Виповнилося 105 років від дня народження Юрія Станинця (ФОТО)

Усяка розмова про Юрія Станинця зводиться до того, що до­ля сипнула йо­­му щедрою рукою неабиякого літературного та­ланту, та не дала можливос­ті впов­­ні зреалізувати себе, хоч в 30-40-х роках письменницький голос Юрія Ста­­­нинця звучав впев­не­но й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала йо­го тво­ри "новим вкладом в скарбницю нашої літератури" (Федір Потушняк), "скар­бом, що дав­­ся новому Підкарпаттю", а кни­ги "небуденним" лі­тератур­ним яви­щем, тексти якого читаються "з ве­ликим ін­те­ре­сом і правдивим задово­ленням" (М. Лелекач); про­­­ро­ку­вала, що ще "мно­го протече води, доки су­часникам якоюсь но­вою збір­кою уда­сться догнати оповідання Юрія Стан­чука". Води справ­ді про­тек­ло "много". Але ні сучасники, ні на­щад­ки так і не змог­ли дорівнятися до кра­си Ста­­нинцевого сло­ва. Станинцеві текс­ти - це тіль­­ки Станинцеві тексти. Їх не сплу­­тати ні з якими ін­шими, їх легко вирізни­ти се­ред сотень най­ви­шу­ка­ніших: во­­ни пах­нуть йонатанками й ізабеллою, квіт­­нуть рожами й хри­зан­те­ма­­ми, зігрі­ва­ють теплом і любов'ю...
 

Тільки з 1983 року творчістю Юрія Станинця зацікавився випускник Уж­го­род­ського державного університету Іван Ребрик, академнаставником у якого був Кирило Йосипович Га­лас – один з потужних поетів у закар­пат­ській літе­ратурі 30-их років ХХ сто­літ­тя. Він добре знав і самого Юрія Івановича, і його ху­дожні тво­ри. Власне, по­вер­ненням до творчості Ю. І. Станинця завдячуємо са­ме Га­ласу К. Й. Від­шу­кав­ши вже майже 70-річного Станинця в с. Горонда Му­ка­чів­ського району, по­зна­­йомившись з ним і його творами, розпочав І. Реб­рик величез­ну роботу "заповнення бі­лих плям" – повер­нен­ня прози митця в за­карпатоукраїн­ську літературу. На цьо­му шля­ху підтримав молодого літератора проф. О. В. Мишанич, зго­дом підк­лю­чи­лися редактори видавництва "Карпати", чле­ни спіл­­ки письменників України, вчи­телі, земляки, широка громад­ськість. І в 1991 році у видавництві "Карпати" вийшла в серії "Народна бібліотека" після май­же 50-річної перерви книжка "Юра Чорний", куди ввійшла повість "Юра Чор­ний" і 14 оповідань. Лі­те­ра­тур­ні кола ґратулювали щасливому автору, в Горонду звідусіль полетіли ві­таль­ні листи і телеграми.

 

"Із преси дізнався про Ваш ювілей – Вам виповнилося 85. щиро вітаю Вас із цим знаменним святом. Дуже радий, що ви нарешті тримаєте на своєму столі "Юру Чорного"", – писав схвильовано Кирило Галас. Щиро дякував за на­ді­сланий примірник "Юри Чорного" Олекса Мишанич: "Я Вас сер­дечно вітаю з її [книжки] появою і безмежно радий, що Ви дочекалися цього свята. Вірю, що ос­тан­ні три роки були для Вас одним чеканням, та все ж час працював на Вас. Ва­ша лі­тературна праця не пропала марно і має нині свого читача. Від нині ва­ша твор­чість увіходить в літературний процес, займає в ньому своє місце. Ра­зом з Вами пе­реживаю цю радісну подію, розумію її значення як у Вашому ос­о­бис­то­му жит­ті, так і в досить убогому нині нашому обласному лі­те­р­а­тур­но­му про­це­сі..."

 

У 1991 році побачила світ книжка прози Юрія Станинця "Юра Чор­ний". Вона достойно виконала свою місію: 25 лютого 1993 року Юрія Станинця його одноголосно прийняли в Спіл­ку письменників України. Правда, процес затвердження та­ко­го рішення в Києві тяг­нувся аж до початку 1994 року. Юрію Івановичу йшов 88-ий рік...

 

За всі минулі роки особливо не відзначали ювілеїв о. Юрія Станинця чи річниць його літературної ді­яльності, ніхто не присуджував престижних літературних премій, не видавав ма­совими тиражами його творів, та знали, любили й шанували його всі, хто не бай­дужий до минулого, сьогодення та будуччини Карпатської України.

 

Помер Ю. І. Станинець 11 квітня 1994 року в Горонді. Похований у рід­но­му селі Нижньому Шарді на Іршавщині. Майже всі обласні газети з гли­бо­ким сумом повідомили цю звістку, вмістивши пропам'ятні статті і некрологи. Та най­болючіші слова, очевидно, написав Петро Скунць: "Помер Юрій Станинець. А ми зосталися. Та чи варто нам зоставатися? Адже коли він був пись­мен­ни­ком, то нинішній лауреат відшив його з боязні – а раптом буде він, а не я. Потім його била доля – а може, й за це... А Спілка письменників навіть слова не ска­зала. Вона просувала в пись­мен­ники людей, котрі нищили цього чоловіка, чо­ло­віка, котрий не відрікся ні від Бога, ні від людей, ні від тих, котрі його ни­щили. Він стоїть вище над нами, продажними, на багато щаблів, і коли він не зрік­ся за стільки літ душевної свободи – вона наша..."

 

 

 

 

Юрій Станинець був відданим патріотом свого краю, він ні­ко­ли не ста­вав на бік якого б там не було "тутешнянства", зам­кнутості як у су­спіль­но-гро­мад­ському жит­ті, так і в культурному. Як пись­менник уболівав за рі­вень художнього слова і розумів, що залежить він не єди­но від таланту, об­да­ру­вання. ха­рак­тер­на особливість доробку Ю. С­т­а­нин­ця, котра дає право говорити про нього як про ху­дож­­ника, – це вміння передати засобами сло­ва складність і непо­в­тор­ність ха­рак­теру, долі людської, прагнення не прав­до­подібності, а правди життя. Пе­ре­­чи­тай­мо "Юру Чорного" - дивний і трагіч­ний світ постане перед нами. Од­віч­не стрем­ління до правди ­- не абстракції, а дійсного праведного життя, духов­на го­товність до нього - це Юра Яремчук. Перечитаймо його роман "Сусіди". Проста й прозірлива фраза з ро­ма­ну про сонце, яке "потребує си­ньо­­го неба, щоб мог­ло зійти, засвітити і зайти...", багато що по­яс­нює...

 

Ста­­нинець не був потрібний радянській епо­сі, в якій судилося йому жити, та як пись­­мен­ник потребував власного "синього неба", щоб ре­а­лі­зу­­ва­тися впов­ні. І во­но над ним роз'яснилося тіль­ки по його відході у край Вічного Світла...

 

Пропонуємо шанувальникам таланту письменника його "хвилинну слабкість" – роздуми про життя на узбіччі літпроцесу 50-70-х років.

 

25-річний "ювілей"

мого літературного мовчання...

 

 

Зі всіх моїх оповідань найсердечніше мені "Про­гра­ний по­ці­лу­нок". Воно не чорнилом писане, кро­в'ю мого серця. Йдеться в ньо­му про молодого за­па­лис­того студента університету і про ду­же гарну, вог­нис­ту семінаристку. Вона – майбутній філолог гім­­на­зії і будуча вчителька народної школи. Обоє по­кли­кані ви­хо­вувати нове, краще, ідейніше покоління народу. Але на самій вер­шині нашої любові вона мене "зрадила". Не в любові, а бра­ком любові до свого народу. Зрадила тоді, коли призналася, що го­ловною ціллю її життя – бути щасливою в особистому житті, бо народної любові в її серцю немає ні крихти. І тоді вона про­грала не тільки той поцілунок, який їй належався від мене за умо­вами гри в карти, але програла й мою любов, мене всього. Раз і назавжди.

 

Це не оповідання. Це живий факт з мого життя. Це був пер­ший удар в моє серце, перший іспит на життєвій дорозі, перша нагода вибирати між двома дорогами: перша – жертва, яку я приніс на жертвенник мого народу. Побідило не серце, а розум, характер, ідея того, що я не сам свій, бо належу ще й моєму народові. А служити йому мені не сміє заважати безідейна дружина – будь вона і з зіркою краси на чолі.

 

Згодом ця трагедія повторилася в мойому літературному житті. Ту, першу, я пережив "побідоносно", але ця, друга, тільки в моїй труні буде похована.

 

Як би був мені хтось запророкував 25 років тому, що я їх проживотію без того, щоби бодай одна маленька збірочка моїх оповідань побачила світ – я був би тому плюнув межи очі, був би на нього накинувся диким звіром за блюзнірство на мої копиці планів творчих... Я був би вмер з жалю, упевнившись в тому, що це так станеться.

 

А минулого тижня я дізнався з преси, як письменники Закарпаття відсвяткували ужинок 25-річної праці Спілки. Лежачи в постелі, я перечитав репортаж із святкових зборів. Зразу тілом пробіг струм гáрячі, потім гáряч відступила, віддаючи місце млосній слабості, яка обмилася студеним потом. Газета випала з рук, я зажмурив очі й перше, що мною володіло, – бажання більше не звестися з постелі... Бо немає сенсу життя бездіяльного, без аркуша паперу, на котрий снують твої думки для того, щоб їх сіяти в серця читачів... Як довго й нерухомо лежав – не скажу. Тільки знаю, що жаль не витиснув з мого ока ні одну сльозину, щоб зволожити перетліле в муках обличчя... Бо протягом останніх 25-ти років всі вони встигли витекти, оплакуючи моїх зачатих, але ненароджених літературних діточок (і найстрашніше мучила думка, що вже ніколи, ніколи їм не народитися з мого обезматериного серця, обезкриленої душі... зламаної тяжкими недугами туги за недосяжним щастям...).

 

Поцілунок, яким колись цілувала муза моє чоло, серце, душу, – пригорів у мені – зотливши при тім мене всього...

 

І якщо в цей святковий день ювілею ніхто мене не згадав ні між живими, ні між мертвими – мені не був жаль. Те, що я створив перед 25-ма роками, був тільки початок діла, була тільки весна мого творчого буття. А все те лежало мертво на пожовклих від часу сторінках газет, журналів, книжок. Тож немає за що мене згадувати...

 

Тому цей ювілей стрінув мене в траурі моєї літературної смерті. У превеликій скорботі і печалі обновилися мої засохлі рани, тому що чаша нектару, яким колись була навершена моя душа, перемінилася в отруту. Нектаром я мав намір живити серця і душі мого народу, а він перетворився в отруту мовчання і те мовчання застановило мене випити самому ту отруту і то до самого споду, до денця...

 

Нічого кращого не остається, як самого себе привітати з 25-річчям мого літературного забуття. І кладу на свою могилу не хрест (той поставлять добрі люди на мою могилу згодом), а саджу молодого дубчака. Так. Молодого дубчака саджу на мою літературну могилу, бо вірю, що, поки він виросте в дуба, прийде час, що внуки і правнуки мого народу дізнаються, що Юрій Станинець-Станчук не помер, а зотлів в любові до свого народу... А літературний доробок, який лишив за собою – це тільки трісочки від тесання того дуба, тих колод, з яких мав намір й усім серцем і душею прагнув побудувати храм літератури, в який його прихожани були б довго заходили навшпиньки і без шапок, бо це святилище хоч і не було б величаво прикрашене дорогоцінними коштовностями, але будувало б його гаряче серце і простота душі щирої, якими є селянські церківки дерев'яні в своїй неповторній простоті народного таланту.

 

Помираю у вірі, що мій народ не осудить мене, що так безплідно прожив життя, яке йому, а не мені належало. Бо не я винуватий в тому – Бог мені свідком, що моя могила наповнена вершком несповнених мрій...

 

Передчасно я зотлів – в любові до тебе – мій дорогий народе...