На сцену театру імені О. Духновича у Пряшеві вийшов Тарас Шевченко (ФОТО)

Як відомо, Т. Шевченко після десятирічної солдатчини (без права писати й малювати) та заслання – навесні 1858 року прибув до Петербурга і поселився у свою „альма матер” – Академію мистецтв, в якій він навчався з 1838 до арешту 1847 року, і де здобув за свої твори три срiбні медалі і звання академіка. Там йому після повернення приділили невеличку кімнату, в якій він інтенсивно малював і писав вірші, будучи під постійним доглядом поліції, яка посередництвом своїх донощиків стежила за кожним його кроком.

За свідченням очевидців, в цей період понад 45-річний холостяк мріяв про одруження і щасливе сімейне життя. З українською наймичкою Ликерією Полусмаковою (1840-1917) він був навіть заручений. Та всі його спроби нав’язати сердечні взаємини з жінками закінчувалися глибоким розчаруванням, мабуть і тому, що в кожній жінці він шукав образ своєї першої любові з дитячих літ Оксани Коваленко.

Одною з причин невдач Шевченка на цьому полі була і його невилікувальна хвороба серця і печінки, яка спричиняла йому неймовірні болі і передчасно звело його в могилу. Оці душевні та тілесні страждання Т. Шевченка автор поставив у центр п’єси. На них зосередила головну увагу і режисер вистави Яна Трущинська-Сива.

Артисти порівняно добре справилися із своїми ролями, хоч в дeкого проявлялася непевність, зокрема при володінні українською літературною мовою (всі інші п’єси актори грають по-руинськи, тобто місцевими говірками). Слід підкреслити, що навіть молоді актори, які українську мову ніколи не вивчали, добре її опанували. Дуже добре зіграли свої ролі зокрема основні виконавці Євген Либезнюк (роль Тараса Шевченка), Людмила Лукачик (Ликери), Ігор Латта (слуги Єфімова) та Любомир Миндош (Честахівськoго).

Головний герой у виконанні Є. Либезнюка вже своєю зовнішністю нагадував Шевченка: невисокий, кремезний чоловік з круглим обличчям, довгими вусами, лисиною й енергійними рухами. Мужній і високоінтелігентний. Приязний навіть до людей, яким по праву не довіряв. Романтик, який вірив у добро в кожній людині. Свої фізичні болі, спричинені довгорічною солдатчиною і засланням, він силоміць намагався приховати від людей.

Ликеру акторка Л. Лукачик блискуче зобразила як користолюбну й лицемірну кокетку, готову вийти заміж за старшого віком чоловіка лише заради багатства та безтурботного життя, яке очікувала від одруження. Вже будучи зарученою вона зраджувала нареченого із своїм „учителем” Честахівським. Шевченко не міг це не помітити і розійшовся з нею. В дійсності Ликера, колишня кріпачка, була наївною дівчиною з низьким коефіцієнтом інтелігенції та примітивними сексуальними вимогами. Ідеаліст і романтик Шевченко намагався просвітити” її, однак його спроби виявилися марними не лише по відношенні до Ликери, але й до інших його „муз”.

Врешті-решт замість вимріяного щасливого сімейного життя в колі коханої дружини і діточок він до передчасної смерті залишився самотнім із своїми фізичними й душевними болями.

 До речі, після розходу з Шевченком Ликара вийшла заміж за перукаря, родила йому шестеро дітей, а повдовівши (1904 р.) переселилася в Канів, щоб бути ближче до могили Т. Шевченка, яку часто навідувала. Після півстоліття від смерті Т. Шевченка (1911) розповіла про свої взаємин з ним.

П’єса В. Денисенка не є документом, а літературним твором, до якого автор, придержуючись реальних фактів, долучив свій художній домисел (на що мав повне право). В цьому відношенні характерна постать „Тої, що Сама” – жінки-проститутки, яка в останньому акті виявляється дочкою першої любові Т. Шевченка Оксани. Ця постать, добре зіграна Володимирою Бреговою, вносить в п’єсу потрібне напруження й неочікувану розв’язку. Глядач так і не знає, чи це дійсність або  лише передсмертне видіння умираючого Т. Шевченка.

Ігор Латта добре зіграв роль слуги Т. Шевченка Гавриїла Єфімова– наївного донощика, який лише після смерті господаря усвідомив собі його велич.

Не менш вдалими були й виконавці інших ролей п’єси: Осиф Ткач (Костомаров), Іван Стропковський (Набатов), Михайло Ільканин (Городовий), Мирослава Ґайдош (Марко Вовчок), Данієла Либезнюк (Одарка) та молоді студенти академії, які із захопленням привітали Т. Шевченка після його повернення в Петербург і навіть проти його волі спробували піднести його на опущений п’єдестал.

 Любомир Миндош переконливо виконав роль бездарного художника та письменника Честахівського, який настирливо вдерся у довір’я Т. Шевченка, аби стежити за його діяльністю і доносити про неї поліції. Це – одна із найсуперечливіших постатей у п’єсі, бо за дотеперішньою літературою Григорій Честахівський (1820-93) був щирим приятелем Шевченка, який чимало зробив для увіковічення його пам’яті. Він, між іншим, супроводжував труну Т. Шевченка з Петербурга в Канів, де упорядкував його могилу, а за „підбурливі розмови” був навіть підданий домашньому арешту. Про це він пише у своїх спогадах („Киевская старина”, 1896, № 2). В. Денисенко, пишучи образ Честахівського, виходив з архівних матеріалів царської охранки і зобразив його в зовсім іншому – негативному світлі. Цією постаттю автор значно „осучаснив” свою п’єсу, бо ще в недалекому минулому – не одна людина, завербована в таємні співробітників державної безпеки, доносила на своїх найближчих друзів.

Оригінальним є й оформлення сцени (сценограф Штефан Гудак),   уявно розділеної на дві половини. Направо – кімната Т. Шевченка з ліжком, столом, сходами у майстерню і побільшеними картинами жінок – творів Т. Шевченка. Наліво – парк з одною лавочкою та порожнім п’єдесталом. Протягом цілої вистави задня стіна сцени служила екраном для проекції графічних творів та автографів віршів Т. Шевченка.

До речі, вірші Т. Шевченка та пісні на його слова супроводили всю виставу. Їх влучно долучила до вистави режисер, аби урізноманітнити дію.

Вистава п’єси О. Денисенка „Самотність” у Пряшеві була початком святкування 200-ліття з дня народження Тараса Шевченка – великого поета, художника, мислителя, невтомного борця за національне, духовне і державно-політичне відродження України, який із 47 років життя 24 роки провів у кріпацтві, десять на засланні, а решту під суворим наглядом царської поліції.

П’єса є лише невеличким фрагментом із багатостраждального життя цього генія. Нею Театр Олександра Духновича нав’язав на традиції Українського національного театру, коли шевченківська тематика на його сцені була доволі частою. Нагадаймо, що п’єса Т. Шевченка „Назар Стодоля” ставилась тут двічі – у  1947 та 1961 роках. Варто було би її повторити і з нагоди 200-ліття з дня народження Кобзаря .

Вистава п’єси О. Денисенка „Самотність” є значним збагаченням сучасного репертуару ТОД. Хотілось би, щоб її побачили і глядачі України, головним чином, в Закарпатській області.

Микола Мушинка. Фото автора

Т. Шевченко (Є. Либезнюк) у своїй кімнаті

Честахівський (Л. Миндош)

Т. Шевченко (Є. Либезнюк) та Ликерія (Л. Лукачик)

Т. Шевченко (Є. Либезнюк) і М. Костомаров (Й. Ткач)

„Та що Сама” (В. Брегова)

Заключна сцена вистави

Теги: Шевченко, вистава, Пряшів

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати