Владика Мілан: «Не віра нас ділить, а гріхи...»

Причому визнали духовну особу “Людиною року” за результатами кількох різних рейтингів, Отже, йдеться про авторитет справжній, а не куплений.

- Ваше Преосвященство, чим пояснюєте те, що вже третій рейтинг визнає вас “Людиною року” на Закарпатті? Вас це не дивує?

- Навіть дуже. Торік я це сприйняв за жарт. Цього року мені зателефонували, що запрошують прийти у філармонію на вшанування. Я думав, що маю вручати комусь приз. Оскільки вже мав спланований день, попросив отця Тидіра, аби виконав цю почесну місію замість мене. А він мені дзвонить з філармонії: “Владико, будь ласка, терміново повертайтеся до Ужгорода, бо це хочуть нагороджувати вас”. А за третє визнання я взагалі нічого не чув. Що маєте на увазі?

- Неформальний журналістський клуб “Нетаємна вечеря” теж визнав вас “Людиною року” у номінації “Громадсько-політичний діяч”. Як ставитеся до того, що вас вшановують у такій “політичній” номінації?

- Якщо говорити про політику як справу народну, публічну, то Церква працює для народу і діє відкрито. Якщо говорити про діяльність політичних партій, то, ясна річ, ми тримаємось осторонь. Бо в нашій Церкві вірні мають різні переконання. І я нікого не збираюся переконувати, яка партія - краща, яка - гірша.

- Як пояснюєте, що цю відзнаку отримав керівник конфесії, яка не є домінуючою на Закарпатті?

- Важко говорити у нас про домінування якоїсь конфесії. Бо багато людей не підкреслюють свою конфесійну приналежність. У нас досі оперують таким “науковим показником”, як “скільки людей ходять святити паску”. Зрозуміло, що православних церков як будинків більше. І тому є більше людей, які біля них на Великдень стоять. У містах ситуація є дещо іншою.

Я багато спілкувався з православними і переконався, що звичайні вірні не ставляться вороже до Греко-католицької церкви. Як і греко-католики - до православних. Людське і християнське нас зближує.

- Закарпатці рідко визнають чужинця за свого. Для мене парадокс, що за такий короткий час (лише сім років) ви тут стали своїм. Чим би це пояснили?

- Для мене важливо, що я теж вважаю Закарпаття своєю домівкою. Коли якось приїхав до батьків у Словаччину і сказав, що завтра повинен повертатися додому, вони були здивовані: “То де твоя домівка? Хіба не тут?”. Я відказую, що в Україні.

- Ви народилися у Словаччині, але довгий час проживаєте в Україні. Що можете сказати про українське суспільство? Чим воно відрізняється від словацького?

- У Словаччині я вже не живу 15 років. У 1990 році виїхав до Риму. У 1992 році приїхав до України. Через шість років на короткий період повернувся до Словаччини і відчув себе вдома наче чужим. Бо звик до України і, чесно кажучи, просився, аби повернутися працювати сюди. У Словаччині, як і всюди, відбулися суспільні зміни. В тому числі і негативні. Наприклад, настало якесь відчуження людей один від одного. Я це відчув і в Церкві. Багато вірних уже не були такими, якими я їх знав колись. У нових обставинах виникли інші стосунки.

Наприклад, коли я служив месу у Банській Бистриці, вірні майже не реагували під час проповіді. А я звик, що українці проявляють себе набагато відкритіше. Можуть репліку кинути або й щось запитати. А там — ніби якийсь емоційний бар’єр встановився.

І коли після довгого часу мені вдалося розвеселити людей (бо я так хотів!), то повернувся додому дуже задоволений. Ну, нарешті, якось проявили емоції!

Цю внутрішню відкритість я зустрічав не лише на Закарпатті, а й у Києві та в інших регіонах України. І переживаю, аби її не загубили. Не втратили того, що робить людей близькими одне до одного.

- А що для себе відкрили в Україні?

- На першій своїй єпископській Службі у Нітрі 19 січня 2004 року в соборі, пов’язаному з традицією Кирила і Мефодія, я сказав такі слова: “Не важливо, чи мене люди люблять. Важливо, щоб я їх любив такими, якими вони є”. Постійно стикаюся з тим, що ці слова не- легко виконувати. І часто, коли маю труднощі, згадую їх собі.

Нині зовсім інша ситуація, ніж була в Середньовіччі, в ХІХ столітті, чи в часах переслідування після 1949 року. Світ змінився. Часто люди бояться там, де боятися не треба, і не бояться там, де би слід було остерігатися.

Церква мусить говорити і про моральні проблеми, і про життєві. Науковці застерігають, що не можна безконечно експлуатувати природу, що мусять бути межі, за які не можна заходити. Але ніхто на їхні слова не зважав. Тепер, після цієї зими, кожен бачить, що щось не в порядку. Щось коїться в природі. Лише тепер починаємо дослуховуватися. Церква мусить говорити, що так, як у природі, є певні моральні кордони і в житті. Коли хочеш тільки безмежно брати, то воно, зрештою, може тебе знищити.

Церква голосно говорить про небезпеки, про відповідальність, про яку не думають певні науковці у генетиці, штучному заплідненні, маніпуляції плодів, через що можна знищити саме життя і людей. Маю на увазі проблеми біоетики.

В угорському парламенті була дискусія, в якій міністр виступив за зниження вікового цензу порнографії. І коментатори зазначили, які страшні наслідки це може мати для дитячої психології і що далі зайшли тільки в Голландії.

- Чи правда, що Українська греко-католицька церква найчисельніша серед східної традиції?

- Так, в Україні налічується близько 5 мільйонів греко-католиків, і це найбільша кількість вірних серед східних обрядів Католицької церкви. Для прикладу, у Словаччині живуть близько 280 тисяч греко-католиків, в Угорщині — понад 300 тисяч. Розбудовані структури Греко-католицької церкви у Польщі, США, Канаді, де вірними є переважно українці.

- Ви є громадянином Словаччини. Чи є серед греко-католицьких єпископів в Україні громадяни інших держав?

- Є, звичайно. Помічник Блаженнійшого кардинала Гузара владика Ляхович – громадянин Бразилії. Серед наших єпископів є і громадяни Польщі. Я не є білою вороною.

- Які стратегічні завдання бачите перед собою?

- Церква поступово повинна займати те місце в суспільстві, яке їй належить. Прикро бачити, коли на освяченні новозбудованого храму у селі нема жодного представника місцевої влади. Це замість того, щоб прийти подякувати вірним за те, що вдалося розв’язати конфлікт новим будівництвом. Те саме стосується й вищих органів.

Треба шукати співпрацю між школою і Церквою. Є багато можливостей для цього. Наприклад, викладання християнської етики. Бо якщо діти у неділю йдуть до церкви, а в школі до цього негативне ставлення, то знову матимемо подвійну мораль. Там, де конфесії змішані, треба шукати людську співпрацю. Аби на відкритті навчального року у школі були присутні усі священики, а не хтось один. Саме звідси починається виховання толерантності.

- Ваше Преосвященство, непросте запитання: як налагодити співпрацю з православними?

- Насамперед, треба дбати про людські стосунки. Хоч і бачимо ті труднощі, в яких наразі живемо, треба старатися прощати і допомагати одне одному. Як тільки вирішувалися проблеми храму, то встановлювалися людські стосунки.

Нас ділить не віра, а гріхи. Якраз те, що в нас ще не переборено. Те, що принаймні є нестачею любові. І коли буде достатньо любові, тоді будуть зняті усі проблеми.

- І коли це буде?

- Господь знає...

- Якою є ваша філософія життя?

- Треба вміти тішитися і з дрібних речей.

- А як ви відпочиваєте?

- Я хотів би відпочивати... Але, на жаль... Постійно кажу собі, що треба мати активний відпочинок. Але часто – це просто інша робота.

Час від часу стараюся заглянути в городик при нашому будинку. До замкового парку мені вдалося піти двічі за чотири роки. До лісу - чотири рази. Так що відпочинком часто стає прочитана в дорозі книжка. А ще щороку маю духовні вправи, коли на декілька днів кожен священик має усамітнитися в монастирі.

Для мене відпочинком є й постійні поїздки по селах, коли можу молитися зі своїми вірними. Фізично можу бути цим виснажений, але духовно завжди підкріплений.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати