Не дивно, що зала була переповнена милими німфетками ще до появи Андрія. Адже нещодавно шляхом голосування в соцмережі його було обрано найвиднішим женихом Ужгорода. Та й не дивно. Молодий, дотепний, харизматичний та ще й поет. Що ще потрібно в наш час пересічній дівчині, котра чекає на принца? Втім, Андрій з’явився далеко не на білому коні, а примчав потягом, щойно із Варшави, прихопивши з собою лише пару жартів для розрядження обстановки та милу посмішку. Від закоханих поглядів дівчаток у першому ряді та від гострих фраз Юрія Винничука романтичний Андрій помітно рум’янів.
Щодо змісту “Кілера”, то автор попередив, що книжка написана в такому ж розкутому стилі, як і його вірші. Дивлячись на симпатичного Андрія, хочеться говорити про розкутість: розкутість думки, розкутість грайливих розмов, вільно розкуту зачіску. Додавши до цього образу ще й щирості, та природності, виходить вражаючий ефект. Прослухавши дещо із нової книжечки у авторському виконанні, сивий чоловік у залі заявив, що персонажі оповідання є явними антигероями. Бо ”п’ючи з ранку до вечора горілку і зневажаючи осіб протилежної статі, ми країни не збудуємо”. На що Любко відповів, що це, безперечно, негативні персонажі і, тим більше, про себе він тут не пише. А молодь, навпаки, похіхікувала, зачувши такі знайомі вуху словечка на х…та п…, якими так рясно усіяв автор свою писанину.
Після авторських читань Винничук запропонував аудиторії ставити своєму кумиру запитання, а не лишень милуватись ним.
– Що було поштовхом до написання книги і чому така назва?
– Як і кожен школяр, після перегляду фільму Люка Бессона з маленькою Наталі Портман я лягав спати і мріяв бути таким, як герой цього фільму. Він постає позитивним і м’яким, будучи при цьому вбивцею. Постать кілера просто витає в українському суспільстві. Революція нас чекає. Таке собі зло заради суспільної мети.
– Логотип книжки якось пов’язаний із плакатами Януковича з простреленою головою?
– Так. Їх робив той же автор.
– Якими власними звичками ти наділив своїх персонажів?
– Це лише мої фантазії, мрії, втілені в інших людях. А ще звичкою мого діда заливати окріп у порожню цукерницю наділений один герой (сміється).
– Ти багато подорожуєш та проводиш творчі зустрічі за кордоном. Чим вирізняється українська та інша публіка?
– У Польші, наприклад, мене запитують, як там в Україні з тим Януковичем. Приходить молодь і ведеться вільна просторічна бесіда. А от німецькі слухачі – це, переважно бабусі, що вперто люблять слухати і щоб їм читали. Там не варто патякати лишнього, а треба говорити суто про літературу.
– Чи часто ти чуєш критику про свою творчість?
– Я чую, по суті, лише критику. І що література моя не є Літературою, що це все брудний постмодернізм, який ми вкрали у американських друзів. Але що у нас є свого? Зрештою, романтизм, бароко також прийшли із Заходу.
Книга-книгою, а публіка вимагала, щоб Андрій все-таки зачитав своїх віршів. І на біс, звісно, прозвучав популярний “Ти прокинешся зранку...” Після тріумфальних оплесків дівчатка організовано обступили автора, мабуть, таки у черзі за автографами.
