Напевно, кожному, хто бодай раз побував у Хусті, доводилося проїжджати чи проходити біля цієї кам’яниці. Готичні вежі, що височіють над серцем міста, флюгер на даху та оборонні мури, що оточують кільцем церкву Святої Єлизавети, не просто «чіпляють» око, а одразу ж викликають бажання видертися на самісіньку верхотуру та глянути на колишню столицю Карпатської України майже із самісіньких «небес». 

Храм, дарма що старіший за деякі закарпатські села, і зараз височіє над значно молодшими кількаповерховими міськими будівлями. Хустська церква Святої Єлизавети вирізняється із маси церков області не тільки висотою, – це одна з найхарактерніших пам’яток готики на теренах усієї України.

Строгий та лаконічний храм Святої Єлизавети зводили ще в XIII-XIV ст. як католицький костел. Бо ж на Закарпатті саме готичні споруди будувалися тогочасною угорською церковною владою. Так, крім хустського храму, в області також збереглося кілька подібних церков: Вознесіння та Святого Франциска у Виноградові, Хрестовоздвиженська у Берегові, Святого Мартина в Мукачеві, Серця Ісуса в Бене, Святого Духа в Четфалві тощо.

Однак, якщо навідатися саме до хустського храму як до музею на екскурсію, то можна дещо розчаруватися. Оскільки церква Святої Єлизавети – це діючий храм, що належить протестантській громаді міста, то доволі часто обидві залізні гратчасті брами, через які тільки і можна побачити храмове подвір’я, – зачинені. Простіше потрапити до середини туристам у теплу пору, або власне під час церковної служби.

Однак, виявивши дещицю настирливості, журналіст «Замку» навідався до пароха додому. У хаті на той час була тільки дружина духівника, яка люб’язно погодилася відчинити браму для  невеликої екскурсії.

Ще в XV столітті церкву перебудовували і в той же час оточили справжнім оборонним муром. Тому костел відноситься до укріпленого типу храмів. За переказами, нібито саме у внутрішньому дворику ховався від загарбників місцевий люд. Адже поблизу височів Хустський замок, який не один раз пробували брати штурмом.

Внутрішній храмовий комплекс складається із чотирикутної вежі-дзвіниці з високим шпилем і прибудованої до неї кам’яної споруди церкви. В середині одразу впадає в око велика стрілчаста арка, яка відокремлює хори і неф. Такі ж самі подовжені вікна і дверні отвори, стіни пофарбовані набіло, кам’яна, вичовгана тисячами ніг підлога, дерев’яні сидіння – інтер’єр теж максимально строгий і витриманий.

Яскравою плямою на стіні виділяється стародавня фреска 15-16 століття із зображенням угорських королів: Владислава і Стефана та герцога Імре, які зараховані до лику святих. Її знайшли майже випадково під час реставрації у 2004-2005 роках на південній стіні та підрихтували.

Попри те, що на початку понад сто років у церкві святої Єлизавети служили католицькі меси, зараз тут протестантська простота і спокій. Уже з 1523-1524 року храм змінив статус завдяки Густі Ловашу Томашу – реформату-провідникові, який народився у Хусті і прийняв кальвіністське вчення.

У 1600-му на чолі протестантської громади стає сім’я вельмож Бетлен. Граф Бетлен Іштван за гроші свого брата, угорського князя, реконструює церкву. У 1699 році були побудовані 4 вежі на даху, які й стали взірцем сьогоднішніх веж, реставрованих у 2001-му.

Княжі грамоти

До речі, реформатська церква – це ще й своєрідний архів та невеликий музей раритетів. Тут зберігається низка речей, які служать храму вже не одне століття. Це унікальні чаші, даро­хранителька, службовий реманент проповідника, старенька кафедра, дубові лави тощо.

Меценатами храму були Дьордь Ракоці, Ганна Лоньоі, Міхай Опофі, які зробили значний внесок у його перебудову та реконструкцію в 17 столітті. Зокрема, в 1640 році Іштван Бетлен подарував церкві срібний кубок та чашу.

Також тут зберігаються і власноруч написані князями та полководцями грамоти Трансільванії. Наприклад, грамота трансільванського князя Дьердя Ракоці, написана 6 грудня 1644 року в Онодському замку.

Під підлогою поховані мощі відомих людей: Довгої Дьердя – кріпосного (замкового) капітана (помер у 1708 році); Петрівці Кото Симонії (1662-1708 рік) і її чоловіка герцога Пекрі Лавринца, куруц-генерала (помер у 1709 році). Їхні імена увіковічили на мармурових плитах 18 червня 2006 року за ініціативою Угорського інституту історії.

Старовинні дзвони церкви: великий – 1587 року, середній і малий –1683-го. Утім, аби дістатися до ринд, треба лізти на дзвіницю стрімкими дерев’яними, теж «історичними», східцями. Але, якщо таки потрапити на перший проліт та ще трохи подряпатись угору дерев’яними схрещеними перекриттями, можна вичитати на найбільшому дзвоні: «Gloria sit soli qui regit Astra Deo. Anno Domini. 1587» – «Слава Небесному Отцю. Рік віку Господнього 1587».

А нелінивим і цікавим варто піднятися далі, під самісінький дах. Дерев’яні перекриття ділять внутрішній об’єм дзвіниці на кілька ярусів, які сполучаються, прямовисними драбинами, одна з яких нижнім кінцем спирається на підвіконня та припасована майже впритул до стіни. На вершечку – справжня бойова дерев’яна галерея, віконниці якої затягнуті щільною сіткою від птахів. Навколо, на всі чотири сторони світу, простягається Хуст, і в той момент здається, що саме стародавній храм є його серцем.