аж на протилежний берег Латориці. В.Котигорошко припускає, що гігантський опіум міг охоплювати принаймні частину сучасного Мукачева, яке й виросло на його залишках. Додатковим підтвердженням цієї думки є знахідки останніх років, зроблені під час меліоративних робіт у трикутнику між селами Іванівці – Жуково – Лохово (до нього входять і Галіш та Ловачка): десятки чушок та міцні шари залізних шлаків, що свідчить про тривале і потужне металургійне виробництво.
Менші поселення кельтського латену представлені могильниками в околицях Куштановиці, Колодного, одиничним курганом у Берегах. Основні риси та деталі поховального ритуалу засвідчують ще куштановицькі традиції і вказують на симбіоз прибулих кельтів з місцевими фракійцями.
Сергій Федака, доктор історичних наук
(Продовження теми в наступному номері)