Ірина Гармасій. «Стражадати і кохати в ріднім слові»

«Поетичному» ж частуванню передував фільм «Втікачі у безсмертя», автором якого теж є Ірина Гармасій, відомий закарпатський журналіст. Це вже не перший документальний фільм пані Гармасій, у якому вона звертається до трагічних, забутих чи, як у випадку «Втікачів у безсмертя», невідомих сторінок історії України і зокрема Закарпаття. На Севастопольському телерадіофестивалі (2009) документальний фільм відзначений дипломом першого ступеня у номінації «Світ без тероризму».

Історично і геополітично склалось так, що закарпатський край перебував у політичному чотирикутнику: Румунія, Угорщина, Словаччина (Чехо-Словаччина) і Україна (Радянський Союз). До Першої світової війни Закарпаття було частиною Австро-Угорщини, після закінчення війни увійшло до складу Чехо-Словаччини. Коли Гітлерівська Німеччина оголосила війну Польщі, а за тим і іншим європейським державам, геополітичні зміни не оминули і закарпатський край та його сусідів (радянські війська 1939 року окупували Галичину, а 1940 – Буковину). 1939 року на Закарпаття входять угорські війська і починають мобілізацію населення. Карпатська мололь, а подекуди і цілі сім’ї русинів-українців покидають рідний край і втікають у маловідомий їм Радянський Союз, до інших українців, утікають від війни у пошуках роботи. Що з цими людьми відбувається далі, радянська історіографія замовчує. Ірина Гармасій розповідає про долю людей у документальному фільмі «Втікачі у безсмертя».

У Радянській Україні карпаторусинів арештовують за нелегальний перехід кордону, засуджують до 3-5 років ув’язнення і засилають на каторжні роботи на Колиму. 1942 року Гітлер оголошує війну Радянському Союзу. Закарпатських каторжників «звільняють» і вони стають «добровольцями» на війні Радянської імперії проти Гітлерівської Німеччини. Після війни вони повертаються в рідні села. Повертаються ветеранами війни і  «визволителями», проте їм не вільно розповідати, якими шляхами вони шість років «блукали», щоби повернутисьб у рідне село. Трьох синевирців віднайшла Ірина Гармасій , вони розповіли їй про своє минуле, 70 років по тому, уже на порозі смерті (сьогодні усі троє вже мертві). Проте своїм фільмом і поезією Ірина Гармасій намагається зберегти у нашій пам’яті їхні імена і їхню долю – долю села Синевир, долю Закарпаття, долю України.

Один з віршів «Барокового напою» присвячений пам’яті Федора Бобонича – героя фільму «Втікачі»:

Відспівав дідусь, відчаркувався,

Відбідив в ГУЛАЗі (люті дні були).

Втікачем в Союзі побивався,

А з війни медалі, ордени…

Інша поезія збірки звертається до Красного Поля поблизу Хуста, місця загибелі карпатських січовиків у нерівному бою з угорськими військовими частинами 1939 року. Відвачу карпатських січовиків, які ні озброєнням, ні чисельністю не могли протистояти угорцям, історики неодноразово порівнювали з відчайдушністю героїв Крут. 70 років після битви біля Красного Поля Ірина Гармасій пише вірш:

Хуст сьогодні радіє, не плаче,

І на Красному Полі, дивись,

По-звитяжному, гордо неначе

Синьо-жовті прапори увись

Пломеніють!..

Проте за спиною радости – тривога, неспокій та переживання ліричного героя:

Ми радіємо нині, освячені стяги.

Але сумно, так сумно в серцях.

Без моралі й лиця політичні бравади,

І нерівний вкраїнський ще шлях.

У своїх роздумах про майбутнє батьківщини, ліричний герой збірки звертається з молитвою до Отця небесного:

Храни нас, Господи,

Від всякої імперії.

Бо ми топтали в них триклятий шлях.

Австро-Угорська чи Романовська –

Не треба бути генієм,

Щоб осягнути вартість плах.

Тривога ліричного героя пов’язана з сучасністю України, розчаруванням в політичному та суспільному устрої, вона оповита сумнівами: «То ця земля, / Спопелена не раз, / Розквітне правдою на відгомін?», болем за долю українських жінок-заробітчан: «Нема шляхів, (які такі жадані)/ На Україну, що з охотою ведуть.»

Проте віри у правду, надії на Господа і любови як найважливішої заповіді ліричний герой не втрачає і у своєму заповіті передає наступному поколінню настанову:

Закажу дітям жити по любові,

Яку в дитинстві спили з молоком.

Стражадати і кохати в ріднім слові.

Із Господом померти над чолом.

Проте не лише історичній пам’яті карпатського краю і долі України, минулої і сучасної, поетеса присвячує свою нову збірку. Читач знайде у ній і любовну лірику, і звернення до природи, і духовну поезію.. Як сама Ірина Гармасій зазначила,: «Тому що душа повинна теж якось напуватися. Можливо, це вишукане вино, і кожен знайде у ньому свій смак: хтось – солодкий, хтось – терпкуватий чи навіть гіркий.»

Вінцем збірки є однойменна поезія «Бароковий напій» – гімн весні, де березневі чари у своїй райській красі запрошують ліричного героя на п’янкий бенкет у Карпатські Бескиди:

Блакить біблейська. Божа благодать.

Погейкують Бескиди. О, блаженство!..

Бруньок тільця напружені бринять –

Перед бенкетом – нетерпляче престо!

П’янкі чари весни дозволяють нам забути про буденні клопоти, труднощі і хвилювання: «Бувалий березень – бароковий напій./ Брунатний будень скоро захмеліє…» Адже весна – це воскресіння мертвої природи, нове життя, новий початок, нова сторінка, ще не списана. Проте і вона колись увійде в історію нашого життя, літопис нашого краю…

Підготувала Уляна Добріка,

вчитель молодших класів Міжнародної української школи ім. Івана Франка у Відні,

газета «Український Промінчик» від 31 березня 2012 р.

Збережено мову оригіналу.

Теги: Гармасій, вірш, поезія

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати