У Хорватії видали книжку про Закарпаття

Відділ української мови та літератури Філософського факультету Загребського університету (Хорватія) цими днями видав 420-сторінковий збірник 23 статей під назвою „Закарпатська Україна: історія – традиція – ідентичність” [1].

Статті 12 авторів з України, двох зі Словаччини та одного з Італії перекладено з української мови на хорватську. Це – всеохоплюючий довідник про найзахіднішу область України, адресований хорватському читачеві, необізнаному з регіональною історією України. Книга присвячена 80-літтю з дня народження одного з найвизначніших діячів русько-українського єднання в Хорватії Теодору Фрицькому – довгорічному голові Союзу русинів-українців Хорватії.

У вступі „Закарпаття – ворота в  Україну” упорядник збірника Євген Пащенко розглядає Закарпатську область як невід’ємну частину України, заперечуючи будь-які політичні намагання піддати під сумнів його сучасний статус. Всі дальші статті підібрані саме з цього аспекту –  історичної пов’язаності Срібної землі з центром українського середньовіччя – Києвом. Саме тут, на Закарпатті, на думку автора, найдовше збереглася назва корінного населення „русини”, відведеної від території „Русь” („Київська Русь”).

Довідками „Русь”, „Руси/Роси”, „Русини” – відкривається перший розділ книги, в якому історик Дмитро Наливайко розглянув взаємини Київської Русі із Західною Європою; етнолог Михайло Тиводар подав огляд етнічної території та етнокультурного розвитку українського Закарпаття, а мовознавець Павло Чучка пояснив етнолінгвістичні та культурно-історичні аспекти Закарпатських земель у 20 столітті.

В другому розділі історики Микола Вегеш та Василь Довгей зупинились на найсвітлішій сторінці історії Закарпаття – Карпатській Україні (1938-39), ролі в ній Петра Стерча і значенні його книги „Карпато-Українська Держава”, виданої в Канаді й перевиданої в Україні.

Третій розділ присвячено національній ідентичності закарпатських русинів-українців, головним чином, т. зв. „політичному русинству” (статті політологів Мая Панчука, Олега Багана, Наталії Марчук та літературознавця Олекси Мишанича).

В четвертому розділi згадуваний вже Павло Чучка подав ґрунтовний огляд народних говірок Закарпаття, довівши їх безпосередню пов’язаність з українською літературною мовою. Уродженець Закарпаття академік Василь Німчук із Києва тут же розглянув переклади Святого письма на діалектну мову, а пряшівські лінгвісти Микола Штець та Юрій Муличак проаналізували правописні норми т.зв.  „пряшівського русинського літературного язика”.

В заключному – п’ятому розділі „Від Закарпаття до Придунайської низовини” подано три статті молодого італійського історика Олега Рум’янцева: „Загальний огляд літератури про русинів-українців колишньої Югославії”, „Українці на території колишньої Югославії до 1890 року” та „Перші відомості про ідентичність бачвансько-срімських та боснійсько-славонських русинів”. Доповненням цього розділу є стаття найвизначнішого діяча  русинів  Воєводини та автора „Граматики бачванскорускей бешеди” (1923) Гавриїла Костельника „Чому я став українцем?” з 1935 року.

В кінці книги подано список найважливішої літератури про Закарпатську Україну (17 праць), біографічні довідки про авторів представлених у збірнику, резюме українською мовою та фотододаток (21 світлина).

Книга є результатом співпраці Відділу української мови та літератури Загребського університету з Національним університетом в Ужгороді та Інститутом народознавства Національної академії наук України у Львові. Вона може стати зразком для видання подібних публікацій словацькою, чеською, польською, угорською та іншими мовами, бо в усіх країнах, що сусідують із Закарпаттям, на жаль, в сучасності переважають негативні інформації про даний регіон та, зокрема, ставлення до нього уряду України.

Микола Мушинка

Теги: русин, руський, Хорватія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати