У Виноградові працює виїзна консультативна служба з надання паліативної допомоги

Прогноз життя –  обмежений

Хоспісну палату у Виноградові створили завдяки ґрантовим коштам однієї з європейський громадських організацій. Директор комунального підприємства «Агенція місцевого розвитку Виноградівщини» Володимир Шевчук розповів, що про саму ідею створення хоспісу в районі говорили вже давно, але ніяк не могли знайти гроші на відкриття. Агенція зуміла відшукати кошти й запустити таку програму. Сьогодні на базі районної лікарні діє відділення паліативної допомоги на 4 ліжка: 2 чоловічі і 2 жіночі. Умови в палаті на надзвичайно високому рівні: якісні медичні меблі, апарат ЕКГ, електровідсмоктувач, генератор кисню, побутова техніка, а головне – багатофункціональні ліжка з дистанційним керуванням та протипролежневими матрацами. За словами пана Володимира, після того, як запрацював стаціонар, вони побачили, що також є потреба в мобільній службі, яка зможе надавати допомогу хворим за місцем проживання.

За словами керівника виїзної консультативної служби з надання паліативної допомоги Наталії Іляш, «Хоспіс удома» розпочав роботу 1 червня минулого року. 

За цей час виноградівські медики надали допомогу 29 хворим, нині працюють із 6 недужими. «Наразі більш ніж 5–6 хворих не можемо брати, бо одній людині мусимо приділити мінімум годину. Адже наша поміч полягає не лише в огляді й медичних маніпуляціях, ми також забезпечуємо санітарно-гігієнічний догляд, тобто надаємо комплексну допомогу», – пояснює пані Наталія. 

Щодня до недужого навідуються додому дві санітарки й медсестра. Умивають підопічного, перестеляють ліжко, роблять ін’єкції, ставлять крапельницю тощо. Також не рідше, ніж раз на сім днів, хворого приходить оглянути лікар. Якщо ж у цьому є потреба, то, звісно, навідується й частіше. Крім того, якщо доцільна консультація невропатолога, онколога чи якогось іншого профільного спеціаліста, то їх також залучають до роботи. До речі, родичів і близьких недужої людини також вчать за нею правильно доглядати. Адже фахівці працюють з хворим годину-півтори, а відповідне піклування потрібне цілий день. 

Обирають людей, яким потрібна допомога працівників служби, сімейні лікарі, оскільки вони працюють на дільницях, тому найкраще обізнані з ситуацією на місцях і знають, яким саме невиліковним хворим потрібна допомога спеціалістів. «Здебільшого піклуємося недужими, які мають онкологічний діагноз, також маємо пацієнтів, що перенесли інсульт, та хворих із ревматоїдними поліартритами. Тобто лежачі, невиліковні пацієнти, люди з обмеженим прогнозом життя – це наші підопічні», – каже Наталія Іляш.  

Керівник пояснює: з такими людьми слід працювати, як зі звичайними пацієнтами, тобто геть-чисто забути про те, що їхнє життя добігає кінця. Направду, важко навіть уявити, наскільки це важка й виснажлива робота. За словами пані Наталії, найстрашніші моменти, коли відчуваєш, що нічого вдіяти не можеш, але хочеш це зробити понад усе: «І бачимо, і знаємо, що людині ніяк не допоможемо, бо це просто неможливо. Мої дівчата дуже нелегко все це переживають. Тому й намагаюся організувати все так, аби працювали тільки кожен другий день. 

Зауважте, працівники служби цілий рік спілкуються з недужим і його рідними, піклуються про нього, тому й не дивно, що сестрички з часом вживаються в сім’ю, стають там майже рідними людьми. Хворий їм іноді розповідає більше, ніж лікарю. Але ж близьких і втрачати завжди важко…»

До речі, працівники хоспісу отримують таку ж зарплатню, як і медперсонал районної лікарні, ніяких надбавок не передбачено. Наразі, на жаль, саме така система оплати обумовлена українським медичним законодавством. 

Хочемо бути кращими на перетині кордонів

Але є набагато ліпші винагороди, особливо якщо вони зовсім не очікуванні. Нещодавно Володимир Шевчук запропонував працівникам ВКС провести анкетування й опитати родичів тих людей, які вже померли, аби виявити можливі недоліки в роботі служби. Але «зауваження» перевершили усі сподівання. «Я щиро дякую людям у білих халатах. За їх чуйність, добре серце, за те, що вони допомагають важкохворим. Хай їх охороняє Бог, дасть щастя і здоров’я», – пише бабця, чоловіка якої свого часу доглядали медики. Або ось такі рядки: «Пропозицій немає, тому що персонал підібраний дуже вдало. Всі вони якісно надавали медичну допомогу, а що найважливіше, вселяли надію хворому батькові. У дні їх приїзду він ретельно готувався до зустрічі, а після візиту довго мав піднесений настрій, здавалося, в цю мить він забував про хворобу. Дякуємо за все». 

Наталія Іляш зауважує, що вони навіть не сподівалися на таку реакцію. Адже служба молода, лише набирається досвіду, тож передусім чекали на конструктивну критику чи корисні для дальшої праці зауваження й підказки. Натомість дістали щиру вдячність і, головне, перші оцінки того, що роблять: «Ця служба допомагає людям, які стоять на краю життя. А скільки потребує такої допомоги, аби не опинитися на краю передчасно». 

Спершу для працівників ВКС головною проблемою була саме ментальність хворих і їхніх родичів. Дехто, як то кажуть, без реверансів навпростець допитував, мовляв, для чого медики взагалі до них прийшли і скільки їм доведеться платити. «Одного разу ми вперше навідалися до важкохворої жінки, якій до того ж дошкуляла жахлива відкрита рана. І хтось із її близьких нам каже: «Ну то йдіть, хочу бачити, що ж такого ви зможете зробити?». А вже через тиждень під час обходу я знову зайшла до цієї родини і, зрозуміло, спитала, як справляються мої дівчата. Скептик мені відповів: «Ой, ви знаєте, вони просто на висоті!» – усміхаючись, згадує пані Наталія. 

Не так давно бригада ВКС мала в штаті власного психолога, який дуже допомагав і хворим, і їх близьким, і власне медпрацівникам. Але, на жаль, після того, як пілотний проект добіг кінця і служба стала підрозділом лікарні, його більше немає: у штаті закладу не передбачений психолог. Наразі ж активно помагають працівникам «Хоспісу удома» священики: з представниками різних конфесій уклали меморандуми про співпрацю. Духівники за потреби відвідують хворих, аби звершити над ними останні таїнства. 

Отак крок за кроком, активно вивчаючи міжнародний досвід та враховуючи місцеві реалії, виноградівці розбудовують службу, яка може бути зразком для всієї України. Хоспісні стаціонари є й в інших містах, але наразі працюють як звичайні загальномедичні заклади без урахування специфіки такої роботи. 

Як пояснює Володимир Шевчук, на основі практики виноградівської районної лікарні щодо розвитку паліативної допомоги вибудовується ця сфера у всій державі. От, наприклад, Наталія Іванівна поступово напрацьовує протоколи, тобто виконавчу документацію, а вже за цими зразками укладається формуляр МОЗ і розсилається для роботи іншим медикам. «Ми закладаємо і теоретичну, і практичну бази. Першопрохідцям завжди важко, але разом з таким колективом усе долається набагато легше», – відзначає пан Володимир. 

На жаль, сил служби не вистачає на потреби всієї Виноградівщини. Переважно охоплений тільки райцентр. Але на досягнутому не зупиняються. Так, сьогодні на базі деяких пунктів швидкої допомоги заплановано створити точки «знеболення», аби передусім позбавити хворого страждання. Але, як розповідає Василь Шевчук, дальші плани розвитку служби значно масштабніші: «Нашою кінцевою метою є створення обласного центру паліативної допомоги. Наразі це вже не просто мрії – маємо підґрунтя так казати. Ми знайшли кошти, аби втілити цю ідею в життя: отримали їх від європейських організацій. Також приємно відзначити, що органи місцевої і обласної влади активно нас у цьому почині підтримують. Тож невдовзі почнемо розбудовувати на Виноградівщині центр паліативної допомоги і врешті зможемо охопити Берегівський, Хустський, Іршавський райони тощо. Заклад буде розрахований на 25–30 стаціонарних місць, крім того, матиме виїзну й консультативну службу. Також передбачено виділити одну палату спеціально для діток, а на мансардному поверсі організувати келії для черниць: вони цілодобово будуть трудитися сестрами милосердя». У майбутньому, – кажуть виноградівці, – докладуть усіх зусиль, аби паліативний центр став найкращим на перетині кордонів. 

Наостанок, хочеться зауважити, що саме слово «хоспіс» етимологічно ніяк не пов’язане зі смертю. Латинське слово «hospes» спершу означало «гість». Адже перші заклади розташовувалися уздовж доріг, якими проходили головні маршрути християнських паломників. Вони були такими собі будинками піклування для виснажених чи хворих людей. Саме це, напевно, і є найточнішим поясненням того, що роблять  виноградівські медики: піклуються про подорожніх, які на короткий час зупинилися відпочити перед довгою дорогою... 

P.S. Коли верстався номер, 29 серпня надійшла інформація про підписання тристоронньої угоди між Виноградівською райрадою, товариством допомоги ім. Святого Брата Альберта» (Польща) та КП «Агенція місцевого розвитку Виноградівщини» (ці організації активно співпрацюють у сфері паліативної допомоги). 

Як повідомив голова Виноградівської районної ради Олег Любімов, на основі цієї угоди ЄС виділяє близько 200 тисяч євро польській стороні та 850 тисяч євро виноградівцям на ремонт будівлі колишнього штабу військової частини для створення спеціального хоспісного відділення на 25 ліжок. 

Теги: хоспіс, поліативна допомога

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати