Ведучі вечора Лейла Мамедова та Лариса Філіп ознайомили присутніх гостей з життєвим та творчим шляхом Петра Скунця.
Ювіляр народився у присілку Прохідне, що біля селища Волового (Міжгір’я) у селянській родині в тяжкому 1942 році.
Перша публікація з’явилась в Міжгірській районній газеті «Червоні зорі». А в десятому класі Петро Скунць висилає кілька своїх творів до Ужгорода для публікації в альманасі «Карпати». Вірші помітили. У Міжгір’я приїхав письменник Василь Вовчок, який переконав початківця в тому, що йому треба поступати саме на філологічний факультет Ужгородського університету.
Петро Скунць був одним із організаторів закарпатського обласного осередку Всеукраїнського товариства української мови, згодом - перший очільник Закарпатської крайової організації руху. З початком 90-х П. Скунць – редактор першої у краї незалежної газети «Карпатська Україна»
Кожна поезія Скунця – це крик душі, яка не може мовчати, не може не говорити про наболіле, не може не співпереживати, бо вона - душа поета, душа людська.
Творчість поета відзначено почесною літературною премією ім. Андрія Малишка. Також його збірка «Спитай себе», за яку автор був удостоєний у 1997 р. Державної премії імені Т.Г. Шевченка.
Студентки ІІ бібліотечного курсу Ужгородського коледжу культури і мистецтв зачитували вірші поета, які він присвятив відомим письменникам України та рідного краю: Івану Чендею, Гренджі-Донському.
На цьому вечорі також були присутні гості, близька подруга Петра Скунця, письменниця та член Закарпатської спілки письменників України – Христина Кирита, яка розповіла про поета багато цікавого, про те, що Скунць був хрещеним батьком її сина та близьким другом її сім’ї.
Начальник управління культури, спорту, сімї та молоді – Бобров Євген, поділився своїми враженнями про творчість П. Скунця і навіть сам зачитав його вірші.
Не легкий життєвий шлях пройшов Петро Скунць, але він вірив, що українці усвідомлять свою історію, не впадуть на коліна, збережуть свою національну державу Україну, Україну «де живуть Шевченко і Франко». Тричі доля давала поету можливість відчути поступ справедливості на рідній землі. Тричі доля давала можливість Скунцю повірити, що у цьому суспільному прогресі є й його заслуга, адже не мовчав, адже будив, адже примушував думати.
Прощаючи цей світ, Петро Скунць писав: «Та я не хочу іншої землі. І тільки. жаль, вона мене не хоче». А в останні дні життя додав, наче з майбутнього: «Я в землю впав. Воскресну як горіх».
В читальному залі була оформлена книжкова виставка «Поет на грані епох».
