На Закарпатті корумповані зв’язки перетворюють бабусю у «бомжа»

Подібне сталося із мешканкою смт. Великий Бичків Оленою Нам’як, яка у свої 73 роки опинилася без домівки. Тридцять три роки свого життя вона в мирі та злагоді прожила зі своїм чоловіком Юрієм Каптолою (спочатку у Великому Бичкові, потім – в селі Верхнє Водяне). Всі сусіди дивувалися їхнім теплим стосункам,що зберігалися незважаючи на поважний вік. Ще тридцять три роки тому самотній Юрій Юрійович, зустрівши Олену Федорівну – зрозумів, що знайшов надійну опору та сімейне тепло. Так разом вони й жили. Інколи навідувалися до дітей пані Олени, які також тішилися із спокійної та люблячої сім’ї стареньких. Із боку пана Юрія близьких родичів не було, принаймні, за ті разом прожиті роки ніхто в гості не приходив, не підтримував і не допомагав у нелегкі часи.

Все було добре, поки в домівку старих не завітало лихо. Юрій Юрійович почав зловживати «оковитою» і заохочувала його на погану звичку Ганна Дмитрівна Каптола, яка була єдиною кровною родичкою у селі. У погані чи добрі хвилини її ніколи не було поряд – навіть тоді, коли дядько потребував допомоги. Їй приглянувся будиночок,  де мешкав Юрій Юрійович,  та величезний кусень земельної ділянки – ось справжня причина несподіваної появи «лжекровиночки».

Олена Федорівна довго боролася з пияцтвом чоловіка, неодноразово розмовляла та просила Ганну, щоб та не приносила «оковиту», на що та ніяк не реагувала.

Не витримавши постійні сварки від чоловіка, Олена Федорівна вирішила деякий час пожити у сина. Думала та була впевнена, що це стане для її чоловіка великим уроком і допоможе подолати хворобу. Так і сталося. Не витримавши без своєї дружини,  Юрій Юрійович прийшов із проханням пробачити його і не залишати наодинці з його проблемою. Старенька пробачил, сподівалась, ще все буде, як і раніше, їхнє щастя повернеться у родину. Спочатку Олена Федорівна хотіла знову повернутися додому, але діти не відпустили, оскільки її здоров’я  значно погіршилося. Тому з 2002 року старенькі проживали у дітей Олени Нам’як.

Проте бабуся помітила, що як тільки старенький їздив додому, повертався завжди дуже пригніченим. Лише згодом він розповів, що його племінниця Ганна налаштовує його проти дружини, весь час пропонує випити, хоч і добре знає про його проблеми з пияцтвом. Виявляється, останнім часом племінниця без дозволу приходила до будинку, хазяйнувала. Та, найголовніше, – розповідала всім, що будинок незабаром стане її власністю, а стареньких викине на вулицю.

Старенькі розуміли, що жінка неодмінно захоче здійснити свої злі наміри та порадившись, вирішили подарувати будинок доньці Каптоли, яка проживала у селі Ділове. З таким рішенням Каптола поїхав у смт. Великий Бичків і у 2007 році склав договір дарування. Старенькі вирішили, що коли донька переїде до їхнього будинку, то вони зможуть повернутися додому, будуть жити у злагоді, і більше того, – під постійним доглядом люблячої доньки. Лжеплемінничка не змогла змиритися з тим, що «її» будинок дарують комусь іншому, та як тільки була нагода, постійно переконувала старенького, що жінка, яка на його думку є його донькою, є зовсім чужою для нього людиною. Потім сталося найстрашніше – договір дарування Каптола все-таки уклав, та Ганна Дмитрівна переконувала Юрія Юрійовича, що донька не збирається за ними доглядати, і ,отримавши майно, вона вижене його з дружиною на вулицю. Тоді вона переконала Юрія Юрійовича звернутися до суду, щоб старенький відкликав договір дарування, оплатила послуги адвоката і зробила так, як потрібно було їй.

На те, щоб заволодіти майном Каптоли, Ганна Дмитрівна не відступилася. Старенькі розуміли, що двоє пенсіонерів безсилі в боротьбі за свою ж власність з особою, якій, до того ж, сприяють органи державної влади.

У січні 2011 року у Олени Федорівни Нам’як сталося страшне горе. Через страшний психологічний та моральний тиск з боку племіниці, здоров’я Юрія Юрійовича дедалі погіршувалося. Якось старенький поїхав у Великий Бичків, але звідти вже не повернувся. Олена Федорівна дуже важко переживала смерть чоловіка , про яку випадково дізнався син. Від страшної звістки вона перенесла страшну хворобу, яка завадила їй достойно поховати та попрощатися із своїм чоловіком.

Після похорону чоловіка, одужавши, Олена Нам’як попросила сина відвезти її у Великий Бичків, аби провідати могилу та навести лад в будинку  після останніх трагічних подій. Проте в будинок бабуся потрапити не змогла, перешкодою для неї стали замки на дверях, встановлені племінницею. Шоковані матір і син відразу ж прийшли до Ганни Дмитрівни за поясненням, на що остання роз’яснила, що будинок належить їй. Стурбовані такою ситуацією, Олена Федорівна та її син неодноразово зверталися до різних місцевих інстанцій, але  зрозуміли, що за будинок та нову власницю домовилися особи, які очолюють місцеву владу смт. Великого Бичкова.

Важливо зазначити, що будинок, в якому більше половини свого життя прожила Олена Федорівна та на ремонт якого по копійці відкладала з пенсії, вона не те, що не має права, але й увійти до нього.

Діти Олени Федорівни, не залишаючи жодного разу свою матір у біді, самі мешкають в маленькому будиночку. Більше того, діти проживають в зовсім іншому населеному пункті, тому такий переїзд є великим потрясінням для звичайної молодої людини, а не те що для літньої хворої жінки. 

Постійні погрози, образливі вирази лунали на адресу старенької, яка навіть не могла збагнути, що відбувається, аж поки всі їхні з чоловіком речі не викинули на подвір’я. Далі ще страшніше – судова тяганина морально вбивала бабусю, коли її називали самозванкою, поганою дружиною. Сусіди під тиском місцевої влади відмовлялись від свідчень у суді, хоча дуже добре ставляться до неї та підтримують у всьому.

Принижена та розбита горем бабуся, без рідного дому, знеславлена брехнею, із кожним днем згасала на очах. Рішенням Рахівського районного суду,  до якого зверталася Олена Нам’як через своїх представників, та в якому просили усунути перешкоди щодо проживання в будинку, де Олена Нам’як прописана з 1977 року по сьогоднішній день,  суд  відмовив у задоволенні заяви літньої жінки, законної власниці.

Картина прояснилася, коли мешканці Великого Бичкова пояснили, що Ганна Дмитрівна є родичкою голови селищної ради Зеленко Одарки Дмитрівни, і є впливовою людиною. Тому судові рішення виносяться всупереч Закону і так, як хочеться Ганні Дмитрівні.

Потім навколо справи старенької бабусі стали відбуватися ще дивніші речі: апеляційну скаргу Олени Нам’як її представники подають до Апеляційного суду Закарпатської області, та, чомусь, судові повістки до них не надходять. Загадкові збіги  чи родинні зв’язки значно сильніші за Букву закону!? Дивує й те, що голова суду першої інстанції Рахівського району Закарпатської області та головуючий в апеляційній інстанції є вихідцями з смт. Великий Бичків, що не виключає їхнє знайомство з представниками місцевої влади та упередженість в розгляді даної справи.

«Турботлива» племінниця, яка жодного разу за життя не відвідувала Юрія Каптолу, і тільки дізнавшись про наявне майно, стала проявляти увагу до рідного дядька, аби, зрештою, стати одноосібною власницею будинку. Поки вона облаштовує свою нову оселю, старенька Олена Федорівна сидить на лавці біля відібраного у неї дому, тримаючи в руках лише пожовкле фото покійного чоловіка, і витирає сльози болю, який їй завдали ті, хто мають захищати її законні права.

Ось така складна історія життя старенької бабусі… А скільки їх, таких, що залишись без стріхи над головою? Державі вони – не потрібні, дітям також. Чиї вони?..Хто захистить їх? Адже доведено – молодість минає дуже швидко, на цьому місці може бути кожний…

Теги: Великий Бичків, будинок, суд

14 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати