Узимку надумала заїхати на гостину до митрофорного протоієрея отця Івана, який уже 22 роки править у Свято-Миколаївській церкві УПЦ. Але... не судилося. Погода завадила. Тоді перемело дорогу від Іваничів до Мишева. І скільки не борсався наш редакційний автомобіль у снігах, а подолати кучугури так і не зміг. Тож із візитом до мишівського батюшки довелося зачекати.
Нагода побачити на власні очі, як священик знімає рясу, відкладає святе писання й береться за лозу, випала нещодавно. Будучи у відрядженні у Володимирі-Волинському, вирішили крутнути в Мишів. А раптом батюшку застанемо вдома?..
Так і трапилося. У будень, пообіді Іван Щербань хазяйнував у власній господі. Без діла не сидів ніхто: ні матушка, ні діти. Правда, лози до рук не брали. Мовляв, нині не сезон. У полі – чимало роботи. А Іван Михайлович звичаями глибинки не нехтує: засіває свої гектари, як і годиться на селі.
– Ой, літній день зиму годує, – каже господар, запрошуючи до хати. – Тому й працюємо всі. Діти якраз приїхали на канікули, то допомагають. Донька з матір'ю більше на кухні закрутками всілякими бавляться, а ми з сином – по хазяйству. Правда, на городі люди допомагають. Як є, то є. Чого ж буду віднікуватися. У мене родини тут немає, тож усе село – рідня. Шанують священика, то й приходять.
А в Мишеві отця Івана не просто шанують, за ним громада – горою. Кажуть: хай там що трапиться, а він неодмінно розсудить і дасть мудру пораду. Як не дивно, але в селі досі не зводять ще одного храму. Всі ходять до того, що на горбку понад самою дорогою підпирає золотими банями небо.
А ще мишівський священик не без почуття гумору. Про себе він розповідає по-особливому:
– Ну, вродився я, – сипле жартами Іван Щербань. – Похрестили. По тому вивчився та й оженився. Бачте, яку матушку собі знайшов!
Обоє народилися на Закарпатті в с. Іза, де цією тонкою справою займаються всі: від старого до малого.
– Коли до такого приловчився, вже й не згадаю, – каже отець Іван. – Скільки себе пам'ятаю, стільки й плету. То – дивно, коли б в Ізі хто не вмів кошика чи яку мисочку змайструвати. От і ми з матушкою наловчилися. А інакше на Закарпатті не проживеш. Село наше – специфічне: землі багато немає, а на хліб якось треба заробляти. З того й жили.
Тож коли довелося збирати валізи та й прямувати на Волинь, подружжя привезло із собою закарпатські традиції лозоплетіння.
– Коли відучився, то спочатку мав їхати у Володимир, – пригадує священик. – Там мені обіцяли приход. А потім ніби до Росії хотіли послати. Ми з матушкою мали одружитися за пару тижнів, то побралися за кілька місяців. Марія все ніяк обручки не могла добрати...
Жінка на таке тільки всміхається. Мовляв, так і мало бути. Тим паче, що до далекої Росії їхати не хотілося.
– А могли ж бути тепер у Молдавії, – розповідає далі чоловік. – Бо владика мене хотів туди з собою забрати. Покликав і каже: "Будеш молитву читати старослов'янською, а потом молдавською". А я ж тої мови не знаю. То як же?
Випало оселитися на Волині. Правда, спершу отець Іван правив кілька літ у с. Дроздні, що на Ковельщині, потім в Устилузі, лише згодом опинився у Мишеві. Тепер подружжя в один голос заявляє, що відчувають себе волинянами, навіть більше – корінними мишівцями. Та й інакше не може бути, адже прожили тут більше двох десятків літ, діток виростили.
– Тут так не плетуть, а ми звикли, – зауважує батюшка. – Руки просять. Знаєте, як кажуть – "сверблять". Як не роблю, то час довго йде. А взимку особливо. Того й плету.
Однак місцеву лозу не використовують. Кажуть, не те. Тож за сировиною їздять аж у Закарпаття. Стареньких батьків провідують, на зворотній дорозі і запаси лози поповнюють. Беруть стільки, аби надовго вистачило. Але лише з одного місця – коло річки Стрий.
Таку цінність Щербані зберігають на горищі. Правда, перш ніж туди її покласти, коло тих рісочок слід добряче походити: зварити, аби зм'якла та побіліла, почистити, висушити на сонці, посортувати... Увесь цей процес священик смішками називає довгою піснею.
Але клопіт того вартий. Згодом у руках кожного зі Щербанів, а плетуть і син, і донька, народжуються справжні шедеври.
– А куди я без них! – напівсерйозно-напівжартома зауважує глава сімейства.
Отець Іван у справі лозоплетіння – неабиякий майстер. Виготовляє навіть меблі. У коридорі стоїть симпатичний гарнітур, котрий приємно й ледь чутно порипує, коли вмощуєшся у крісло. А плести меблі можуть далеко не всі, бо то – важка фізична праця. Тут треба міцну чоловічу руку, аби вигнути пруття як слід. Правда, диву даєшся, де в отця Івана береться стільки сили, бо сам він – невеличкий.
До середини серпня у батюшки – свій план. Чоловік має намір наплести новеньких кошиків до Спаса. Вже й заготовок наробив чимало. Мовляв, надумав і своїй матушці вгодити, і знайомим підготувати подарунки до свята.
Світлана Головачук, "Волинська газета"