Закарпатська Дубрівка за свою історію шість разів палала й воскресала

ГУРКА — СИМВОЛ БОРОТЬБИ

По її закінченні вся Гурка була всіяна трупами полеглих воїнів. Минув день, та ховати мертвих ніхто не поспішав. Тоді селяни викопали величезну глибоку могилу-яму, де й поховали усіх разом. Ще донедавна символом цієї трагічної сторінки була стара-престара груша. Буйним цвітом щовесни вона нагадувала дубрівчанам про їхню героїчну історію.
Дубрівка знаходиться на автотрасі Ужгород-Мукачево на відстані 26 км від Ужгорода й 15 — від Мукачева. Перша історична згадка про село з'явилась 1417 року. Спочатку — під назвою Дубровц. Потім із 1447 року — Дуброка. Отже, цьогоріч жителі Дубрівки святкуватимуть ювілей — 590-річчя від заснування рідного села. Назва села походить, напевно, від того, що колись на його території буяли густі дубрави, а через потічки селяни встановлювали дубові лавки-містки. На старому гербі села, що був чинним до 1920 року, була зображена дика свиня й жолуді Старожили ще й досі розповідають легенди, про ті дива, що коїлись у густих навколишніх лісах. А також про те, що село тричі було геть спалене дотла після наскоків татар та міжконфесійних сутичок у XVII-XVIII ст. Після скасування кріпосного права Австро-Угорщини частина Поміщицьких земель за невелику плату, була продана жителям села. Землевласниками тоді стали 53 господарі. І цікаво, що тільки вісім жителів села, вважалися бідними, й вони змушені були орендувати землю у поміщика.

ЗА НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ — ХІМІК

Цікаво, що більшість історичних матеріалів про рідну Дубрівку зібрала Марія Гурзан — хімік за фахом, але краєзнавець — за покликом душі. Приміром, на горищі її прадіда, колишнього старости села Василя Коноби, знайшлась старовинна копія реєстру (перепису власників) усіх дубрівських земель за 1858 рік на 36 сторінках. Копія завірена державним нотаріусом третього вересня 1958 року.

У 20 роках минулого століття Дубрівські землі між Зняцевим, Руськими Комарівцями і Холмцями простягалися аж до Великих Лучок. Селяни добиралися туди на підводах запряженими волами дві години. Але не шкодували - земля там була дуже родюча: У середині 40 років у селі більше десяти селян мали у своєму володінні від 7 до 12 га землі. А найбільшою землевласницею була Розалія Гутман зі спільниками — 138 га. Й зрозуміло всі члени сім'ї, від малого до великого, працювали на ній. А якщо хтось прагнув учитись, то укладав договір з батьком або братом, згідно з яким, вони йому платили гроші за навчання. А він після обумовленого терміну повинен був повернути гроші або передати братові чи батькові частку землі. Словом, брат не брат, а ринкові відносини — передусім.

Заможні дубрівчани користувались земельним банком у Середньому та Підкарпатським — в Ужгороді, де зберігали заощадження, брали кредити. У Андрія Шпонтака приміром було кілька ощадних книжок. Користувались дубрівчани й векселями, позичаючи гроші один в одного під невеликі проценти. Але й пияк вистачало. У селі в 40 роках, пригадують його мешканці, три єврейські сім'ї мали два магазини й корчму. Тут найбільш заможні селяни дозволяли собі перехилити чарочку, дві. А слабовільні допивалися іноді так, що вимушені були продавати свої землі, щоб розрахуватися за випите. Тож, не дивно, що єврей Марковим (Шійо) у 1944 році мав 10 га землі.

ТРИЧІ ГОРІЛИ Й ТРИЧІ ВОСКРЕСАЛИ

За переказами старожилів, Дубрівка тричі згорала й тричі відбудовувалась. Остання пожежа виникла 1864 року. Тоді разом з більшістю хат згоріла й стара дерев'яна церква. Пожежа, розповідають, розпочалася від запаленої люльки дідуся Товтин. Який, певно, заснув з люлькою. А хати тоді були всі вкриті соломою. І пішов гуляти «червоний півень» селом. Люди ніяк не могли зарадити цьому лиху. І тільки одна стара жінка, як розповіла жителька йела Марина Шелак, зупинила пожежу завдяки пасхального рушника. Він був дев'ять разів посвячений і мав велику магічну силу. Взявши рушник в руки, жінка обійшла з ним навколо вогню, що розбурхався й на диво полум'я почало згасати. Про це диво згадують ще й досі.

НЕ ТАКА СТРАШНА УПА, ЯК ПРО НЕЇ ЙДЕ ЛУНА

У цьому селі 1877 року в сім'ї священика народився Костянтин Грабар — третій і останній губернатор Підкарпатської Русі (1935-1938 рр.).
Михайло Горощак — активіст просвіти, в якого дружиною була відома Марія Божук-Горощак. Це він в трагічні березневі дні 1939 року повів загін січовиків з Кобилецької Поляни захищати молоду Карпатську Україну на Красне поле, біля Хуста. У важкому бою ледве залишився живий. З останками січовиків відступив до Кобилецької Поляни. Тут його та ще 12 січовиків схопили Угорські жандарми й відправили у концтабір в селі Крива Хустського району. А потім — до концтабору у Вор'юлолоші (Угорщина). Тільки завдяки знанню угорської врятувало його від смерті.

Михайло Шпонтак, який після закінчення Нью-Йорського університету, 30 років працював у адміністрації Нью-Йорка податковим ревізором та старшим господарським діловодом з бюджету. Або Іван Шпонтак, майор УПА, якого комуністична Польша тримала у в'язниці.

Серед видатних людей, уродженців села, які відомі далеко за межами краю, — Михайло Шпонтак (Кольвіч). Один із діячів Карпатської Січі, боєць українського руху опору ОУН-УПА в роки Другої світової війни, зараз проживає у США, останні 20 років очолює Карпатський Союз США, почесний член закарпатського товариства «Освіта», відомий благодійник українських справ в Америці та рідній українській землі.

Уродженцем цього славного села є й Андрій Стрижак — нинішній суддя Конституційного суду України.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати