Видання розміщене на 336 сторінках і має розділи, серед яких: «До проблеми етногенези української меншини Словаччини», «Традиційні способи господарювання», «Домашні промисли та допоміжні ремесла», «Народне будівництво», «Інтер’єр хати», «Народний одяг», «Народне харчування», «Вияви народного мистецтва» тощо.
Написав передмову і зробив переклад зі словацької мови, на якій це видання вперше побачило світ, професор УжНУ Любомир Белей. Під час презентації він відзначив: “Заслуга цієї наукової праці в тому, що Мирослав Сополиґа окреслив західні кордони України. От Шевченко на малюнках із Почаївського монастиря, є в нього кілька малюнків, де він на ґанку Успенського монастиря дуже туманно окреслив монастир під Каменем, то у нього були межі українства. Франко окреслював українство від Кубані аж до річки Сяну. Виявляється, що західна межа українства знаходиться ще далі від річки Сяну — і Мирослав Сополига це доводить — село Остурня. У даному випадку не йдется, що хтось має амбіції вибудовувати Велику Україну, але ми маємо знати межі нашого етносу і утримувати цей духовний зв’язок. І ця праця служить цій благородній меті. Це важливо, бо тут все аргументовано.
І ще один момент: я не є етнографом, я — любитель етнографії. Коли, під час навчання, знайомився із працями етнографів, розумів, що вони реалістичні, правильні, але статичні. Та картина детальна, правдива – беззаперечно. У Мирослава це все ожило. От, наприклад, житло. Як із однокамерного добудовують сіни, із сіней комора, як з тої комори кімната друга виростає. Він вдихнув життя. Чи про їжу. Це великий успіх автора. У мене є 300 чи 400 фотографій, які доводять, що ця книжка не грант, за 2 роки на коліні склепаний, а дійсно праця усього життя. І, крім розуму, там вкладено і серце, і душу. Я радий, що ця книжка прийшла в Україну, має загальноукраїнський резонанс завдяки видавництву “Темпора”, і потрапила у список «Книжки року – 2011”.
Сам Мирослав Сополиґа досить скромно розказує про свої заслуги. Каже, що вдячний Україні, адже тут зацікавилися роботою і вирішили видати її. “Я дуже вдячний Любомиру за якісний переклад. Він так швидко і якісно перекладав, що я навіть не встигав за ним робити коректуру тексту”, — стверджує автор.
Пан Мирослав із 1967 року працює у Музеї української культури у Свиднику. Розповідає, що це найстарший і найконсолідованіший музей етнічної меншини в Словаччині. Тільки після його створення виникли музеї інших етнічних меншин — угорців, чехів, ромів, хорватів, карпатських німців, євреїв і тощо. Завдяки роботі у цій установі, як розповідає автор, йому “не строгому академічному науковцю, а традиційному музейнику”, вдалося написати солідне дослідження наших народних традицій, зокрема, матеріальної культури.
“Ця монографія представляє першу спробу синтетично-комплексного опрацювання проблематики матеріальної культури і мистецтва українців Словаччини. Як вам відомо, у цій країні проживають представники багатьох етнічних меншин. Усього їх — 20%. Це угорці, роми, а також русини-українці, яких, на жаль, поділили на русинів та українців як представників окремих меншини, що спричинило багато проблем. Це все не йде на користь нашому національному організму. Навпаки, зникають школи. У нас була така сумнозвісна програма деукраїнізації, в рамках якої вороги українців затіяли знищити все українське в Словаччині. Одним із перших таких об’єктів став Музей української культури. У 1991 році директивним способом змінили назву нашого музею на краєзнавчий і почалася запекла боротьба за установу. Вісім разів змінювали назву, щоб змінити його український характер. У той час переважна більшість установ українського спрямування зникла. Та у 2007 році нам все ж таки повернули назву”, — зазначив Мирослав Сополиґа.
“Результати моїх сорокарічних досліджень, викладені у праці, підтверджують, що культура словацьких українців є частиною культури великої України”, — запевнив автор книги. За його словами, у багатьох населених пунктах Словаччини досі збереглися стародавні українські традиції у тому вигляді, у якому їх подекуди уже нема на Україні. Звичайно, культура українців Словаччини переплелася і з словацькою, і угорською, і ромською культурами, однак вона у своїй основі має українську. Ці впливи були як в мові, так і у проявах культури, архітектури, релігії.
На питання “Як ви оцінюєте діяльність державних установ України з підтримки української ідентифіцкації українців?” Мирослав Сополиґа відповів: “Наразі Україна бореться із своїми власними негараздами. І хоча вона вже 20 років є незалежною, але іще бореться за незалежність. Є багато проблем політичного, економічного характеру, але я би не сказав, що Україна не цікавиться життям і проблемами меншин. Ми — автохтонне населення, яке, в силу історичних обставин, опинилося за межами держави. Україна про нас знає. Наш музей відвідували два колишні президенти: Леонід Кучма і Віктор Ющенко. Кожен з них оцінив нашу роботу, мені навіть дали орден. Час від часу в наш музей приїжджають дипломати. Приїжджали депутати ВРУ, міністри. Добра у нас співпраця із Генеральним консульством України у Пряшеві. За часів Ющенка ми отримали навіть невеличку фінансову допомогу. Але допомога нам потрібна не так фінансова, як моральна. Адже всі наші негаразди випливають із негараздів України. Наша біда в тому, що Україна не є політично стабільною, економічно сильною. А як такою буде, тоді і щезнуть всі наші негаразди. Тоді слово “українець” звучатиме гордо. На жаль, у нас така ситуація, що із 5-ти статей у словацьких ЗМІі, що торкаються українства, лише 1 є позитивна. Так каже Микола Мушинка. Але я б сказав, що жодної нема позитивної. Але все це минеться. Україна просувається повільно, але вперед. Я буваю в різних містах і бачу великі зміни: змінюється менталітет. Україна має синдром безрадності або невід’ємності від свого старшого брата. Не може сама вибрати дальшу путь. Але все мине. Україна, переконаний, буде інтегруватися в Європу. Вона повинна і буде будуватися на базі спільної українськї ідеї, мови, тому нам дивно, що тут спекулюють про якісь дальші державні мови. Нам соромно, що представники влади і депутати розмовляють російською мовою. І це, вірте чи ні, має негативний вплив на нас. Тому з’являється певна закомплексованість у людей, що мають українське походження. І вони починають потім спекулювати національністю. Але всі вони, що називають себе русинами чи руснаками, знають, що наша культура має спільний корінь. Русинська карта нам заподіяла великої шкоди, але вона немає жодної перспективи, це — дорога в нікуди. Українська мова переможе. Мене особисто часто звинувачують, що я проти русинів. Але я вважаю, що русини і українці, це теж сам — терміни однозначні. Але це політика. Такий собі етнобізнес. В Словаччині держава виділяє гроші на видання книг, проведення фестивалів, і на тому заробляють. Тому у нас виникло вже понад 22 русинські організації. Русинство застосовується як непоганий засіб для прискорення асиміляції українства. Але то мине”.
Та, незважаючи на це, сьогодні переважна більшість представників молодого покоління словацьких українців спілкується аж ніяк не українською. І, як стверджує Мирослав Сополиґа, це дуже поширене явище, зумовлене багатьма чинниками. Він знову торкнувся теми русинства і наголосив, що насправді русинського руху не існує, то “тільки кілька політиканів та комедіянтів”, що називають себе такими.
