Дезидерій Петнегазі: «Не уявляю для себе іншого життя, ніж бути хірургом»

—Дезидерію Сигізмундовичу, за вашими плечами 55 років лікарської діяльності. Як усе починалося?

— Становище у післявоєнній медицині Закарпаття було досить важке. Після закінчення університету я потрапив у с. Керецьки, що на Свалявщині, головним лікарем дільничної лікарні, де пропрацював кілька років. Люди прийняли мене нормально, полюбили мене, я до них теж добре ставився.

Та ким тільки мені не довелося там працювати! І пологи приймав, і застуди лікував, і операції проводив, і зуби видаляв. Тобто був універсалом (Сміється — Авт.). Період однозначно був важкий, але в той же час це і хороша школа.

Через деякий час, після закінчення курсів з травматології у Києві, мене перевели у Свалявську райлікарню хірургом і водночас завідував здоровпунктом найбільшого на той час Свалявського лісокомбінату. Лісорубні роботи велися в радіусі 50 — 60 км, на комбінаті працювали близько 5 тисяч чоловік. Техніки безпеки не було ніякої, багато працівників травмувалися, причому дуже важко. Я бачив, що це справа серйозна, зайнявся цією проблемою й у 1966 році на тему профілактики виробничого травматизму захистив кандидатську дисертацію.

У 1979 р. зі Сваляви мене перевели в Ужгородську міську лікарню, де працюю і по сьогод-ні. Оскільки в мене неконфліктний характер, то мені досить легко вдалося налагодити контакт з колегами, з начальством. На базі міської лікарні я організував сучасну хірургічну клініку, тривалий період завідував хірургічним відділенням, яке згодом передав своїм учням. Спочатку відділенням завідував Іван Курах, тепер — Василь Ганчин.

— Як зараз у вас складаються стосунки з вашими учнями?

— Дуже добре. Практично всі мої учні стали висококваліфікованими хірургами широкого діапазону. Все, що знав, я передав їм. І на сьогодні клініка абсолютно сучасна, сюди намагаються потрапити люди з усієї області, не тільки з міста. Останнім часом я вже не оперую, бо і роки не ті, і бачу, що мої учні на хорошому рівні. Вони мене теж поважають, консультуються зі мною. Часто буває, що колишніх керівників не дуже люблять, на щастя, мене це не стосується, у всякому разі цього не відчуваю. Ходжу на роботу щодня, бо не можу без роботи, хоча в моєму віці й час би на заслужений відпочинок. Я все життя працював, і не можу без стосунків з людьми, не уявляю той момент, коли мені треба буде повністю покинути хірургію.

— Що для вас найважче у професії хірурга?

— Хірургія — дуже важлива ділянка медицини, але психологія хворого теж значить не мало. Треба домогтися того, щоб хворий вірив вам, щоб ви знайшли шлях до його душі. Тому кожен хірург, крім того, що повинен бути класним спеціалістом, має бути ще й психологом. Адже у хірургії трапляється всяке, ми не всесильні, і контакт із родичами хворого — це важкий обов’язок хірурга.

— Чи вважаєте ви, що хворому завжди треба говорити правду про його діагноз, якою б вона не була?

— Я так не вважаю, бо хворі є різні. Є такі, що правда про важкий діагноз може вбити їх одразу. Але близьким пацієнта треба знати все.

— Одним із ваших наставників був професор Фединець. Що для вас найцінніше з його настанов?

— Олександр Васильович дуже мені допомагав на початку моєї діяльності, ще коли я працював на Свалявщині. Там я був один лікар, а випадки траплялися і надто важкі. Тоді я телефонував йому — прийдіть, допоможіть. Він ніколи не відмовляв, завжди приїжджав. При складних випадках він оперував, я асистував, потім навпаки, і так він вчив мене всім хірургічним премудрощам. Та найголовніше, чому він мене навчив — це знайти правильний підхід до хворого. Фединець був високопрофесійним не тільки хірургом, а й таким же психологом.

До речі, портрет Фединця висить у мене в кабінеті, часто дивлюся на нього, згадую минуле.

—Але кожна операція — це стрес не тільки для пацієнта, а й для хірурга. Як ви їх переживали?

— Таких ситуацій у мене було досить багато. Замолоду я працював днями і ночами. У мене вже виробився такий сторожовий рефлекс: коли «швидка» вночі приїжджала за мною, не треба було й гудок давати, я миттю прокидався. Я був стійкий, міг працювати годинами. Най-більший стрес був тоді, коли операція закінчувалася невдало. Бувало, що тиждень потому не міг взятися за скальпель. Але переживання тренують серце, коронарні судини. Якщо у людини дуже спокійне життя, то одна-єдина стресова ситуація може стати для неї фатальною.

— Яка з пережитих екстремальних ситуацій згадується вами з гордістю?

— Був такий випадок у 1970-х роках, коли на Одещині виникла епідемія холери. У всьому Причорномор’ї був карантин, але оскільки це було літо, то один кишинівець якимось чином вирвався з сім’єю у відпустку, вирішивши зробити турне Закарпаттям. Коли дісталися Поляни у Свалявському районі, чоловікові стало зле, і вони звернулися до дільничного лікаря. Чоловік вже на тоді, очевидно, хворів на холеру, і вони це підозрювали, але жінка приховала цей факт і сказала, що в нього серцевий напад. Привезли його у Сваляву, почали лікувати. Я тоді виконував обов’язки головного лікаря, мені вночі дзвонять додому, що прибув такий хворий, і нічого з ним не можуть вдіяти, ніщо йому не допомагає. А мені вже на той час вислали секретну інструкцію про епідемію холери — у ті часи це була прихована інформація — так що я здогадувався, яка причина хвороби цього чоловіка. На жаль, закінчилося це смертю пацієнта, і певний час люди боялися навіть до мене підходити, оскільки я мав з ним контакт. На щастя, ніхто у нас не захворів, бо одразу на весь медперсонал, що був у контакті з захворілим, було накладено карантин. Фактично нам вдалося все Закарпаття вберегти від цієї небезпечної інфекції, і для мене особисто це мало велике значення.

— У чому вбачаєте найсуттєвішу проблему сьогоднішньої медицини?

— Проблема в тому, що старої медицини нема, а нової ще не створили. По-перше, люди звикли до безкоштовної медицини, по-друге, не було такого вибору медикаментів, а ті, що були, дешеві. Тепер все інакше — ліків є багато, та всі дорогі. Єдиний вихід вижити і медикам, і пацієнтам — це запровадити страхову медицину.

Адже раніше практикувалися благодійність, меценатство, багаті люди жертвували на розвиток лікарень тощо. Тепер багатих людей є чимало, а ніхто не жертвує на медицину. Це би треба вирішити на державному рівні, щоб, приміром, якийсь відсоток з податків постійно йшов на медицину. Я багато разів бував за кордоном, і скажу, що професійно наші лікарі нічим не гірші, але там легше працювати, бо є потрібна апаратура. Якби в нас було належне медикаментозне забезпечення, не було б таких проблем.

Крім того, вважаю, головне для лікаря — це контакт з хворими, лікар перш за все повинен бути людиною. Насамперед потрібно зібрати анамнез, тому що лише поговоривши з хворим, можна уявити, чим він хворіє. А апаратурні дослідження мають лише підтвердити вашу думку. Я думаю, що ми, старші хірурги, маємо передавати досвід молодим. До молоді треба ставитися уважно, бо колись ми підемо, залишаться лише вони.

— У чому секрет вашого тривалого працелюбства?

— Секрет у тому, що треба вести нормальний спосіб життя. Я ніколи не курив. Хіба що у сім років. Та якось мене спіймав на цьому батько і примусив викурити кілька сигарет. Мені стало погано, і він сказав: «Ось так погано тобі буде завжди після куріння». Тому я відмовився від сигарет на все життя. Ніколи не вживав алкоголь, бо практикуючий хірург не може пити. Був такий епізод у моєму житті. Коли я був головним лікарем у Керецьках, між амбулаторією, де я жив, і лікарнею була корчма. Щодня, коли я проходив мимо, люди запрошували мене випити разом з ними. Я відмовлявся, вони ображалися. І я сказав, що я їх всіх поважаю, але не можу випити, бо що як вип’ю, а раптом привезуть чиюсь дитину чи дружину, а я буду нетверезим? І так від мене з цим відчепилися...

— До речі, про батьків. Чи вплинули вони свого часу на ваш вибір професії?

— Батько мав власну адвокатську контору, але я вирішив не продовжувати його справу, а йти у медицину. Річ у тім, що батько був інвалідом Першої світової війни, мав важкі поранення, я ще з дитинства думав, що буду лікарем і зможу допомагати хворим. Так я і став одним із перших студентів медфаку. Хоча все могло бути інакше. Адже я вчився спочатку в чесь-кій гімназії, потім в угорській гімназії, з золотою медаллю закінчив російську школу, а в університеті навчання велося і росій-ською, і україн-ською мовами. Тож як знавця багатьох мов мене у 1946 році направляли на службу до Москви. Та батьки мене не пустили, бо у ті бандитські часи боялися за свого єдиного сина. Тепер я лише дякую Богу за такий вибір.

— Ви ж, у свою чергу, започаткували цілу лікарську сімейну династію...

— Так, дружина Ольга теж хірург, і теж ще працює у міській поліклініці. А познайомилися ми в студентські роки, хоча одружилися років через п’ять після знайомства, працюючи на Свалявщині. Так доля склалася, що направили її на роботу в ту лікарню, де працював я. Діти наші теж пішли в медицину: син Олександр спочатку займався хірургією, потім закінчив курси з психіатрії, бо те його цікавило більше, ніж хірургія, тепер зацікавився новим напрямком у медицині — міоскелетарною медициною; дочка Інна — анестезіолог у пологовому будинку: зять — дитячий лікар, невістка — акушер-гінеколог. Тільки старша внучка порушила цю традицію, бо нізащо не хотіла бути медиком, а вибрала фах економіста. Друга внучка поки ще школярка.

— Крім того, що маєте нагороду від України — звання заслуженого лікаря, відомо, що маєте нагороду й Угорської Республіки. Це якось пов’язано з вашими угорськими предками?

— Так, мій далекий предок у 1686 р. брав активну участь у визволенні Буди від турків. Дід мій на честь 200-річчя цієї події був запрошений імператором Францом-Йосифом на її відзначення, а вже на 300-річчя визволення запросили до Будапешта мене з дружиною, дізнавшись про мене як про нащадка героя визвольної боротьби. А у 1986 р. в честь 150-річчя угорської революції тодішній угорський президент Арпад Гьонц нагородив мене золотою медаллю за тривалу хірургічну роботу та допомогу нацменшинам.

— Чим займаєтеся у віль-ний час, чи маєте якісь захоплення?

— Тривалий час я колекціонував марки, маю кілька альбомів, переглядаю їх, згадую, коли яку марку придбав. Також любимо з дружиною бувати на дачі, де є сад, вирощуємо квіти. Отримую дуже велике задоволення від того, коли бачу, як це все росте, квітне... От таке наше життя...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати