Серп і молот в закапелках. Радянські «родзинки» Ужгорода

Агітпанно і військові бункери

Тогочасні бої залишили по собі відбиток на лівому березі Ужгорода, на Київській набережній. «Ось вони, постріляні перила, – показує неподалік мосту екскурсовод Сергій Митровці. – Сліди куль від пістолета-кулемета залишилися й понині. Угорські вояки оборонялися навпроти і стріляли в червоноармійців, які підходили з нинішньої площі Петефі. Відтак 27 жовтня, коли окупанти були розбиті, й почалася нова епоха в житті Ужгорода».

«Так склалося, зауважує екскурсовод, що саме на лівобережній частині міста найбільш відчутний радянський дух. На Православній набережні височіє церква Покрови, збудована ще в 30-их роках за проектом російського священика як зменшена копія Коломенського храму під Москвою. У 50-их зі святині зробили склад, а пізніше – музей атеїзму.

Навпроти, вздовж правого берега річки простяглася Закарпатська мала дитяча залізниця – одна з найкоротших в СРСР і Україні, завдовжки трохи більше кілометра. Сьогодні вона не працює, але колись жовтенята і піонери саме тут пізнавали ази роботи залізничників. Спершу двома станціями, «Сталінською» і «Парком», курсували один паровоз і два дерев’яні вагони, згодом транспортних засобів побільшало. Після розвінчання культу Сталіна одну зі станцій перейменували на Піонерську, а на залізниці з’явилися ще й тепловози. Утім, сьогодні дитяча колія вже не працює. А неподалік – парк імені М. Горького (тепер Підзамковий). Саме тут гуляли і відпочивали городяни – поки не стало затісно. Так з’явився інший, значно більший парк – імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, нині – Боздоський.

Екскурсія продовжується на лівому березі. Після церкви гід розповів про Будинок профспілок, теж із власною радянською «родзинкою». «Це агітаційне панно, де зображені робітники і колгоспники, – показує пан Сергій на споруду, – характерне для всієї архітектури того часу. Навіть зі стін люди чули гасла в дусі комунізму про славу КПРС». Далі – колишній кінотеатр «Комсомолець», де колись засідала ужгородська молодь. Нині контингент трохи змінився – наразі це студентський центр дозвілля «Ювентус».

Далі від «Ювентусу» – добре знаний усім городянам Будинок побуту. І хто би міг подумати, що за великим рекламним транспарантом, на якому зображена зелена смерічка, причаїлися… серп і молот! «Цікава історія, пов’язана з цим зображенням, – продовжує екскурсовод. – Коли робітники склали з каменю серп і молот, то з подивом помітили: висить «картинка» догори дригом. Тож швиденько мусили переробляти. Вже у наші часи серп і молот не демонтували, а просто «прикрили» рекламним транспарантом».

Біля Будинку побуту пан Сергій показує невеличкі цегляні прямокутні споруди. Це – вентиляція, а під землею – військові бункери. Одну їх частину віддали в експлуатацію місцевому пабу.

А от і площа Сталіна, нині – Шандора Петефі. У часи СРСР тут знаходилися військові штаби та народний комітет Ужгорода, і саме тут найперше ховали визволителів міста над Ужем. Згодом ці могили перенесли на Пагорб Слави, де сьогодні спочиває у 217 братських та індивідуальних могилах майже тисяча бійців.

За «вагонами» проспекту – Карл Маркс

Із тогочасної площі Сталіна екскурсія переходить до Закарпатського облмуздрамтеатру. Пан Сергій каже, досі ця споруда не має документів про завершення робіт, тобто фактично будується ще з 80-их років минулого століття.

Далі – на головну вулицю першого нового радянського мікрорайону, на проспект 40-річчя Жовтня, нині – Свободи. Екскурсовод розповідає, що раніше зі сторони мосту сюди простягалося старе кладовище – аж до місця, де наразі розмістився дитмайданчик. Сам же проспект за часів СРСР масово забудували житловими спорудами. «Проспект планувалося вкрити 10-12-поверхівками. Але будівництво висоток виявилося нерентабельним, тому від нього відмовилися. А он наша «пізанська вежа» – 16-поверхівка. Проспект, як писав Сергій Федака, нагадує радянський ешелон, який рухається до вокзалів – у світле майбутнє».

А за ужгородським хмарочосом, як прямувати вузенькою вуличкою, принишк… Карл Маркс.  Пам’ятник, розповідає екскурсовод, так і не демонтували, бо сховався далеко від очей.

Повертаємося на проспект – і знову на стіні однієї з висоток на Льва Толстого майорять робітники-колгоспники. Таких агітаційних «декорацій» в Ужгороді ще чимало. Десь їх забудували, як на площі Корятовича, а десь вони досі є – он голова Леніна на «Білочці» видніється. Сам же гастроном у радянські часи звався «Товарами повсякденного попиту», але в народі став більш знаний як «Білочка» – бо у вітринах тутешнього кафе жили білочки і папужки.

Завершилася екскурсія в місцевому стилізованому під радянські часи закладі на вулиці Капушанській. Сергій каже, що на деякі об’єкти радянської епохи через брак часу не вдалося потрапити. Зокрема, це пам’ятник «Україна – визволителям» на кордоні зі Словаччиною і той-таки Пагорб Слави.

Не встигли й на одну з найгарніших площ в Ужгороді – Леніна (нині – Народну). Колись тут красувався живий килим із кущів барбарису, самшиту і червоних троянд, які цвіли навіть у листопаді. На постаменті з червоного граніту височів Ілліч, і саме до нього й «підбирали» економічний факультет – коли його будували, то найбільше переймалися, аби гармоніював із Леніном. Із цієї площі Ленінградська набережна вела на вулицю Суворова (Корзо), яка у святкові дні аж майоріла червоними прапорами і сповіщала про славу Компартії.