Ужгород: Знищити не можна зберегти

До того ж фасад на розі Собранецької і Крилова «прикрашений» двома кондиціонерами. Щодо цих пристроїв пані позітхала; стосовно ж вікон, то після тривалих умовлянь, сказала: спробує «щось із ними зробити», всякчас наголошуючи – ремонтує ж будівлю, а інші взагалі нічого не роблять...

Що правда, то правда – цінна  забудова в Ужгороді потерпає як без ремонтів – фасади просто «сиплються» на голови містянам, так і... від  ремонтів, коли унікальну столярку замінюють на стандартний пластик, порушуючи конфігурацію вікон, а благородні стіни закладають кахлями чи фарбують у дикі кольори. Водночас усі ці втручання просто заборонені!

Головний спеціаліст органу з охорони культурної спадщини Ужгородської міської ради Маріанна Собран розповідає: «Охоронюваною зоною є район Замкової гори, Галагова, площа Петефі, де збереглася історична забудова, вулиці Фединця, Корятовича, звісно, Волошина й Корзо та інші райони, де на будівлях є, зокрема, цінна ліпнина. Ці зони мають обмеження як пам’ятки місцевого й національного значення, вони окреслені, і тут треба погоджувати не тільки зміни конфігурації фасаду чи даху, а й колір, нові вікна і двері, навіть встановлення кондиціонерів і супутникових антен. Слід бути дуже уважними при будь-яких ремонтах, реконструкціях, перебудовах і навіть переплануваннях власної квартири – це все треба погоджувати в міському управлінні архітектури і з органом охорони культурної спадщини. Утім нерідко люди, які беруть погодження, потім однаково виконують роботи будь-як, не за проектом, до прикладу, ставлять пластикові вікна». 

«Піонер» на Корзо

...Наважився відремонтувати старий і «відповідальний» фасад ужгородський підприємець Анатолій Павлик. Йому належить частина будівлі на вул. Корзо, 4. Ремонтувати слід було цілісно, тому взявся за нелегку справу – згуртувати сусідів. Складно, але це вдалося, і якщо про повну участь у роботах не йшлося, принаймні за фарбу підприємці заплатили, і всі разом доклалися й на ремонт фасаду в тій частині, де мешкає родина пенсіонерів. У скільки обійшовся цей проект, Анатолій не каже. Але не приховує: непростим і тривалим був процес організаційний, узгодження, яким саме має бути оновлення. «Лише колір фарби ми змінювали 8 разів, доки знайшли найбільш підхожий», – каже підприємець, який, вочевидь, пишається теперішнім виглядом будівлі, вважає її найкращою рекламою для свого закладу й, можливо, сподівається, що з нього візьмуть приклад інші «центральні» бізнесмени.

Так, фасад, який розміщений у самому «центрі центру» Ужгорода, тепер може тішити око як містян, так і туристів. Ось тільки одна прикрість: власники АВС, розміщеного в тій-таки будівлі, «вліпили» просто посеред оновленої стіни кондиціонер. Що, звісно, не відповідає жодним нормам та й просто здоровому глузду. Попри те, що цей пристрій не має погоджень і дозволів на встановлення, він не лише «прикрашає» будівлю, а й постійно «сочить» конденсатом, аж ніяк не додаючи вулиці привабливості. 

Мало хто знає, що встановлення кондиціонерів і сателіток, як, власне, будь-яких елементів, що змінюють вигляд фасаду цінної забудови, – заборонене без відповідних погоджень. Роками так склалося в нашому місті: власники й орендарі роблять, що хочуть, відтак дивуються поодиноким «наїздам» контрольних служб, а місто обростає й обростає архітектурним непотребом...

Водночас фахівці-буді­вель­ники наполягають: сучасна «температурна» техніка й загалом нове обладнання дозволяє себе приховувати й не спотворювати історичних фасадів. Новітні кондиціонери не втрачають потужності навіть коли «траса» перевищує 20 метрів. Тож цілком можливо встановлювати їх на дахах, використавши спеціальні кронштейни – треба лише добре все продумати. Що ж до конкретно цього – одного з «найяскравіших» – кондиціонерів на Корзо, то йдеться щонайбільше про 5–6 метрів, і кожен, подовжуючи трасу, коштуватиме близько 250 гривень. Звісно, це здорожчання проекту, але ж хто казав, що будівлю в самісінькому історичному центрі міста утримувати дешево? Витрати – така собі компенсація за красу споруди і вигідне її розташування. У кожному разі пристрої для кондиціонування (як і антени, вивіски без паспортів тощо) ліпити на цінні фасади прямо заборонено. Те, що в Ужгороді наразі це ще належно не конт­ролюють – річ інша, але колись муситимемо прийти до європейських норм. Принаймні якщо хочемо, аби наше місто наблизилося до своєї мрії про туристичний статус.

 Питання до «муніципалів»

В ареалі історичної забудови не просто заборонено щось змінювати – наказано демонтовувати всі матеріалізовані порушення! – наголошує Маріанна Собран. Понад рік тому в місті схвалили нові правила встановлення вивісок, які передбачають обов’язкове усунення того, що не відповідає вимогам. І так само рік тому Ужгородська міська рада затвердила зміни до Правил благоустрою, що конкретизують заборони.

Власне, заборони нахабно втручатися в цінну забудову, змінювати її конструкції та навіть колір фасаду прописані в багатьох нормативно-правових актах, значними є й суми штрафів за такі порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Але система, вочевидь, працює незлагоджено.

Муніципальна поліція – саме цей орган повинен дбати про дотримання норм, штрафувати й брати участь у демонтажі. Скільки протоколів протягом літа було складено щодо кондиціонерів-«нелегалів»? Питання покрите мороком. Водночас варто зауважити, що днями в місті таки примусово зняли кілька вивісок, власники яких так і не спромоглися узгодити рекламоносії з чинними правилами. З іншого ж боку, відомо: на засіданні виконкому затвердили нелегальний статус загалом 15 найбільш «диких» вивісок. Але більшість із них ще «прикрашають» самий центр – вулиці Корзо, Духновича, Волошина. Знову питання до муніципалів?..

Звісно, Ужгород має проблеми, які можна вважати й більш нагальними. Але, отак нехтуючи темою архітектурного обличчя, ми поволі втрачаємо місто. Дехто каже, що точку неповернення вже пройдено і можна зберегти хіба що залишки минулої розкоші – тої, яка давала нагоду захоплюватися ужгородською еклектикою численним гостям, а всіх місцевих мешканців просто-таки назавжди закохувала у Корзо, Волошина, Духновича та інші вулички... Видається, що треба просто більше політичної волі й принциповості, і ми ще зуміємо врятувати рештки «архітектурного Ужгорода». Але треба діяти вже!

Громадський рух щодо збереження (чи то радше відновлення?!) архітектурного обличчя обласного центру набрав сили, й активісти цілком можуть спитати у тих же муніципалів, скільки протоколів було виписано власникам будівель в історичній частині з приводу неузгоджених реконструкцій. Та, може, вже час працювати системно?

Прекрасні і  сумні фасади

...А от щодо стану фасадів в ареалі цінної забудови – питати навряд чи є у кого. Цілком очевидно, що грошей на ремонт чудових, а нині доволі «сумних» будівель, шматки з яких од віку падають на голови ужгородців, місто не має. Як і більшість власників споруд.

«Ми просто не знаємо, що з ним роботи. Це дуже дорого – утримувати такий будинок. Мабуть, будемо продавати», – каже Зоряна Зинов’єва, родині якої належить будівля на вул. Волошина, 1. «Так, він чудовий, з цим будинком пов’язане моє дитинство, там такі прекрасні лінії, але утримувати його… У цієї споруди і дах уже «їхав»… Столярка… Хоч до чого торкнися – все сиплеться. Ремонтувати таку будівлю – величезні гроші! Я ніколи не чула, аби історичний центр утримували власники споруд. Як на мене, про пам’ятки, що є окрасою, має дбати влада, ну, або якось спільними зусиллями…»

Залишається сподіватися на тих, хто справді любить своє місто й не забуває про це під час ремонту старої будівлі й водночас має можливість дати раду історичному фасаду. На щастя, є такі приклади. Фасад на Петефі, 7 хизується свіженьким ремонтом. 

Усі роботи – за погодженням зі службами, майстри відновили й рельєфи старої ліпнини. Столярка замінена на нову, але у виконаних на замовлення вікнах з євробруса збережені лінії, котрі передбачалися при зведенні будівлі. Ще влітку завершили відновлення другого поверху на вулиці Корятовича – теж як книжка пише. Але от стара ліпнина з цікавим маскароном біля сусіднього вікна – осипається, чекаючи своєї черги.

Коли ж дивишся на деякі фасади на вулиці Волошина, хочеться плакати. Прекрасні лінії другого поверху просто волають про допомогу. А низ – «осучаснений» кахлями. Лише давні фотографії унаочнюють, як ця будівля виглядала раніше. 

В органі охорони культурної спадщини нарікають, що роками в місті панувала вседозволеність – так фасади на Волошина заліпили кахлями, понатикували супутникових антен на стіни імпозантної Рафанди, а вишукані будівлі на Корзо як не пофарбували в салатовий, то зашили кількаметровими вивісками. Вкотре наголошують: коли ви, шановний власнику, замислитеся над ремонтом своєї споруди в охоронюваній зоні, перш ніж щось починати, завітайте до міського управління архітектури й поцікавтеся, які дозволи для цього потрібні. Власне, спершу слід оформити проект, який включатиме паспорт фасаду й деталізуватиме, які саме роботи, за якими технологіями і з якими матеріалами виконуватимуться (туди ж – кольорова розгортка фасаду), відтак слід його погодити, і лише потім – братися за діло!

І коли встановлення адекватної столярки – річ дійсно недешева, будівельники наполягають: власне оновлення фасаду, якщо підійти з розумом і не говорити про капітальну реставрацію, може обійтися невеликим коштом. У кожному разі, звичайна штукатурка й побілка в рази дешевша, ніж отой жах – обкладання фасаду кахлями. Та й відновлення профілів, ба навіть старої ліпнини, якщо вона понищена, – не така вже складна і коштовна штука: є й фахівці, і технології, і способи відновлення структурних елементів, та й ліпнини сьогодні доволі доступні.

Володимир Павлишин, дизайнер, учасник Комітету відродження Ужгорода: «Варто знайти спеціаліста, якщо не архітектора, то дизайнера. І навіть якщо роботи не потребують якогось серйозного проекту,  просто порадьтеся, проконсультуйтеся. Про стан будівлі, колір, столярку, ліпнину й матеріали, яких потребує об’єкт. Слід розуміти: дерев’яна столярка органічно вписується в стару архітектуру, і вона дуже важлива. Пластик ніколи не гармоніюватиме, він псує споруду. Нині є технології, які дозволяють зробити вікна за старими взір­цями, зберегти конфігурацію, і водночас вони будуть комфортні у використанні, прослужать довго. Зрозуміло, що з ліпниною не можна нічого робити, її слід лише відновлювати. Якщо понищена, то зверніться в управління архітектури: місто має фотоархіви з фіксацією цінної забудови, її деталей. Але починати треба з консультацій. Важливим є все. Дуже часто неграмотно фарбують фасади – в дикі кольори або якось частково. Це неприпустимо. Власне, неприпустимих речей у нас багато...».

Інколи ліпше не робити нічого, ніж отак – зітхають ті самі фахівці з будівництва, не приховуючи, що нерозумні ремонти прикро вражають.

...Тим часом на Підгірній на місці двох старих будиночків «виросли» потворні споруди: одна болотного кольору з банальними прямокутниками пластикового профілю на місці оригінальних давніх вікон, інша – з бетонних блоків. Ширяться чутки, що на одному з подвір’їв цього району є намір звести 5-поверхівку. А на другому поверсі площі Петефі і далі лущаться прекрасні фасади... Ужгороде, чи впізнаємо ми тебе за кілька років? І що з цим усім робити: коли злом для архітектурного обличчя міста є і ремонти, і їхня відсутність? І втратити не можна, і захистити не вдається... Знищити не можна зберегти – тут треба правильно поставити кому, та хто ж за це візьметься і, врешті, хто проконтролює?!