Так, відносно недавно в спецпроекті "Закарпаття онлайн" "Українці Словаччини" ми публікували відповідь на персональні нападки на частого гостя нашого прес-центру академіка Миколу Мушинку, а ось тепер пропонуємо увазі читачів не опубліковану в Словаччині за аналогічним сценарієм відповідь на друковані випади на багаторічного директора Музею української культури у Свиднику – найстаршого музею етнічних меншин у Словаччині – Мирослава Сополиґу. Буквальним приводом до тих інсинуацій стала презентація в прес-центрі "Закарпаття" унікального видання «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва».
ПРАВДА ОЧІ КОЛЕ
Згідно з діючим законом про пресу в Словаччині, подібно, як і в інших демократичних країнах, кожен має право на відповідь, або на виправлення неправдивих тверджень стосовно його особи в періодичній пресі та інших засобах масової інформації. Наперекір тому існують журналісти, які всілякими викрутасами та нечесними способами намагаються обійти цей закон, а коли їм не вистачає аргументів, то просто «сховаються в кущі» й вичікують... Так сталося й у випадку моєї спроби реагувати на образливі вигадки та безпідставні напади на мене в двотижневику «InfoРусин», č. 5-6/ročník ІХ. / marec 2012. На мою відповідь – реакцію від 20-го березня я отримав слідуючого листа:
Важеный пан Сополиґа,
потверджую приєм статя -реакція на статя В. Хому, котрый вы мне одправив в україньскым языку, котрый я в Інфо Русині неможу опубликовати з причины, же Інфо Русин є русиньско-словеньскый двойтыжденик і реґістарція Інфо Русина мне недосволює публиковаты статя в іншым языку як є зареґістроване періодікум. З боку Тлачового закона, вы в праві браниты ся одповидьов на статя котре дотыкать ся вашой особі, но не в языку в якым вы мне статя одправив.
При вшыткой почливости ку вам, іщі раз звыразнюю, же статя в такій подобі в якій вы мне його одправив неможу опибликоваты, прото пропоную ваше статя переложыти до словеньского або русиньского языка і наслідні мне його в такый подобі одправити.
Наша редакція недіспонує персоналні с людмі такыма котры овладають україньскый язык.
Дякую за похопліня.
S pozdravom
Mgr. Silvia Lysinova,
šéfredaktorka Info Rusína,
sekretariát Rusínskej obrody na Slovensku, Prešov
0918 176 804, 051 7722889
Згідно з інструкціями шефредактора, я переклав статтю на словацьку мову і знову послав у редакцію. Відповіді та ніяких претензій вже не було, отже, вірив, що в найближчому номері газети стаття появиться. Оскільки так не сталося, то я від 16. 4. 2012 р. протягом трьох днів дзвонив у редакцію, але не дозвонився. Тому 18. 4. 2012 р. написав листа (e-mail), в якому просив пояснення. Відповіді не дочекався, і так 30. 4. 2012 р. ще раз спробував сконтактуватися з редакцією телефонічно, що й мені вдалося. Реакція п. Сільвії Лисиньової – шефредактора «InfoРусина» була принаймні дивною: «Статтю не опублікую, бо вона проти русинів...». Моя аргументація, що це не може бути правда, адже я також русин і т. п., була марною. Однак, пані шеф-редактор запевнила мене, що найпізніше до 2. 5. 2012 р. пошле мені письмову відповідь. Як виявилось, пані Лисинова знову ж мене підманула, підвела...
Свого часу, ще на початку сумнозвісної програми деукраїнізації, один із неорусинів заявив: «Ми з вами дискутувати не будеме, бо бы сьте нас пресвідчіли, же сьме українці...»
Може, якраз того боїться й редакторка «InfoРусина».
В додатку висилаємо інкриміновану статтю.
«ШТО СЯ БАБІ ХОТІЛО, ТО СЯ БАБІ ПРИСНИЛО»
(Реакція на безпідставні звинувачення та видумки Василя Хоми)
В інформаційному двотижневнику «ІнфоРусин», ч. 5-6/2012 з пера Василя Хоми появилася «Реакція на выступліня Мирослава Сополиґу перед універзітнов публіков в Ужгороді». Автор – колишній доцент та кандидат наук в області словацької русистики надзвичайно підлим способом – методом брехні та демагогії намагається перетворити мене на запеклого ворога русинів. Приводом його «критики» стала презентація моєї монографії «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва» (видавництво «Темпора», Київ 2011 р., 330 стор.). Прикметно, що пан Хома замовчує, про яку саме книжку йдеться і ні словом не згадує про її зміст, що було б набагато корисніше для читачів газети, адже йдеться про розсягле етнологічне дослідження культурної спадщини їхніх предків.
Пан Хома по відношенню до моєї особи безпідставно заявляє: «Автор книжкы ся пустив обвиньовати Русинів, проголошовати о них різны неправды і лжи а докінце і грубы надавкы». Цей вирок він «обґрунтовує» так: «Пан Сополиґа, ДН, діректор свидницького музея (офіційну назву він, звичайно, ігнорує – прим. М. С.) твердив почас дискусії, же у нас на Словеньску быв смутно знамый проґрам деукраїнізації, котрый подля нього орґанізовали Русины».
Так, про сумнозвісну програму деукраїнізації я справді говорив. Пан Хома та йому подібні не хочуть чути про неї, може, й тому, що це була безпрецендентна та здичавіла авантюра, яка вповні провалилася. Тому він свідомо бреше і в даному разі, подібно як й інші дурисвіти, ховається за русинів. Однак є можливість будь-коли прослухати звукозапис із презентації та переконатися в тому, що не про русинів я говорив, а про ворогів українців. А якщо В. Хома тими ворогами вважає русинів, то це вже не тільки брехня, але безприкладна підлість. Видно, що інтриган він собі непоганий. Він же свідомий того, що ворогам українців активно допомагали і допомагають зрадники нашого народу – яничари/псевдорусини, які охочі продати й власну матір. Звісно, що й таких комедіантів та різного роду спекулянтів я мав на увазі під час дискусії.
Своє блюзнірство пан Хома продовжує: «Непрекажало му (тобто мені – М. С.), а ани то нияк не припомянув, же на Словеньску од зачатку 50. років (1953) вшыткы Русины в ЧСР были проголошены за українців, чому ся нихто не міг противити...
Даним питанням в Ужгороді не цікавилися, бо кожний знає, як то було. А якщо В. Хома хоче про це знати, то слід пригадати, що якраз він, після солідного радянського вишколу в Росії (1955 р.), активно включився в процес форсування йому рідної ідеології, а також у процес інкримінованої «українізації», і то навіть з позиції центрального інспектора для українських шкіл (1958-1960 рр.), а згодом заступника міністра культури Словаччини (1968-1973). Лише знахабнілі й безхарактерні людці можуть звинувачувати когось у вчинках, котрі самі активно виконували згідно з «росказом єдиной партії», як він сам каже.
Звідки береться така ненависть до українців у особи, котра десятки років паразитувала на українській культурі, вдаючи із себе літературного критика? І не хочеться вірити, що той же «український літературний критик» після так званої ніжної революції, втрачаючи підґрунтя та сенс своєї сумнівної професії русиста, кон’юнктурально саморекваліфікувався на запеклого антиукраїнського русиніста, а своїх вихованців – українських поетів перехрестив на «русиньскых». А якби йому ще раз добре заплатили, то він би перехрестив їх і на готентотів. Чи, може, В. Хома таким чином виправляє свої «помилки» з періоду т. зв. українізації?
Вершиною нахабності В. Хоми є твердження, що «безгранічна ненавість против Русинів наповнює сумліня пана Сополиґы, кідь він од ней клеснув аж до уровны людськой сподины, котра не роздумує о моральных годнотах «свого забытого ним народа». Тут дійсно йдеться про своєрідну поведінку бувшого педагога, високого посадовця в області культури (!) та «дипломата». Однак, напрошується питання, хто саме забув про свій народ і кому саме властива «безгранічна ненавість» до нього.
Пан Хома не має морального права оцінювати мою роботу стосовно русинів. Це зробили набагато компетентніші люди в області науки й культури, але й звичайні люди, незалежно від того, як вони себе називають – русини, руснаки, лемки, українці чи навіть словаки. Врешті-решт гасла з моїм іменем включено в «Енциклопедію історії та культури карпатських русинів» (2010 р.) та інші подібні видання. Мої публікації про русинів високо оцінюються в наукових та культурних колах Словаччини та інштх країн. А про мою роботу в музеї і сам Хома у своєму ненависницькому памфлеті, мимохіть, заявляє: «Є правда, же є то перфектна збірка, яков Русины ся гордять, бо то є їх наслідство». Додаймо, що лише в головній культурно-історичній експозиції музею, якої я є співавтором, етнонім русин та йому відповідні прикметники в супровідних текстах вжито понад 60 разів. Хіба то може зробити людина, котра ненавидить русинів? А якраз музейні експозиції та численні публікації свідчать про те, що русини для нас – не чужі, а свої.
Хіба ж може русин ненавидіти русина? А я себе завжди вважав потомком тих славних русинів, до яких ще на початку ХІІ століття автор «Повісті врем’яних літ» звертається словами: КТО УБЬЕТ ИЛИ ХРЕСТЬЯНИНА РУСИН ИЛИ ХРЕСТЬЯНИН РУСИНА, ДА УМРЕТ». Отже, і я, як справжній русин, ніколи не збирався вбивати ні русина, ні християнина. І ніякої ненависті до русинів я ніколи не відчував і не відчуваю. І навіть на зрадників і запроданців не гніваюся, бо вони не винні в тому, що Бог чомусь забув наділити їх нормальними людськими властивостями.
Ми всі один етнос – русини, які є нащадками славних предків Київської Русі, на основі якої сформувалася Україна. І, насправді, ніякого «русиньского руху» у нас немає і не буде, бо русини є миролюбні, спокійні, працьовиті люди, яких нині турбують набагато важливіші – соціально-економічні та інші з тим пов’язані проблеми. Русини не зацікавлені у ніякому ворогуванні з українцями. І взагалі етнічні конфлікти в Словаччині вже не цікавлять нікого – ні словаків, ні мадярів, ні русинів. Про це найкраще засвідчили останні парламентські вибори.
Грубіянською та образливою є заява В. Хоми, що мене «мерзить, же кількість Русинів з каждым роком ся звышує». Дав би Бог, щоб їх було понад сто тисяч, як то ще перед двадцятьма роками викрикували деукраїнізатори. Про які саме успіхи та перемоги говорить В. Хома та інші провокатори? Таж він сам твердить, що ще «на незабытній ксутівскій конференції року 1990» в головній доповіді було висловлено потребу дозволити нашим людям записувати себе й русинами. Відомо, що й перед останнім переписом Союз русинів-українців СР та окремі його члени закликали населення декларувати себе українцями або русинами. Але, як прозраджує В. Хома, масштабна агітація за русинську національність перед переписом мала іншу ціль - остаточно зліквідувати українців, тобто успішно завершити програму деукраїнізації. Як виявилось, могутня та фінансово аж занадто щедра пропаганда, з величезною кількістю білбордів та тисячами різних агіток, афіш і т. п., не принесла адекватних результатів. Після 20-річного нечуваного плюндрування українства в умовах задушливої українофобії, на загальне здивування, аж 7 430 громадян добровільно декларували себе українцями. Здається, що якраз це непокоїть В. Хому. Адже ліквідації українців у Словаччині він уже не дочекається.
Я переконаний, що й переважна більшість з тих, які записали себе русинами, не вірять пройдисвітам типу В. Хоми. Як приклад можна навести й реакції звичайних людей – русинів в контексті тієї ж самої презентації моєї книжки в Ужгороді: «Я собі думам, же пан Сополиґа бы так не гварив, кібы сьме мали холем 100 русиньскых школ, даяке радійко, філм... Маме маялесы, пиялесы, забавы, фестівалы, але тым то у нас кінчіть. 20 років по револуції маме практічно єдну школу з русиньскым навчалным языком, але і тоту підпорив Чепа з Америкы. А як вызерать подля того а то іде з ґамбы нашых представителів, рішінëм не є розвиваня школства, але заведжіня латинікы!... Оно то так вызерать, же маме самых комедіантів, бо ся не дав простор одборности, то єсть такым людям, якы мают потребну освіту і здатносты...» (див.: «Голосы – комунітный портал карпатьскых Русинів, 4. януар 2012 – http://www.holosy.sk.
Мирослав Сополига