Вічна пам’ять полеглим! Слава Україні!

Дерева починають одягатися у різнокольорове квітчасте вбрання, наповнюють наші легені живильним ароматним запахом..

Але для народів Європи, а найбільше для нас, травень пам’ятний ще й тим, що 9-го травня 1945 р. закінчилась найбільш кривава в історії людства Друга світова війна.

Протягом наступних 45 „мирних” років нам було рекомендовано називати 9-те Травня „Днем Перемоги” радянського народу над фашизмом тощо. Хто кого переміг у тій війні, невдовзі переконались всі ми і весь світ.

Протягом наступних 30-ти років нам дозволено було знати та тлумачити тільки одне: перемогу над фашизмом здобув радянський народ під мудрим керівництвом генія всього людства та військового стратега всіх часів – Сталіна. Спливали роки, змінювались „вожді”. І нарешті, у 1975 р. черговий вождь Л. Брежнєв насмілився визнати і той факт, що у перемозі радянського народу над фашизмом неабияку роль відіграли і рядові солдати Червоної Армії. Для ветеранів війни, які вижили, було встановлено низку матеріальних пільг: у транспорті, соціальному забезпеченні, медичному обслуговуванні та інше.

Наступив 1991 рік. „Оплот мира и социализма” покинув земне змагання. Не без значної участі самих престарілих членів політбюро ЦК КПРС. Була допущена низка непоправних економічних та політичних помилок тощо. І змагання „процвітаючого соціалізму” у світі зі „загниваючим капіталізмом” було програне. Вже минуло 15 років, як колоніальні народи СРСР здобули незалежність. І встановили кожен свої національні держави, економічні, політичні структури тощо. Україна в тому числі. З’явились нові історичні джерела про початок та хід Другої світової війни. Хто був ініціатором, героєм, переможцем, що дотепер було невідомо та заборонено. Таким чином, зараз ми маємо документальні підстави та право говорити, тлумачити, писати про ті трагічні події кожен по-своєму. Опираючись тільки на факти. Без всяких там „геніїв людства”. Ми отримали право чесно визначити, хто зі світових державних лідерів ініціював початок Другої світової війни. Хто, як і для чого готувався? Де і коли почалась та війна ? Чи то з початком аншлюсу фашистської Німеччини Австрії 1936 р. Чи то 1-го вересня 1939 р. з нападом на Польщу, чи то 22 червня 1941 р. – нападом фашистської Німеччини на СРСР. Хто як хоче, так розуміє і так тлумачить.

В такому разі ми, закарпатці, маємо право мати свою думку з цього приводу. Про те, що Друга світова війна розпочалась 15 березня 1939 р. з окупацією німецькими фашистами Чехословаччини та захоплення Карпатської України угорсько-фашистськими нападниками. І як відомо, тільки через півроку було вже 1-е вересня 1939 р. Зараз українці, у своїй незалежній державі мають повне право вважати і говорити, що для України Друга світова війна не була вітчизняною. Бо такої Вітчизни, як Україна, українці не мали. Бо Україна була колонією в імперії-СРСР, і за одне тільки слово про незалежність України патріотів кидали до в’язниць, жорстоко катували, безліч родин висилали у північні холодні регіони імперії, де переважна більшість гинула. Не кажучи вже про організацію ЦК ВКП(б) штучних голодоморів в Україні.

Так чи можна вважати українцям 9-те Травня днем перемоги, коли після 1945 р. продовжувались з боку правлячої партії ВКП(б) злочинні акції проти українського етносу? Відбувся голодомор 1945-1947 рр. Продовжувались і посилювались у Західних регіонах політичні розправи над національно свідомою молоддю, інтелігенцією. Продовжувалась насильна колективізація, збір позик та с/г продуктів від голодуючого населення. Розправа з борцями за волю України – воїнами УПА, ветеранами, які захищали Карпатську Україну від фашизму весною 1939 р. і т. д. Серед таких президент Карпатської України о. Августин Волошин. Не кажучи вже про ліквідацію греко-католицької церкви, репресії проти духовенства, вбивство єпископа краю Теодора Ромжі. Українці мають законне право ототожнювати німецький фашизм із комунізмом. Ось факти, які ніхто не має право заперечити.

А яке ж це „визволення” 1945-го, коли „визволителі” продовжували ті ж жорстокі репресії, катування, розстріли серед білого дня та по ночах національно свідомих українців, саджали до в’язниць, гулагів. Ось окремі факти тільки по Великому Бичкову. Отже, весною 1939 р. було застрелено на очах у людей патріотів-захисників Карпатської України Павла Волощука, Миколу Литвицького, Дмитра Остапчука. По лісах Рахівщини були розстріляні цілими групами патріоти, борці за волю України. Такими ж методами розправилися з інтелігенцією, учнівською молоддю, які десь щось сказали про незалежність України і радянські „визволителі”. Так, у 1949-52 роках продовжувалось полювання за патріотами України. В ті жорстокі роки тільки у В. Бичкові та його околицях були застрелені оперативниками МГБ СРСР вчителі Олена Коперльос, Андрій Грицак, робітник хімзаводу Микола Коперльос (рідний племінник компартійного лідера краю Івана Локоти), лісничий Михайло Молдован, робітники лісокомбінату Шведюк та Оленчук та інші. Так після цього хто з нормальних людей може робити якусь різницю між фашистськими окупантами та радянськими „визволителями”, між фашизмом та комунізмом, між гестапо та НКВД?

Хоча різниця все-таки була. Бо уже влітку 1940 року уряд фашистської Угорщини видав указ про амністію для всіх колишніх захисників Карпатської України, які ще знаходились у підпіллі. На жаль, більшість із них вже встигли через Карпатські перевали втекти до СРСР, надіючись на „політичний притулок”. Але тут знову, як не прикро, всі вони, разом з комуністичними лідерами були запроторені до гулагів, де більшість із них загинула. До цього часу уряд незалежної України протягом 15-ти років так званої „незалежності” ще „не встиг” реабілітувати убієнних та живих борців за незалежність України – воїнів УПА. Бо у нас уряд ще НЕУКРАЇНСЬКИЙ. До якого знущання та цинізму можна дійти, коли головою так званої „реабілітаційної комісії” призначено лютого ворога української державності, українофоба, комуніста Цибенка.

На 9-те Травня 2005 р. з нагоди 60- річчя „перемоги” лідер КП в Україні П. Симоненко кожному з нас, колишніх бійців Червоної Армії, надіслав кольорові листівки з написом: „Мы победили! Это наша победа!”. На листівці, крім невідомого командира з пістолетом у руці, видно було обличчя Сталіна. Саме тут на картці і була вся правда про „перемогу”. Бо ж справжню перемогу у 1945 р. у СРСР та частині європейських країн „народної демократії” здобули комуністи-сталіністи ціною великих людських втрат. І тут ще раз спростовано наочно, що жодної „победы советского народа над фашизмом” не було. ВКП(б)-КПРС у черговий раз „перемогла” свій власний народ, а Україна, українці ще на довгих 45 років були залишені у колоніальному рабстві комуністичної сталінської „імперії зла”, як назвав СРСР влучно і точно один державний лідер.

І, на жаль, у той час, коли більшість колоній СРСР забули чи забувають про Сталіна та сталінізм, тобто керівники і народи. В „демократичних” Росії та Україні продовжують на 9-те Травня невеликі групи від вимираючої кривавої компартійної ідеології походи та демонстрації з червоними прапорами та портретами Сталіна у руках. Ще б пак. Адже під час святкування у Москві 60-річчя „Победы” сам президент Росії В. Путін висловив жаль за розпадом імперії СРСР. І треба розуміти, за сталінізмом.

Ось така гірка дійсність на сьогодні.

І ще про одне, щодо „победы” 1945 р. Нам довго товкли в голови, що „победу” здобули, попри все – „крепкая дружба советских народов и советский государственный строй”. Коли так, то най-більша і найбагатша Росія, її президент повинні б поцікавитись, як живеться ветеранам „Великой Отечественной” у колишніх колоніях, тепер незалежних державах? Адже їх залишилось фактично одиниці. Замість такої доброзичливості – погрози, шантаж, економічна блокада, утворення та фінансування „5-х колон”, шпіонаж і т. д. Мовляв, вас випустили з клітки трохи „погуляти”, а ви не повернулись... Для прикладу – Грузія, Україна та ін. колишні колонії. Бо коли подумати, Росія залишається у великому боргу перед усіма народами СРСР. А найбільше – перед українцями. Бо Україна протягом кількох місяців 1941 р. була повністю захоплена фашистськими ордами під „мудрим керівництвом генія всього людства та військового стратега т. Сталіна”. Було зруйноване майже все народне господарство, економіка тощо. І на мою думку, найбільше число в особовому складі діючої Червоної Армії складали українці. Тут доречно, гадаю, навести слова з пісні українського поета і виконавця Теодора Кукурудзи, у якій такі слова:

Поклонись Україні, Росіє, у ноги,

На коліна встань і молись, і молись.

І щиро проси покаяння у Бога,

за те, що погане робила колись.

Таким чином всі матеріальні пільги, встановлені брежнєвським керівництвом, лягають важким фінансовим тягарем на державний бюджет України. На думку багатьох реально мислячих платників податків та самих ветеранів усяких війн, фінансові витрати для цих потреб мав би повністю покривати уряд Росії. Замість всяких там енергетично-паливного, м’ясо-молочного, винного та інших шантажів та блокад. Дуже жаль і дивно, чому уряди колишніх колоній, тепер незалежних держав, протягом 15 років не поставили такі законні вимоги до уряду Російської федерації? Ба, більше. Замість цього „п’ятиколонники”-симоненко-герасимівці – часто лають, вимагають від уряду України „чітко” фінансувати такі пільги, які, звичайно, часто затримуються. Не без сприяння і на задоволення самих названих „борців за щастя народне”.

Бо не знайдеться ніде у світі державних правителів, які б так жорстоко познущались над своїми рятівниками, як компартійно-сталінські та їхні наслідники в Україні.

Так що про Другу світову війну, особливо про гітлерівсько-сталінську, про ту чи іншу перемогу чи поразку українці у своїй незалежній державі мають право і повинні думати по-українськи. З позиції українськості. Згідно виявлених правдивих історичних джерел. І навіки відкинути нав’язані колись трафаретні брехливі мислення.

Вічна пам’ять полеглим і слава тим, хто зберіг життя нам, аби ми передали його дітям! Слава Україні!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати