Провідна чеська письменниця і журналістка знайшла своє українське коріння на Закарпатті (ФОТО)

Галина Павловська

Телефільм розпочинається зображенням на екрані дерева життя Галини, найдовша галузка якої – галузка роду її батька Василя Клочурака – сягає на Закарпатську Україну. Вперше ніж вирушити туди, Галина відвідала відомого чеського генеалога  Гелену Валдову. Та їй повідомила, що основні документи про її родовід знаходяться в Закарпатській Україні. На жаль, цю галузку вона не змогла дослідити, бо "до архівів України мене не впустили".

Від працівника Інституту по дослідженні тоталітнию режимів у Празі Едуарда Стегліка Галина довідалася, що її батько після Другої світової війни був слідуваний органами чехословацької безпеки (ŠTB) як „український буржуазний націоналіст”. На нього були насаджені два десятки агентів, між якими були і його близькі знайомі, що заходили в хату Клочураків  поспівати, зіграти в шахмати або навіть  були запрошені на різдвяну Святу вечерю, після чого подавали органам безпеки письмові звіти про розмови з господарем. Один з таких звітів від агенти  „Олі” він їй зачитав. „Органи” підслуховували і його телефонні розмови, записи яких є у його папці. Подібна папка була заведена і на його старшого брата – відомого політичного діяча Степана Клочурака – після його повернення із сибірського ГУЛАГу 1957 року. Е. Стеглік, як і Гелена Валдова, сказав Галині, що основні відомості про свій рід вона зможе знайти на Закарпатській Україні. Саме туди вона зі штабом працівників Чеського телебачення відправилася шукати корені свого роду.

По дорозі вони зупинилися в моїй хаті в Пряшеві. Я розповів Галині про особисті взаємини з її батьком Василем (про якого опублікував статтю з добіркою віршів в ужгородській газеті „Карпатський край”) та стрия Степана (про якого видав монографію „Лицар волі”, що 2011 році вийшла в Ужгороді вже другим виданням). Я направив її в село Чорна Тиса біля Ясіні, де батько народився та в недалеке село Луг, де мешкає пенсіонер Петро Тракслер, який 36 років прожив у сибірській Воркуті. В одному з таборів ГУЛАГу він понад один рік працював разом зі Степаном Клочураком.

В Чорній Тисі Галину привітала родина нині вже покійної Анни Лафердюк, рідної сестри Василя, яку я добре знав і теж присвятив її кілька статей. Вона також  зазнала „сласті” сталінських таборів. Там Галина довідалась, що в її батька було17рідних братів і сестер, з яких дев’ятеро дожилися глибокої старості. Майже всі вони були багатодітними, так що рід Галини на Закарпатті є і справді дуже широкий. Про щиру гостинність новознайдених родичів вона змогла переконатися на кожному кроці.

По Ясіні її провідником був староста села Едвард Зелінський, який завів її у краєзнавчий та у свій приватний музеї. В обох музеях вона виявила цікаві документи про Гуцульську республіку 1918-1919 років, в списку Народної ради якої вона знайшла трьох свої х кровних родичів. На центральній площі села вона побачила величавий пам’ятник своєму стриєві Степану Клочураку. В місцевій церкві зустрілася зі стареньким священиком отцем Андрієм, який виявився справжнім філософом, але й тонким знавцем історії свого народу та справедливим критиком його сучасної влади. В Ясіні довелось  їй побувати і на справжньому гуцульському весіллі, кадри з якого збагатили телефільм.

Від Петра Тракслера в Лузі вона довідалась, що його на десять років каторги засудили (а потім добавляли дальші „строки”) лише за те, що він на стенді (таблі) випускників середньої школи помістив свою фотографію в українській сорочці. Це для радянських органів влади було достатнім доказом того, що він є „українським буржуазним націоналістом”. Він розповів Галині про жахливі умови в яких в Сибіру довелось жити політичним в’язням. На питання Галини, що йому найбільше запам’яталося від довгорічного перебування у  Воркуті, Петро Тракслер відповів: „Щоденна команда озброєного супроводу в’язнів із табору на шахту: „Шаг вправо, шаг влево – стрелять будем без предупреждения” (Крок на право, крок наліво – стрілятимемо без попередження)”.

В Чорній Тисі вона взнала, що крім тітки Анни довгі роки в таборах Сибіру провів її вуйко  – поет Ярослав Тулайдан. Вірш батька, присвячений йому, прозвучав і в передачі. Ні батько, ні дядя Степан їй про Сибір не розповідали. Лише тепер вона зрозуміла репліку дяді Степана при нечастих суперечках з її батьком: „Що ти можеш знати? Ти в Сибіру не бував!”.

Свою багату на враження подорож до краю свого батька вона закінчила на цвинтарі у Чорній Тисі, де знайшла могили своїх прапредків.

Від’їжджаючи із Гуцульщини вона перед телекамерою заявила: „Я лише зараз по справжньому впізнала гостинний край своїх предків і відтепер, згідно із заповітом батька, вважатиму себе гордою гуцулкою”.

В Празі на Галину чекала фотокопія судової справи Степана Клочурака роздобута мною із архівів КҐБ в Москві (понад триста аркушів). Я вислав її чеському історику Адаму Граділкові, а той прокоментував її Галині Павловській. А. Граділек познайомив її з дальшим чеським істориком Штєпаном Черноутеком, який  недавно побував на Воркуті в місцях, де прожив дванадцять з половиною років її стрій Степан.

Документальний телефільм „Таїна роду Галини Павловської”переплітається з кадрами з її телефільму Спасибі за кожен новий ранок” (Díky za každé nové ráno, 1994), головною постаттю в якому є  її батько, а вона – його близькою родичкою з України.

Дивлячись із Ясіні на Говерлу, вона пригадала батька Василя, який вважав цю гору „найвищою у світі” і порівняла її з найвищою горою Крконош в Чехії – Снєжкою, під якою розташована її літня дача. Цим порівнянням вона поклала символічний міст між Україною і Чехією.

Телефільм „Таїна роду Галини Павловської” набитий конкретними фактами, але й шармом його головної героїні, яка переконала глядачів, що українські заробітчани, які у Чехії виконують найважчі фізичні роботи не є людьми нижчої категорії (якими їх нині вважає значна частина чеського суспільства), але людьми високої духовної культури. І вона радіє, що знайшла там не лише батьківщину свого тата, але й свою прабатьківщину. Вже після завершення знімання телефільму Галина Павловська в одному з інтерв’ю заявила: „Найбільшу радість мені вчинило з’ясування, що мої предки були гордими людьми, які вірили в освіту гордість і честь”.

Мій друг Іван Бірчак дав стрічці таку оцінку: „Телефільм про Галину Павловську в справі позитивного іміджу України серед чехів і словаків зіграв більшу роль, ніж вся чеська і словацька публіцистика взяті разом”. Повністю погоджуюся з такою оцінкою.

Телефільм „Таїна роду Галини Павловської” до 23 березня ц. р. можна побачити на інтернеті в архіві ČT 1. Пізніше його буде знято. Було б бажано, щоб його передали і телестудії  України. Він заслуговує на те.

Микола Мушинка

Галина Павловська з режисером Вітом Карасем

Галина Павловська у телефільми про „Таїну свого роду”

Теги: Павловська, Клочурак

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати