Галина Малик: "Я завжди пишу для себе, маленької" (ВІДЕО)

- Найголовніше для мене, мабуть, як і для кожного автора, те, над чим працюєш саме зараз. Класична література створила чимало творів, які відповідають на головні життєві питання. Проте, на моє глибоке переконання, вона не дає відповіді на питання, що їх ставить сучасне життя. Приміром, насилля в сім’ї, порушення прав дитини… Таких проблем чимало, і просто необхідно давати на них відповіді…

- Із цими ж «новими» проблемами пов’язана Ваша серія про те, звідки беруться діти, що гарного в тому, що є хлопчики і дівчатка?

- Не зовсім… Ідея розповісти малечі, звідки вона береться, виникла в мене років 20 тому. Але у видавництві мені «пояснили», що наша цнотлива країна такого розбещення не потребує. Та ж ці питання у дітей виникають із найменшого віку. І якщо вони не отримають на них відповіді вдома, то їм усе пояснить вулиця. Однак цілком іншою термінологією…

- Чим викликана така наполеглива інформаційно-роз’яснювальна робота, адресована хлопчикам та дівчаткам?

- Оце вже новітня, на мою думку, проблема. Бачите, я – категорична противниця популяризації одностатевих стосунків. Я не закликаю «ставити до стінки» цих людей, але пропагувати такі стосунки вважаю неприпустимими! Тому й захотіла розповісти: дівчатка – як гарно носити суконки, бавитися ляльками і стати в майбутньому – мамами; хлопчикам – як необхідно вчитися керувати машинами, бути сильними і в майбутньому – створити родину. Ну це ж так природно для нас, українців.

- Чи багато у Вас, пані Поборнице моральних принципів, однодумців?

- Ви знаєте: у світі існує таке поняття, як «харт-література» чи література, написана реальною мовою про реальні проблеми. Тобто, чимало літературних критиків уважає, що не можна поділяти літературу на дитячу та недитячу. Сам читач повинен обирати книжку із літературного простору. Із цим твердженням можна сперечатися. Обирати книжку повинен, без сумніву, читач, але письменник, приступаючи до роботи, має чітко уявляти свою аудиторію. Адже існують прописні істини «написання»: малеча має відповідний словниковий запас, вона не сприймає довгі речення і т.д., і т.п.

- У такому випадку – для кого пишете саме Ви?

- Я завжди пишу для себе, маленької. Я чомусь дуже добре пам’ятаю, що мені подобалося, а що – ні у певних періодах життя…

- І що це було?

- Я не любила повчання, потім дізналася слово «дидактика» - нахабна прямолінійність. Але, мушу сказати, що зараз переглядаю свої давні принципи…

- Чому?

- Бачите, у нас виросло нове покоління, яке в силу об’єктивних і не надто – причин «прогавило» цілий пласт «прописних» істин. І якщо ще не так давно говорити «Це не можна робити» необхідно було дуже маленьким, то зараз віковий ценз таких людей значно зріс. І я змушена констатувати: дидактика у багатьох випадках необхідна. А зважаючи на той факт, що люди стали дуже, я б сказала, поверхнево сприймати інформацію, усі думки необхідно «утискати», поки читач їх сприйме.

- Тобто Ви змушені визнати, що електроніка «виживає» книжку?

- Факти заперечувати неможливо. Більше того, я десь згідна з тим, що великі об»єми, приміром, наукової літератури доцільніше зберігати саме у такому вигляді. Зрештою, львівське видавництво переконало мене в доцільності створити електронну книжку для малечі. І тепер «Збавлянки» стали наразі єдиною такою книжкою на українській мові. Але це – все одно книжка…

- Можливо, якби книжки були більш доступними у такий непростий економічно час, то й інтерес був би до них більший?

-  Не можу з Вами погодитися… Ми пройшли період дешевих брошур на дешевому папері. Я вважаю, що саме дитяча книжка має бути якісною: на гарному папері, гарним друком, з чудовими ілюстраціями. Це – вже артефакт, який не схочеться порвати, «не зможеться» викинути. Без сумніву, якась частина книжок може бути дешевшою, але повертатися до того, що вже ми пройшли, не варто.

- Стосунки літератора – багатовекторні: видавці, читачі, критики…

- Я Вас прошу… В Україні немає літературної критики! Є окремі спалахи, епізодичні виступи, а глибинний, ґрунтовний аналіз відсутній. Можливо, через це ми маємо такі виразні «перекоси», коли розрекламовану, не надто якісну літературу, і купують, і читають. Натомість, те, що в рази перевершило європейський рівень, залишається поза увагою. Щоправда, основна причина, на мою думку,  у тому, що відсутня державна програма книговидавництва, розвитку української книги. За 20 років ми так і не спромоглися на створення такого дороговказу і, зважаючи на реалії сьогодення, на надто й спроможемося найближчим часом, на жаль…

- Із іншими зв»язками – така  біда?

- Із видавцями складалося по-різному. Колись це – менеджери, колись – колеги, колись – друзі… Зрештою, ці стосунки дуже гарно простежуються на книжкових форумах. Скажімо, Книжковий форум у Львові. Звичайно, є в таких заходах і раціональні, і ірраціональні складові. Проте той факт, що вони стають гарним шансом для книголюба отримати і знайти саме те, що йому потрібно, заперечувати не можна. Крім того, отой вектор: автор-читач саме тут працює найактивніше.

- А він, читач, є?

- А який ще є! На кожному з форумів я зустрічаюся із читачами, які приїжджають з усієї України. І вони, ці діти, виборюють у своїх регіонах право на таку поїздку у конкурсах на кращого читача. Тому Вашого песимізму я зовсім не поділяю, оскільки є людиною, для якої книжка – надійний друг на все життя. Тому запевняю Вас із повною відповідальністю: доки я живу, книжка не помре: я буду її і читати, і писати, і видавати!