Йдеться про надзвичайно успішний концерт, побудований на майже невідомій темі – шахтарстві в русько-українських селах східної Словаччини. В центрі програми – автентичний фольклор села Порач окр. Спіська Нова Весь та інших руських сіл: Словінки, Гельцманівці, Завадка, Тихий Потік та Койшов.
Нагадаємо, що перша згадка про Порач походить з 1277 року, причому первісними його жителями були русини православної („руської“) релігії; після Ужгородської унії 1646 року – греко-католицької. Свою мову (хоч значно пословачену) та греко-католицьку релігію вони зберегли по сей день. Наперекір економічній кризі шахтарство у Порачі (добування мідяної руди) збереглося по сей день. Крім шахтарства порачани завжди займалися ще й сільським господарством, лісорубством, вівчарством та „фурманкою“.
Концерт „Крокували під нами“ розпочинається „Шахтарським отченашем“ (церковнослов’янською мовою), у виконанні співацької групи ансамблю, в якому є і такі слова: „Поможи нам, Боже, руду находити і в здоров’ї на землю ся вернути!“.
Далі слідувало „фарання“ – спускання шахтарів у підземелля і їх інтенсивна праця при здобуванні мідяної руди (танцювальна група чоловіків). Тут головними реквізитами були шахтарські молотки та долота, які одночасно виконували й функцію ударних музичних інструментів.
Шахтарськими звичаями, піснями і танцями представлено й побут шахтарів у домашньому середовищі (над землею). Це – хороводи і „колеса“, шахтарський „бал“, „двигання колиби“ тощо.
Шахта не могла обійтися без дерева, тому автори залучили у програму сцену стинання дерев і їх обробку.
У концерті виступають і міфічні істоти: підземні духи, карлики („пермоники‟) тощо. Важливу роль у програмі грає дерев’яна „клопачка‟, якою скликували робітників на спуск у шахту. На шахті частими були нещасливі випадки, що спричиняли смерть шахтарів. І цю тему майстерно відображено сценою похорону шахтаря із застосуванням оригінального церковного похорону, похоронних пісень та голосінь („йойканя‟).
Програма закінчується „Шахтарською оферою – урочистою літургією зі священником, після якої слідувало веселе гуляння на сільському майдані, а насамкінець могутній хорал „Многая і благая літа‟ усім учасникам цього дійства.
Концерт мав неймовірну градацію й динаміку – гармонійне поєднання пісні (переважно балад), танцю і музики. Все – на високому професійному рівні, причому у програмі не було жодного чужого елемента. Все виходило із місцевих традицій, однак у високій мірі художньої стилізації.
Нинішній „Пульс‟ нав’язує на славні традиції Піддуклянського українського народного ансамблю, заснованого 1955 року з метою „зберігання й сценічно зображування вокально-музичного та танцювального мистецтва русинів-українців Словаччини‟. До 1990 року у цьому понад сточленному колективі переважали аматори, закохані у фольклор та народні традиції. Вони під керівництвом досвідчених професіоналів прославили місцевий фольклор (та загальноукраїнський фольклор) не лише в рідному краї, але й далеко за його межами: у країнах т. зв. „соціалістичного блоку‟ включно України, але й Західної Європи, Америки та Канади.
Нинішній склад „Пульсу‟ нараховує п’ятдесят членів, причому високими професіоналами є не лише керівники, але й члени балету, хору та оркестра. Виходячи з автентичного фольклору даного регіону вони (на відміну від своїх попередників та сучасних самодіяльних колективів) не намагаються „понизитися‟ до народних традицій, а розвивають їх на високому професійному рівні. Публіка їх розуміє і кожен виступ нагороджує бурхливими оплесками.
Наприкінці двох прем’єр програми „Крокували під нами‟ публіка бурхливими оплесками стоячи по чотири рази викликала виступаючих на сцену, вимагаючи нових і нових додатків. Я вірю що такими успішними будуть і репризи цієї чудової програми не лише у містах і селах Словаччини, але й за межами нашої країни. Дуже хотілось би, аби цей оригінальний ансамбль показав своє мистецтво і на сусідньому Закарпатті.
Обкладинка бюлетеня
Шахтарі перед спуском у шахту
Заготовка дерева для шахти
Шахтарський хоровод
Танець „овечок“
Розваги карликів з шахтарями під землею
Вітайте, шахтарики на твердій землі
Заключна сцена
Микола Мушинка, Фото - Мілан Крістек