Він народився 1923 року в селі Хмелівка на Івано-Франківщині. В Галичині здобув середню сільськогосподарську освіту, а повернувшись в рідне село залучився до культурно-освітньої діяльності – в хорі, драмгуртку, сільськогосподарському кооперативі тощо. Війна припинила активності Є. Паранюка. У 1941 році його вислано на примусові роботи в одній із шахт західної Німеччини, звідки йому вдалося втекти на територію Чехії, окуповану німцями і найнятися робітником в одному із німецьких заводів. Після війни він потрапив у табір „переміщених осіб“ в Баварії (місто Ашафенбурк), а звідти 1949 року – в США. Працюючи робітником у різних заводах і підприємствах, він утримував тісні стосунки з українськими організаціями та їх представниками (Євгеном Маланюком, Олександром Кошицем, Василем Франком, Яром Славутичем, Василем Баркою, Докією Гуменною, Володимиром Січинським, Митрополитом Мстиславом та багатьма іншими). Згодом про кожного з них він написав цікаві спогади.
Після розвалу Радянського Союзу та виникнення самостійної України Є. Паранюк неоднократно відвідав рідний край з щедрою гуманітарною допомогою, зокрема на ділянці національної освіти. В бібліотеки України він спровадив тисячі книжок, спонсорував десятки видань, а ряд з них написав сам або у співавторстві з українськими друзями. До найвизначніших належать книги, в яких переважають його спогади: „Останні роки життя Івана Франка“ (1998); „Український Голівуд і Олександр Кошиць“ (2002); Олександр Кошиць (2006); Мед із духовних сот (2008; друге видання 2013); „На пошану Михайла Васильовича Паранюка“ (2009; усі Івано-Франківськ); „Хмелівка: події люди“ (Львів, 2012); „Євген Паранюк: етнограф, дослідник української діаспори, меценат“ (Нью-Йорк, Кам’янець-Подільський, Пряшів, 2013) та інші. Всі вони видані коштом автора.
У 2007 році в Ужгороді появилася його книга „Неповторні зустрічі“ (упорядники Павло та Михайло Федаки), в якій подано нариси 16 діячів української культури про зустрічі з Є. Паранюком та шість спогадів Є. Паранюка про зустріч з визначними українцями. В додатку до книги подано „Реєстр визначних українських вчених, громадських, культурних і політичних діячів“ української діаспори. Далеко не повний реєстр охоплює в алфавітному порядку 131 ім’я. Про кожного Є. Паранюк подав коротку біографічну довідку, а у деяких і фотографії.
Він брав участь в наукових конференціях та конгресах України та за її межами, зокрема у Празі, утримував творчі зв’язки з десятками визначних представників української науки та культури.
За свою благодійну діяльність та внесок в українську культуру одержав ряд дипломів та почесних грамот, а Кам’янець-Подільський національний університет обрав його почесним членом.
Не маючи ні сім’ї, ні матеріальних благ (свої заощадження він жертвував на благодійну діяльність в Україні), Євген Паранюк життям в Нью-Йорку, де він мешкав у найманій квартирі на п’ятому поверсі без ліфта, був крайнє незадоволений. Мріяв про повернення в Україну – в Івано-Франківськ, Хмелівку або Ужгород, де в нього були близькі родичі, які запрошували його до себе. Нестабільність політичної ситуації в Україні відраджувала його від повернення в рідний край. В останні роки він обміркував питання про переселення в Прагу, де в нього були далекі родичі по тітці Парані Фіртас, замужем Отченашек. Але й ця мрія виявилась не здійсненою.
В Нью-Йорку тіло Євгена Паранюка було піддано кремації. Згідно із заповітом покійного урну з його прахом буде поховано в рідній Хмелівці, куди її з Нью-Йорку переправила його племінниця Люба Лапчук.
Нехай буде йому легкою рідна українська земля, від якої несприятлива доля відлучила його майже на все життя.
Микола Мушинка
Обкладинка книги Є.Паранюка „Неповторні зустрічі“ (Ужгород, 2007)
Є.Паранюк (в центрі) на науковій конференції у Празі, присвячений Дмитру Антоновичу 2007 року
Є.Паранюк з автором некролога в Кам’янці Подільському 2008 року