На це запитання відповів сільський старожил, 86-річний Іван Дробок, котрий свого часу працював секретарем місцевої сільради, і ось що розповів цей мудрий сивочолий дідусь.
... У 1728 році австрійська імператриця Марія-Терезія подарувала Підкарпатську Русь графу фон Шенборну. Новий власник Карпатського краю привіз із собою колоністів, які обслуговували його маєтки. Одним із нащадків тих німців і був той самий Йоганн Вайгерт, котрий на початку 20-х років минулого століття отримав призначення на посаду лісника в Абранці. Його життя обірвалося трагічно. Осіннього дня 1923 року він намагався сісти на віз із сіном. Якось ненароком натис на гачок рушниці, гримнув постріл — і фоштер замертво впав з воза. На похорон приїхав його брат Євген і залишився фоштерити в Абранці. Його родина жила дружно з усіма селянами. Тут народилися його діти, які «цімборували» з місцевими.
Восени 1944 року Абранку звільнили радянські війська. І хоча на Вайгерта ніхто не доносив, «безпека», довідавшись про німецьку родину, прийшла за ними. У холодних товарних вагонах їх відправили у Сибір. Там німців ніхто не чекав. Переживаючи холод і голод, глава сім'ї важко занедужав і невдовзі помер. Родина так бідувала, що поховати батька не змогла. Тіло загребли просто у сніг. І тільки навесні його тіло поховали. Мати з шістьма дітьми страшенно бідувала. Та знайшлися добрі люди із тих, котрі були з ними на засланні, й забрали вдовицюз дітьми на Одещину, де родині жилося трохи краще.
Спливали роки, діти повиростали, одружилися. Так сталося, що наприкінці 70-х років минулого століття етнічним німцям дозволили виїжджати у Німеччину. Зібралися і вони, але раптово помирає мати і залишається навічно в українській землі. А діти на своїй історичній батьківщині добре влаштувалися і живуть там і понині.! Одного дня в Абранку заїхала шикарна іномарка, з якої вийшла сивочола бабуся. Біля сільської крамниці, де зазвичай збираються жінки, щоб довідатися про новини, вона їх обнімала і цілувала зі сльозами на очах.
— Боже милий, та це ж Роза Вайгерт, — впізнала гостю якась сільська бабуся. Довго гомоніли жінки про своє нелегке життя-буття.
— Що мені з того,що я все маю, однак мене воно не тішить. Поду-мки я завжди в Україні. Мені часто сниться це чарівне село. Інколи у ві сні п'ю воду з потічка, бачу горянок, одягнених у національний одяг чую церковні дзвони. Слава Богу, що на старості літ вдалося побувати на Батьківщині, вклонитися могилі свого дядька. Тепер уже й умирати можна...
Віталій ПУМПИНЕЦЬ, "Новини Закарпаття"
28 травня 2007р.
Теги: