Професор Василь Русин: «Філософія мого життя – одна-єдина: я мушу і зобов’язаний допомагати людям»

Лікар від Бога, світило медицини, постать, глиба - саме ці слова найчастіше доводиться чути про нього..

Василь Русин – доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, член-кореспондент Академії інженерних наук України, академік, завідувач кафедри хірургічних хвороб Ужгородського національного університету..

"Міг досягти більших висот. Але у кар'єрному рості мені не любилося лицемірство і політиканство"

- Василю Івановичу, наше перше з Вами інтерв'ю (інтерв'ю з професором проводилося 23 червня 2011 року. – Примітка Тетяни Грицищук) пропоную розпочати із дитячих спогадів. Кажуть: дитячі спогади залишаються у пам'яті людини назавжди. Яким було ваше дитинство, яким були дітваком, ким мріяли стати?

- Моє дитинство було щасливим, таким, як у більшості дітей Ужгорода того часу. Живими були батько і мама, бабця і дідик. Ми жили разом. Потім дідика не стало – він помирав важко, мав рак стравоходу. Тоді я і вирішив, що буду хірургом, аби полегшувати страждання людей і продовжувати їхнє життя.

- Яким пам'ятаєте себе?

- Різним. Дуже допитливим у плані того, що все нове мене цікавило. Малим дітваком, який міг дати собі раду, бо знав, що нема нікого, хто, у разі чого, заступиться за мене. Мається на увазі те, що я був найстаршим, у мене не було ані брата, ані сестри.

- Ви – одинак?

- Ні-ні. Перші 9 років вони прожили з одним дітваком – зі мною. Родився брат, але під час пологів помер. Тато з мамою були на роботі, бабка вдома, а я на громадських роботах – спочатку ходив у садок, потім у школу.

- Батьки звідки родом?

- Батько зі Свалявщини. Він був 18-м дітваком у сім'ї. В одному виданні наплутали, написали, що я 18-й. Ні-ні. На жаль. Може, воно було б і краще. Батько ріс у приймах старших братів і сестер, бо лишився круглим сиротою малим дітваком. Батьки мами - із Середнього.

Зростав я в Ужгороді, неподалік обласної лікарні, на території мікрорайону "М'ясокомбінат" (він розпочинався від 16-поверхівки), достатньо жорсткий район був, несприятливим у плані спокою. Правила самоствердження були такі: ти міг вибороти місце під сонцем завдяки силі духу. Таких районів в Ужгороді було ще два: Радванка і Цегольня. Хлопці цих трьох районів змагалися між собою у справності кулачного бою.

- Ви брали участь у бійках?

- Жити там і не брати участі було неможливим. І в синцях ходив, і побитий, і з губою розбитою.

- Тобто змалку могли постояти за себе?

- Мусай було, бо, повторюся, не мав старшого брата. Коли мені було дев'ять років, народилася сестра Валерія.

- І до цих пір на своїй голові не даєте кола тесати?

- Ні-ні, нереально просто, - сміється.

- А ви змалку такий коренастий?

- Так. До того ж зі школи і донині дружу зі спортом – був капітаном шкільної баскетбольної команди, а згодом очолив збірну університету з баскетболу. Якраз спорт зіграв велику роль у формуванні мого характеру, у стійкості, мужності. Наразі спорт допомагає мені й надалі триматися у хорошій фізичній формі, бути морально стійким, зібраним, працездатним.

- Народна приповідка гласить: "Життя прожити – не поле перейти". Із висоти прожитих літ, як ви скажете: що таке прожити життя?

- Життя прожити – це дійсно складна штука. Життя – це своєрідне намагання вижити у цьому суспільстві, і це намагання призводить до того, що ти вчишся увесь час, виправляєшся по ходу ситуації. Організм людини та її дух здатні до самокореляції, саморегуляції. І до пристосування відповідної ситуації, яка є. Це потрібно, бо це є захисне. Але дуже важливо при цих всіх змінах, які відбуваються у суспільному ладі, залишити свої серце і душу такими ж; що основні критерії, які чоловік сповідував все своє життя – чесність, справедливість, порядність, - мають залишатися стабільними і непорушними. А коли щось інше міняється, ти мусиш до цього пристосовуватися.

Скажімо, той же комп'ютер. Колись він був відсутнім, тепер, аби іти в ногу з молоддю, яку ти виховуєш і яку готуєш до самостійного життя професійно, мусиш володіти сучасною технікою.

До того ж філософія суспільного життя міняється. Якщо раніше ми казали, що геї – це недобре, то нині суспільство стверджує, що геї – це прекрасно. Навіть є країни, які дозволяють їм укладати шлюби, і геї женяться. Хоча для мене це залишилося стабільно неправильним, недобрим, нехорошим явищем. Але про це я нічого не кажу, нікого не ображаю. Це і є мімікрія пристосування, що ми маємо прислухатися до думки суспільства і зрозуміти це суспільство на кожному етапі його економічного розвитку, яке змінює критерії оцінки моралі.

Ось ми живемо у державі Україна, і вона є вільною 20 років. Але я сумніваюся, що вона є вільною. Бо тоді я запитую: від чого вона може бути вільною? Від мене? Ні. Я ж живу. За 20 років у мене змінилося 19 міністрів. Хіба це добре? Ні. Значить, є якась хиба у цій державі. Таке враження, що всі в Україні ходять кругами, один навколо одного снує, жодна з політичних сил не здатна запропонувати таку модель, аби була стабільність бодай упродовж найближчих п'яти років.

- Продовжимо про філософію вашого життя.

- Розумієте, філософія мого життя – одна-єдина. У мене така спеціальність, що я не можу інакше жити. Я мушу і зобов'язаний допомагати людям. І я цього правила завжди дотримуюсь, навіть тоді, коли явно видно, що долю люди змінити уже неможливо. Ти все одно маєш робити добро. І це має бути головним кредом життя кожної людини. Деякі речі виписую і вивішую на Дошку оголошень, аби всі читали. Якщо є гарний віршик, і він зачепив мою душу, то він буде там. Якщо є нова класифікація щодо того чи іншого захворювання, то вона буде також там. Якщо натраплю на цікавий крилатий вислів, то він також роздруковується і вивішується на Дошку.

- Останній вірш, який вивісили?

- "Мерзавцы". Це вірш лікаря Юрія Фурманова з Національного інституту хірургії і трансплантації імені Шалімова. Якщо прочитаєте його, то побачите, що і такі люди оточують нас, - встає і виходить. За хвилину повертається, зачитує з листка 10 сентенції. Одна із них: "Ділися з людьми кращим, що у тебе є, і цього ніколи не буде достатньо. І все ж ділись найкращим."

- Коли потрапляють до рук чоловіка такі речі, то він тоді може призадуматися, що воно так і є насправді, - продовжує.

- Як давно збираєте сентенції?

- Упродовж останніх 30 років.

- Як би ви про себе сказали: хто ви є і яке ваше місце у суспільстві і на землі?

- Міг би досягнути більш високих вершин.

- Тобто?

- Давним-давно міг працювати директором інституту, міністром. Ну не має значення, яка посада. Більших вершин, одним словом. Це за умови, якби пустив себе лише по кар'єрному росту. Але цього я не хотів свідомо. Я хотів бути вдома, я хотів бути біля своїх дітей, у єднанні з природою і навколишнім середовищем рідного Закарпаття. Я побачив, що у кар'єрний ріст треба вкладати багато сил. У кар'єрному рості мені не любилося лицемірство і політиканство.

- Видно, мусите бути на цьому місці. Недавно ви врятували породіллю, поставивши їй, нарешті, правильний діагноз...

- На моєму місці міг бути будь-хто. Святе місце пустим не буває. Міг бути абсолютно інший лікар. Мені подзвонили, попросили подивитися. Я сказав: "Везіть пацієнтку".

"Васильку, поздоровляю тебе", - сказав професор Фединець щодо мого переходу на роботу в університет і через три хвилини помер на моїх руках"

- Я звернула увагу, що у вашому професорському кабінеті дуже скромні меблі.

- Тут сиджу мало. Більше - в операційній. Мене все абсолютно задовольняє. Головне, аби тут було чисто. Як бачите, у мене достатньо чисто, прибрано. Тут я працюю трошки. А більше працюю вдома, де є абсолютний спокій, де мені ніхто не заважає і не відволікає від процесу роботи.

Колись цей кабінет був Фединця. Ви знаєте про це? Будучи студентом я сказав собі: цей кабінет буде моїм. Так і сталося, тут я працюю з 1987-го року. Я його дуже любив, Шоні-бачі був для мене прикладом у роботі і житті. Він помер на моїх руках. Пригадую: дочка Саша подзвонила мені і сказала, що батькові стало погано. Ми удвох із завідуючим реанімації обласної лікарні Іваном Івановичем Руснаком поїхали на власному авто до Шоні-бачія додому. Зміряли тиск, тиск був дуже низьким. Я ввів Олександру Васильовичу преднізолон. Він подивився на мене і щиро по-батьківськи сказав: "Васильку, поздоровляю тебе". Він схвалив те, що я із посади завідуючого хірургічним відділенням перейшов працювати в університет, на кафедру госпітальної хірургії. Ці слова Олександр Васильович сказав за три хвилини до смерті. Уявіть собі, який світлий розум мав цей чоловік у 90 років! Я навіть написав вірш про цього великого чоловіка, зачитував його на сцені драмтеатру з нагоди 100 річчя з дня народження Олександра Фединця.

- Що з його речей тут залишилося?

- Апарат Пеца для резекції шлунка. А також портрет професора, який викинули із Іршави, я забрав його, і він висить тут у мене. Шикарний портрет Фединця. Було зроблено його реставрацію.

- Ви часто спілкуєтеся із журналістами. Чи є таке, що глибоко затаїли в душі і ніколи не винесете на світ Божий?

- Звичайно є. Є біль. І таке суто філософське запитання задаю собі: за що то мені? Мова іде про те, скільки випробувань має пережити людина для того, аби стримуватися у своєму житті. Чому в мене були три інфаркти?

- У вас?

- Так. Перший у 45 років. Через п'ять років – другий. Ще через шість – третій. І пружини стоять у моєму серці. Деколи запитуєш: чим я те заслужив? Якщо стоїш на допомозі і помагаєш, і робиш, і навчаєш. Оце такі випробування. Минулося одне – прийшло наступне. І думаєш, що може, Боже, це і несправедливо. Але... Кожен день життя – це як погода, напевно, і вона не може бути поганою - якою вона є, такою є, треба переносити все це і витримувати спокійно і чисто по-філософськи ставитися до цього. І ти відчуватимеш себе бійцем, який до останнього подиху захищає свою вітчизну. І, самостверджуючись, захищатимеш свій професіоналізм, аби допомогти комусь.

- Ви, лікарі, постійно радите людям, як не довести себе до інфарктного стану. А самі...

- Ми цих правил притримуємось, - перебиває. - Ну і що? Як можна цьому запобігти? І твоя мораль, і твоя філософія стоїть і будується на тих засадах, про які ми вище говорили, що ти співпереживаєш із кожним пацієнтом, який уходить із цього світу, і ти носиш це у собі, думаєш, чи все ти зробив правильно, чи щось недоробив. І ці переживання зупинити не можна. Як можна зупинити кольорові сни з тим же обличчям пацієнта, з тією ж операцією, з тією ж схемою? Як це зупинити? Це нереально. Все це і призводить до незворотних психоемоційних порушень, які і викликають збій у системі, - рушником витирає змокріле чоло.

Робота лікаря, зокрема хірурга, - це суцільні стреси. Стрес треба вміти вчасно зняти. Стрес якнайкраще знімається роботою. Треба працювати, зайнятися іншою роботою, піти на рибалку, на полювання, копати, саджати. Але не напиватися. Не бачу сенсу в п'яному забутті.

- Ви були довіреною особою кандидата у Президенти Віктора Януковича у 2004 році. В одному з інтерв'ю ви сказали, що кращої кандидатури годі й шукати на найвищий державницький пост. Чи не вважаєте, що ваш авторитет використовували в політичній боротьбі?

- Однозначно, що використовували.

- На той час Ви розуміли це?

- Так, розумів. Але іншого виходу не було. Коли я був головою постійної комісії з питань медицини та охорони здоров'я обласної ради 4 скликання, то майже 50 відсотків обласного бюджету виділялося на медицину.

- А яка ситуація зараз?

- Гірша. Хоча процентне співвідношення залишилося, але гривня знецінилася.

- Ви написали заяву на звільнення з посади ректора УжНУ. Даруйте, такі заяви пишуть вкрай рідко. Наскільки важко було вам зробити такий крок і з ким обмірковували його?

- То був початок 2005-го, коли ходили по Ужгороду історики від Вегеша і викрикували лозунг "Русин – геть!". Мені погрожували, казали, що "можуть прийти додому і до моїх родичів". Про це я сказав мамі. Хоча моя мама гіпертонік, батька уже нема, вона сама залишилася, їй 83 роки, але не побоялася і пішла на прийом до заступника голови ОДА Гаваші. Коли Олег Олодарович викликав мене, то ми прийшли до нього разом із проректорами. Він каже: "Ситуація така, що ти маєш піти, а цю посаду має отримати Вегеш". Дев'ятого лютого я написав заяву на звільнення. Ця ситуація мала політичну складову.

- Скільки пропрацювали на посаді ректора?

- Вісім чи дев'ять місяців. Навіть не дали можливості розкритися як керівнику, менеджеру наукової установи. Це жахливо, що вони робили, - важко зітхає і стишує голос. - Завдяки сьогоднішньому керівництву останні шість років пішли не на користь університету.

- Якби вам зараз запропонували очолити університет, ви б погодилися?

- Дуже важко відповісти на це запитання. Навіщо, коли все зруйнували? Аби все знову піднімати з руїн? Я не знаю, чи залишиться у мене стільки часу звідти, - показує на небеса. – Це ж треба витягувати університет з тієї ями мінімум сім років!

- У своїх інтерв'ю керівництво УжНУ запевняє, що все добре.

- Де, в університеті? Ще так погано не було, як тепер, ніколи. Все розвалюється. Так низько ми ще ніколи не були, - обурюється.

- І це ніхто не бачить?

- Бачать всі.

- А чому тоді не роблять відповідних кроків?

- Поодинокі кроки робляться, але все це трамбується і закатується у асфальт. Є чимало людей, яких влаштовує ця ситуація.

"Руки хірурга належать народу, тому маю повне моральне право не подавати руки мерзотникам"

- Василю Івановичу, в якій ситуації ви проявили свій характер, свій хист якнайкраще?

- Напевно тоді, коли відстоював інтереси медфаку. Був такий час, коли медфак дуже низько опустився. Будучи деканом я доклав максимум зусиль для факультету. І був єдиним, хто говорив Володимиру Сливці в очі, що розподіл коштів робиться неправильно, що розподіляти кошти треба згідно із пропорційно заробленими грошима факультетом, що треба будувати добротні гуртожитки для студентів. Завдяки моїй наполегливості були виділені кошти на капітальний ремонт дахів на медичному гуртожитку та факультеті. Ми відкрили тоді бакалаврат, фармацію, знову відкрили кафедру мікробіології та військову кафедру. А також повернули реноме факультету.

Коли я став ректором УжНУ, то керівництво області примушувало мене призначити деканом медичного факультету одного непорядного чоловіка. Упродовж 40 хвилин мене тримали за горло, погрожували дітьми, але я врятував факультет і – призначив добросовісного чоловіка, свого учня О. Болдіжара.

- Мало відомо про ваші інженерні таланти. Два роки тому вас нагородили Державною премією України у галузі науки і техніки.

- Це окремі запитання, - перебиває, не дослухавши запитання. - Це різні речі. Державну премію ми отримали за ті розробки, які стосувалися захворювань печінки і які ми втілили у життя. Історично цю премію отримували фізики та хіміки. Це вперше за історію нашого краю, коли в галузі медицини лауреатами Державної премії стали вчені із Закарпаття. Суть не стільки в грошовому еквіваленті. Це є визнання Академією наук України роботи та здобутків групи вчених. До речі, участь у голосуванні бере сто академіків різних спеціальностей. У нашій групі було семеро чоловік, які дійсно досягли найвищих результатів, найкращих успіхів, і за це вони отримали Державну премію. Більше того, через рік медики Закарпаття в особі мого учня Олександра Болдіжара вдруге отримали Державну премію України за цикл робіт, присвячених захворюванню підшлункової залози.

- У грошовому еквіваленті це солідна премія?

- Щороку її сума різна. Очевидно, вона пов'язана з валовим національним прибутком, звідкись то вона вираховується. Здається, було 140 тисяч. Поділіть на сім, вийде по 20 кожному.

- Що ваші руки ніколи не робили і не зроблять?

- Мої руки не крали, - розводить перед собою долоні. – Мої руки ніколи не робили зло. Вони робили тільки добро. Я працюю і з пилою, з будь-яким інструментом, лиш обережно.

- Чи є такі люди, яким не подаєте руки?

- Є. Руки хірурга належать народу, тому маю повне моральне право не подавати руки мерзотникам.

- Ви розповідали, що після закінчення вузу вам не знайшлося місця хірурга у Закарпатті, а лише у Сибіру. Ви, як і ваш батько, спиналися на ноги самі. Можливо тому, ви доклали таких зусиль, аби ваші сини працювали біля вас?

- Ви знаєте, я не докладав ніяких зусиль, аби мої сини працювали в Ужгороді. Так вийшло. Уже не було Радянського Союзу. Уже була Україна. І ті, що навчалися, вони настільки добре навчалися, що мали можливість іти відразу з дипломом магістра в аспірантуру, і ми могли залишити їх у себе на кафедрі. Напевно, було би невірним не підтримати молоду людину, яка прагне підвищувати свій фаховий рівень. І в цьому нічого поганого не бачу. Є династії шахтарів, хліборобів, і люди кажуть, що це добре. А чому не можуть бути династії лікарів? Хіба це погано? Воно погано, якщо тягнеться за вуха, а якщо воно іде самостійно і виходять з цієї історії непогані фахівці, воно є нормально і закономірно. І врешті-решт, не всі діти мої є медиками. Середній, Іван – банкір. Наймолодший Василь займається ангіографією. Ангіографія – це рентгеноендоваскулярні технології.

- Ви розповідали про лікаря, який оперував вашого діда, наперед взявши гроші від батьків. Через роки ви рятували цього лікаря. Скажіть, чи у вашому житті подібні випадки ще були? І чи погоджуєтесь із народними прислів'ями "Прийде ще на пса мороз", "Земля таки кругла"?

- (Посміхається) Мороз приходить, це однозначно, - робить довгу паузу, глибоко вдихає. - Я боюся цієї комерціалізації у медицині. Знаєте, є страшні речі, які підтримуються, і підтримуються вони зверху: на теренах медичних закладів відкриваються приватні структури, які потім починають обслуговувати усіх пацієнтів, що знаходяться на території цього закладу. Це є страшне. Доводиться платити кошти або з бюджету, або з кишені пацієнтів. Я це не люблю і я цього не хочу. Наскільки я це не люблю, є свідчення бодай того, що я ніколи не відкривав ні платну структуру, ні аптеку, ні хоспіс, ні офіс для надання якихось платних послуг, ніколи не виступав консультантом приватних медичних фірм. На сьогоднішній день наші люди не є настільки багатими, аби платили за той мізер, який ми зобов'язані надати їм безкоштовно, згідно з нашою Конституцією, згідно з нашими уявленнями про ту ж мораль. Зовсім інша справа, коли пацієнт приходить і хоче лікаря відблагодарити. Це уже як твоя совість велить: хочеш - приймеш, не хочеш – не приймеш. Але щоб наперед говорити, що це коштує стільки, а це стільки, а мої консультації – стільки, то це є просто ганьба, - підвищує голос.

"Деколи не вмію вже і не можу стриматися. Ота найпотаємніша струна заводиться з-пів оберту"

- Літо – час відпусток. Де проводите відпустку і з ким?

- Знаєте, я дуже скучаю за роботою і у мене вже не залишилося так багато часу, аби я шикував із відпустками. Відпустку я буду проводити в операційній. Хочемо видати дуже гарну книгу, вносимо останні доповнення та корективи. Вчора у нас була апробація докторської дисертації. І ще цього року заплановані три докторські апробації. Вже не кажу про кандидатські апробації. У зв'язку з цим у мене та моїх колег буде що робити, що писати, що думати, що піднімати, що коригувати.

- Яку музику слухаєте? Чи купуєте диски? На роботу їздите на авто?

- Так, на авто. У мене шикарна різнопланова музика, є на різні дороги. Як правило, це кращі хіти за останні 10 років. Є ретро, класичні речі, сумна музика, блюзові мелодії. Коли працюю, то мені дуже важливо, аби звучала фонова музика. Маю підбірку з 700 чи 800 гарних мелодій.

- Чи ходите на концерти, у театри?

- Так, ходжу. Якщо я за кордоном, то обов'язково відвідую церкву і театр.

- Ви якого віросповідання?

- Я – римо-католик. Тато був греко-католик, а мама римо-католичка. Коли я народився, то усі греко-католики сиділи у тюрмі. І мене тихо похрестили у костелі. Так що я вже залишився римо-католиком, а мої діти – греко-католики.

- Як часто ходите в церкву вдома?

- Кожна людина має носити Бога у собі, – кладе руку на груди, потім повертається і показує позаду себе на картину на стіні. На ній зображено дві складені долонями руки.

- Що то за картина?

- То - дві руки. Боже, помагай мені, коли я роблю твоїм людям операцію, - звертаюся перед операцією. - У мене, як бачите, є і традиційні ікони, - показує на столі ікони Божої Матері та Ісуса Христа.

- Чого ви боїтеся і чи боїтеся старості?

- Ні, старості не боюся. Я у такому віці, коли людина вже нічого не має боятися.

- Чи любите зараз когось?

- Люблю своїх онуків.

- У які ігри граєтеся з онуками і які казки читаєте їм?

- Казки можуть бути абсолютно не схожі на інші, бо я переплітаю 10-15 казок, складую їх в одну із життєвими ситуаціями. Виходять дуже цікаві казки. Можливо, варто би записувати їх? Онуки хочуть слухати мої казки. Це складно, це не так просто. До спілкування з дитиною треба готуватися. І треба мати достатньо серйозне терпіння. Чи знаєте ви, що чим менші діти, тим більше вони відволікають? І тримати їх у певному якомусь руслі дуже важко. Весь час треба підкидувати якусь нову ідею.

- Якого віку ваші онуки?

- Ху-у, - розливається у щасливій посмішці, лице професора світлішає. - У мене є четверо хлопчиків і одна дівочка. Віктор Іванович - найменший, має п'ять місяців, з ним спілкуватися тяжко, тільки алюкає. Найстарший Василь Василя закінчив перший клас. З ним можна говорити на будь-які теми, він достатньо серйозний. Називаємо його академіком - дуже розумний дітвак. Даша, вона у нас одна дівочка, дочка Андрія. У Андрія є ще син Ілля, а у Івана – Денис.

- Чи пробували малювати?

- Так. Я постійно малюю, ось мої малюнки, - показує намальовані людські органи – печінку, серце.

- Що любите читати?

- Коли їду в дорогу поїздом або літаком, то зажди беру книгу. У дорозі швидше проходить час. Спати у поїзді не можу, у літаку теж. І всі найсучасніші слов'яномовні літературні видання читаю. Я вільно володію українською, російською, чеською, словацькою, угорською. Вимушений був опанувати угорську. В Москві, у 80-і роки, твори лауреатів Пулітцерівської премії (цю премію американці видають за бестселери) можна було купити тільки у перекладі на угорську. У власній бібліотеці маю 300-400 книг угорською, це класичні твори. Всі знайомі знають, що я любитель книжок і час від часу дарують мені нові видання.

- Якби про вас написали книгу, то це була б для вас несподіванка?

- Якби так написали про моє життя, як я його прожив, то був би шикарний роман, який дав би насолоду багатьом читачам, і вони отримали б задоволення, хохотали б, співпереживали б і тому подібне. Бестселер вийшов би. Як мене не буде, то нехай пишуть і публікують.

- Коли навертаються на ваші очі сльози?

- Навертаються, коли я розчулений. Буває, коли гарно говорять про людину, яка дійсно заслужила доброго слова. Або коли похорони, коли близька людина покидає цей світ. Помічаю, що такого раніше зі мною не було. Деколи не вмію вже і не можу стриматися. Ота найпотаємніша струна заводиться з-пів оберту. Хоча як сліз крокодила ніхто не бачив, так і моїх сліз ніхто не бачив.

- Найближча людина, яку ви оперували?

- Діти, онуки.

- Ви щасливий?

- Якщо порівняти, скільки є обездолених людських доль довкола мене, то, звичайно, я щасливий. Що я живий, що я спілкуюся з вами. Що я можу допомагати людям. Однозначно, що я щасливий.

- Які враження у вас склалися від нашого інтерв'ю?

- Позитивні. Ви ставили лаконічні запитання, на них я легко і відверто відповідав, тому і час промайнув дуже швидко. Я не відчув втоми і не побачив її у вас - ви навіть воду свою не допили, а у мене навіть у роті не пересохло.

Ви бачили мою останню книжку? – запитує і відразу встає із-за столу, дає монографію.

- Який автограф? Я це не люблю, - відмахується і стає суворим.

P.S. У мережі Інтернет з'явилася інформація, що 24 червня працівники УБЕЗу затримали головного лікаря Закарпатського онкодиспансера Андрія Русина та керівників двох підприємств, висунувши звинувачення у нецільовому використанні державних коштів. Наступного дня Русина А.В. випустили.

Під час погодження нашого інтерв'ю я попросила прокоментувати Василя Івановича ситуацію. Ось що він сказав з цього приводу:

- До онкодиспансера я не маю жодного відношення, тому коментувати ситуацію не маю ніякого права. Наскільки мені відомо, наразі триває слідство. Воно і розставить всі крапки над "і". Але я більш ніж переконаний, що мій син Андрій не робив протиправних дій, бо я, як батько, виховував його законослухняним громадянином України та гідним продовжувачем родини Русинів.

Теги: Василь Русин, хірург, медицина

46 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати