Завтра в Києві відкриється виставка вихідця з Закарпаття Михайла Деяка

— Я ще малим бешкетником у забутому селі в оточенні карпатських гір-хмарочосів завжди перебував у центрі уваги. Крихітний, але вже з такою силою впевненості й готовності до пригод, завжди прирівнював себе до тих гір. Уже тоді знав, що буду таким. Усі родичі дивувалися, "звідки" я такий непосида. Будучи вдома — я хотів у гості, у гостях  — думав про садок, у садку — прагнув опинитися вдома. А мріяв я про незвідані далі, непідкорені материки. Особливо з нетерпінням чекав на ту мить, коли, як усі заснуть, настане повна "тиша для мрій" і я почну малювати кольорову фантазійну казку. А казок було безліч... 

— Ви їх дотепер згадуєте?

— Звісно, я пам'ятаю всі. Ба більше, я переношу їх на полотна — міфічні пейзажі, "кадри" місцин свого дитинства. Яскравість і феєричність колориту картин також черпаю з первинних надр свого єства. 

 — Який найкращий спогад із дитинства? 

 — Навчаючись у школі, я разом зі своїм другом на перервах улаштовував камерні сценки. Моєю улюбленою була роль старенького мудрого знахаря-алхіміка, який "бродив" карпатськими хащами й збирав чар-зілля, а пізніше готував еліксири й дарував людям молодість та життя. Персоніфікованого добродія й карпатські краєвиди я часто зображаю на широкоформатних полотнах. 

— У який момент ви відчули покликання стати малярем?

— Ще в школі я познайомився з одним художником. Він привів мене до себе в майстерню й почав працювати. Малював декоративно з вимогливістю до себе та до того, що зображував. Малював голосно, постійно повторюючи, що головне в усьому — колір, багатий колір. Потім гострим поглядом глянув на мене й промовив: "Малюй кольором"! Це стало відправною точкою мого подальшого творчого життя. Стало початком безкінечності мого прекрасного. Тоді я намалював свій перший етюд. Щоправда, декоративний, але перший — і кольором. Я не знав основ композиції — усе було на емоціях і почуттях. А базових азів мене чотири роки навчали вже в коледжі імені Ерделлі в Ужгороді. 

— Як батьки поставилися до бажання стати художником?

— Одноголосно — "за". Мене завжди вважали дивакуватою дитиною, але сподівалися, що з мене вийдуть "великі люди". Батько розповідав одну леґенду, навіть історичний факт, про те, що колись давно наші карпатські території були римськими колоніями. І він вірив, що ні в кому так не відобразились їхні могутні та непоборні сили, як у мені. 

— Вони допомогли вам підкоряти Київ? 

— У мене була заповітна мрія стати знаменитим художником, а в мами — квитки до столиці й адреса: м. Київ,  вул. Смирнова-Ласточкіна, Академія образотворчого мистецтва й архітектури. І все. Жодних додаткових шансів. Жодної знайомої людини. Тільки спроба, мрія та дике бажання. Ми там не знали нікого, на нас ніхто не чекав. Їхали в сподіванні й надії. У купе з нами сіла приємна жінка. Моя мама зі щирою душею й сльозами на очах розповідала, чого та куди ми мандруємо. Тут сталося диво! Незнайомка виявилася дружиною викладача живопису академії мистецтв, мого майбутнього вчителя й наставника. Вона запросила нас у гості, познайомила із чоловіком, відвела в академію. Далі — здача документів, репетиторство, іспити, й ось я — студент. Це — найбільший подарунок долі. Адже на місці тої незнайомки могла трапитися інша сусідка. 

— А чи навчання в академії було казкою? 

— Бувало по-різному. Три роки я спрагло працював, добивався живописної майстерності. Потім став на шлях проґресивного професійного росту. Але були дні, коли не мав що їсти. Просити в батьків соромився, бо пішов із дому, став на шлях самостійності. Виживав, як міг. Якось увечері повертався в гуртожиток. Мав неймовірне відчуття голоду й лише дві гривні в кишені. Що купити? Печиво, гот-доґ, хлібину? Тут на розі вулиці проходжу повз самотню стареньку бабусю-жебрачку й... віддаю їй останні гроші. Бабуся довго й щиро дякувала. Бажала мені повернення добра сторицею. Нині, коли маю все, я часто згадую ту бабусю й щиро подану милостиню. Потім був і трагічно-болючий злам в особистому житті. Річ у тому, що я можу кохати тільки одну людину. Мені було достатньо хвилини, щоби помітити її — особливу, достатньо години — щоб її оцінити, достатньо дня — щоб її полюбити, сильно й назавжди. І тепер потрібне все життя — щоб її забути. Але час, кажуть, лікує все... 

— Що для вас є найважливіше в житті? 

— Живопис, розумні жінки та красиві речі. 

— Ваш ідеал? 

— У мене єдиного ідеалу немає. Ідеал — у кожній людині. Ідеал — у тобі самому. Перешкоди до досягнення його — у тобі ж. Ти є тим матеріалом, із якого повинен виліпити свій ідеал. 

— Ваше улюблене місце на землі? 

— На сцені в театрі. Це — найкраще місце, де можна мріяти про казку. Там є враження, натхнення та насолода. 

— Чого найдужче прагнете? 

— Дарувати "друге життя". Я сильно переймаюся й зворушуюся, коли чую про серцевохворих дітей. Про дітей, яким залишилося жити місяць, тиждень, кілька днів. Про дітей, котрі потребують термінової фінансової допомоги. І коли даєш їм ту останню нитку на спасіння, ти не продовжуєш, а даруєш дитині "друге життя". 

— Коли досягнете вершини, чим будете вражати людей? 

— Передусім живописом. А ще створю щось таке дивакувате і чудесне, розкидаю його повсюди. Люди вранці будуть прокидатися, глянуть на це — і відчують в собі силу прекрасного життя рівно стільки, скільки зуміють зігріти його власним подихом і долонями. 

— Ваша нездійсненна мрія? 

— Щасливе кохання.

P. S. Із 23 вересня до 7 жовтня 2011 року в Українсько-канадській мистецькій фундації відбудеться мистецька виставка Михайла Деяка. Відкриття — у п'ятницю  23 вересня, о 7:30 веч., мистець буде присутній на відкритті.

Теги: художник, виставка, Михайло Деяк

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати