Віктор ШИЛОВ, екс-уповноважений радянського уряду: "Єльцин особисто замість мене підписав нульове сальдо з Угорщиною..."

СПОМИН, ОБПАЛЕНИЙ ВІЙНОЮ

Не пам'ятає Віктор Єгорович, як батько пішов на фронт, але на все життя запам'ятав той день, коли він повернувся після війни. І знову плакала мати, тепер вже з радості, повторюючи: «Живий, живий».

У сімейному архіві довго зберігався аркушик з молитвою, яку хтось з паломників ще до війни привіз матері з Київської Лаври. Коли мати проводжала батька на фронт, вона вручила йому ту молитву, порадивши завжди мати при собі. І хоч був батько не раз поранений, але мати була переконана, що саме та молитва врятувала йому життя.

Жили Шилови у невеличкому селі Улашанівка на Хмельниччині. Було у батьків 12 дітей. Віктор був останній, наймолодший. Можна собі лише уявити, як бідувала сім'я, коли батько пішов на фронт.
Четверо дітей повмирало з голоду, решта ледве животіли. Любив малий Вікторко слухати батькові оповіді про війну. Лише потім повністю усвідомив, як батько кожний день на фронтових дорогах був за крок від смерті. Таких, як отець, було тисячі й тисячі, і саме вони на своїх плечах принесли перемогу.

— Тому не маршальське, не генеральське, а саме обличчя простої людини треба показувати, описуючи війну, — задумливо говорить Віктор Єгорович. — Для се-редньостатистичного українця це була, в першу чергу, трагедія, і вже потім Перемога.

І СТАВ СИН ВІЙСЬКОВИМ

Він і нині впевнений, що на вибір його професії вплинули батькові розповіді про героїзм солдатів. Тому, коли служив в армії і йому запропонували іти вчитися у військове училище, відразу погодився. Служив у Хабаровську, а у Далекосхідне вище загальновійськове командне училище поступив у Благовіщенську на Амурі. Потім служив на Уралі, тут пройшов шлях від командира взводу до командира батальйону.

У 1972 році поступив у військову академію ім. Фрунзе в Москві, а потім служив у Чехос-ловаччині командиром полку, а згодом заступником командира дивізії. А далі командував дивізією спочатку у Славуті, потім у Чернівцях.

Біографія цієї неординарної людини замішана, образно кажучи, вся на військовій справі.
Згодом було навчання в академії генерального штабу ім. Ворошилова в Москві. Потім — 2 роки служби у Монголії, 2 роки — у Читі. Надовго запам'ятається той період життя, коли командував південною групою військ в Угорщині. Коли повернувся у Москву, був заступником головного командуючого сухопутних військ по бойовій підготовці.

На його долю випала служба і в Чечні, і в Нагарному Карабасі, і в Придніпров'ї, де був поранений. У 1992 році звільнений у відставку через поранення. Учасник війни, інвалід II групи. Єгор Ши-лов помилився, коли казав, що його синам вже не доведеться воювати. Довелося. Віктор Єгорович побував аж на трьох війнах.

ТО БУЛИ ЧУЖІ ВІЙНИ

І нині не розуміє Віктор Єгорович, навіщо Радянський Союз сунувся, образно кажучи, в чужу країну наводити порядки. Відмовитися не можна було, фактично всім керувала КПРС. Така була жорстока система. Ці війни потрібні були'політикам, керівникам держави, і вони мали б понести кару за тисячі і тисячі полеглих радянських бійців у цих чужих війнах. І це у мирний час. Хто за це відповість? Єльцин, хай буде земля йому пухом, тут був винен у першу чергу. Але ніяка кара не поверне матерям синів, дружинам — чоловіків, а дітям — батьків. Цих жертв могло не бути.

"Я НЕ ПОСТАВИВ СВОГО ПІДПИСУ ПІД ДОКУМЕНТОМ ПРО ПЕРЕДАЧУ МАТЕРІАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ"

Як нічого було радянським воїнам робити у Чечні, Нагірному Карабасі та в Придністров'ї, так нічого було іти наводити порядки в Угорщину та Чехословаччину. Керівництво СРСР не хотіло, щоб ці країни жили краще і всіма силами намагалися придушити волевиявлення народу. їм це вдалося, але іміджу СРСР не додало.

Віктор Єгорович був уповноваженим радянського уряду, коли наші війська покидали в липні 1991 року Угорщину. Він вимагав, аби Угорщина сплатила 53 мільярди карбованців як відшкодування за матеріальні цінності, що залишилися в Угорщині.
— Угорці нам нічого не заплатили, — розповідає Віктор Єгорович. — Я вивів війська, але не підписав документи про передачу цінностей.
Через рік, у вересні 1992 року, Єльцин особисто замість мене підписав угорцям нульове сальдо. Я розумів, що за ці 53 мільярди можна було б забезпечити всіх наших прапорщиків — і офіцерів житлом, які фактично залишилися після звільнення біля розбитого корита, без даху над головою.
I так ми все залишили угорцям, нічого з собою не забрали. Але тепер, з висоти прожитих літ, розумію, що якби ми тоді почали вивозити все, це нам обійшлося б більше, ніж у ті 53 мільярди. Угорці говорили, що не забороняють нам розбирати все, що ми набудували. Але у скільки б нам це обійшлося!

ТИТУЛИ — ЦЕ НІЩО. ГОЛОВНЕ — ПОРЯДНІСТЬ І ЛЮДЯНІСТЬ

16 травня Віктору Єгоровичу Шилову виповниться 67 років. По-військовому підтягнутий, з молодечим блиском в очах він напрочуд приємний співбе- сідник. Начитаний, компетентний у багатьох справах, він за словом у кишеню не лізе. Кажу, що йому б мемуари писати. Сміється. А може, колись і візьметься, адже, як зізнається, є що оповісти.
Коли заводимо розмову про дідівщину, каже, що вона завжди була, є;і буде. Але все залежить від командира. Де він порядний і ставиться до солдатів, як до своїх синів - там нема дідівщини. Це я, каже, переконався на собі.

Щодо титулів. їх у Віктора Шилова багато. Він — член політра-ди та президії партії «Патріотичні сили України», голова обласної партійної організації «Патріотичні сили України», президент Благодійного фонду «Благополуччя», голова обласної організації «Клуб 128 дивізії», член Ротарі-клубу. А оце віднедавна — заступник голови Спілки генералів Закарпаття (їх 15).

Сам Віктор Єгорович на всі свої титули не зважає, каже, що головне — порядність і людяність. І завжди намагався слідувати цим двом поняттям. Так і сина виховав. Валерій — також військовий, підполковник.

Дружина Віктора Єгоровича, Тамара Борисівна, була студенткою педінституту у Благовіщенську на Амурі, коли бравий курсант з України віддав їй своє серце. І всі ці роки вони разом. Є вже і двоє онуків. Юля — другокурсниця університету, майбутній економіст. Онук Валерій — дев'ятикласник. Чи піде хлопець батьковою і дідусевою стежкою у житті — покаже час.

"ПАМ’ЯТНИКИ МАЮТЬ СТОЯТИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ"

Наша розмова відбулася якраз напередодні Дня Перемоги, і я не могла не торкнутися останніх подій з перенесенням пам'ятника загиблим воїнам в Естонії. Ось що сказав Віктор Єгорович:

— Пам'ятники мають стояти на своїм'землі. Якби та ділянка була викуплена в естонців, вони б не мали права цього зробити. До речі, за міжнародними законами це стосується і кладовищ. Уявіть собі, що ви б поставили пам'ятник у чужому городі. Як би господар на це зреагував?

Інша справа, що тут є і моральна сторона. Чим завинили ті загиблі солдати, що їм і через десятиліття не дають спокою у землі? Це, звичайно, жорстоко і не по-людськи. Але стільки'гріхів на совісті КПРС, що судити тут щось важко. Біда в тому, що гріхи колишніх керівників Радянського Союзу мусять спокутувати прийдешні покоління і ще довго нестимуть на собі цей тягар.

"Я СТАВ ЗАКАРПАТЦЕМ І ГОРДЖУСЯ ЦИМ"

Після звільнення у запас Віктор Єгорович міг поселитися будь-де, але вибрав наш сонячний край. Цьому сприяло і особисте знайомство з керівниками області й Ужгородщини.

— Я зробив правильний вибір. Представники 103 національностей проживають тут. І ніяких ворожнеч, чварів нема. Благодатний край. В Оноківцях я побудувався на вулиці Яблуневій, тут і живемо.

...Віктор Єгорович — член виконкому Оноківської сільради вже 15 років. Усі давно мають його за свого. Без нього не обходиться жодна добра справа.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати