Безхатченки Василь та Іван – про власні історії життя та нелегке життя на вулиці

 До якихось компаній вони не пристають: кажуть, що «вовки-одинаки». Але додають, що мош їх і цімборами назвати, бо вже двічі пересікаються: спершу біля ужгородського вокзалу, а тепер – у палатках (пункті обігріву МНС).

Сам винен, бо через невірну дівку мене «понесло»!

«Сім’я наша з Березнянського району, з Люти – розповідає Василь Галаговець. – Але я вважаюся Коритнянським – до школи вже там пішов. Девять класів окончив, у бурсу поступив – маляра-штукатура получив. Мати моя недавно померла. Рака мала. Батько ще жиє. Він був полковник міліції. Строгий чоловік. Не п’є зовсім. Вигнав мене він… Спершу навпаки – паспорт у себе тримав, щоб я кудись не чухнув, а дале я забуянив – та він отдав паспорт і телефон та каже: «Іди отсюда». Я винуватий, знаю. Недобре чинив. Але чого? Мав дівку ще до армії, чесний був – не пив не курив. А пішов служити (у Донєцк, у внутрєнні войска) – вона казала що чекати буде, писала. Тяжко мені там на службі було. От шо ті листи чекав, читав та відписував шось. А в кінці щось слабо почала писати та й прекратила вообще. А я прийшов з армії – а вона вже замуж віддалася. Мене тоді понесло. Горював, пив, гроші на дєвочок спускав – не міг остановитись. Я дотепер собі можу любу підцепити. Але нормальних мало. Та й не то воно все…

А потім ще й мати померла. Я вже почав робити по спеціальності, навіть у Київ їздив. А у неї рак – та ми з батьою кулько грошей витратили – нич не помогло. Померла. Поховали… Я донедавна ще по заробітках їздив. Але які гроші маю – такі спускаю. Та ще й батя вигнав – на вулиці довелося кантуватися. І роботи нема. От цімбор з Києва звонив – каже що буде заказ нормальний гіпсокартон ставити. Це канєшно не штукатурити – там дороже за квадрат, колись даже 8 доларов платили!

Але все одно поїду: «зайцем» або в товарних вагонах – най тільки морози спадуть. Може і все добре буде. Пити-гуляти там не буду. Підзбираю грошей – хочу хижку купити десь на Закарпатті. Але тепер такі ціни – я узнавав: вусім тисяч доларов найменше! Але не у рідних краях – там одна компанія пити силує, а другі не уважають, гонять. Нове життя начну, може і якась нормальна жінка ня схоче – хто знає…»

Краще голодному й на вулиці, ніж з такими батьками!

Сповідь цімбора уважно слухає Іван Вароді. «А мене не виганяли – сам пішов. – включається він у розмову. – Я з батьками жив у селі Ярок. Вони пили страшно. Тато у мене циган, мамка українка. Та й вадилися теж. Всім дітям попадало. Я ж маю ще двох братиків і двох сестричок. Заїжджаю часто туда до них – щось помагаю, чим і як можу: дрова рубаю, воду ношу. Шкода за ними, але не вернусь туда нигда більше на постійне життя! Вже більше року на вулиці. І краще голодному бути й мерзнути, ніж до таких батьків вертатися. Мені казали вже – напиши на них у міліцію. Але я не такий. То гріх. Та й що та міліція рішить? Шоб гірше не було..

Та й то лише спершу дуже важко було. А далі якось привик. Знайшов собі одежу, куртку хорошу, узнав як утеплятися в холоди (газетами наприклад), де можна перекантуватися, бутилочки позбирати, роботу якусь зачепити… Доводилося також просити милостиню. Я довго не хотів – бо ще з дєцтва батьки заставляли побиратися та всі гроші відбирали – от мені тепер і противно. Але коли пішов з дому – мусів, коли було дуже тяжко. Або на вокзалі просив, або біля монастиря позаду озера (за універмагом «Україна»)

До компаній ніяких не пристаю. Краще самому. От що Васю знаю. Знаю, що не заб’є ня за пару сигарет та поділиться даколи чим… На вокзалі познакомилися, потім ще пересікалися. Він каже, що все ще можна змінити в жизні. Хоча не знаю поки як. 9 класів окончив – та мені хватить. А в бурсу не візьмуть. І роботи нема зараз. Хіба потім, коли тепло стане десь шукати…».

У пункті обігріву, кажуть цімбори, непогано живеться: гарячим чаєм поять, годують непогано (хоча макарони вже порядком набридли), тепло, відіспатися можна,  благодійники всякі ходять. Та й мешканці всім діляться – сигарети можна «стріляти». Але рано чи пізно доведеться знову йти на вулицю. А там значно жорсткіші умови виживання. І більшості мрій цих хлопців не судилося здійснитися…

Теги: безхатченки, вулиця, життя

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати