Сквер, розбитий в центрі станиці Пашківський, місце святе і символічне: тут стоїть обеліск 15-ти льотчикам, що загинули під час Великої Вітчизняної війни, пам''ятник "Героям битви за Кубань", два поклонних хреста, встановлені козаками – один у пам''ять про станичників, замордованих Голодомором 1932 - 33 рр., другий на місці церкви, підірваної в 1937 році "безбожною владою".
Поруч – братська могила. Це 12 мармурових плит, на кожній з яких вибито по 42 імені. Таким чином, всього 504 прізвища. Але в дійсності, як нам пояснили у військкоматі Карасунського округу, тут покояться останки 90 осіб, причому, очевидно, тут вони були перепоховані, оскільки дати смерті різняться від 1942 по 1945 роки. Решта імена вибито на згадку про жителів Пашковського, загиблих під час війни, але не похованих тут.
Серед імен, вибитих на мармурі, є прізвище Івана Федоровича Рознійчука (1910 - 1945), відомого українського письменника-сатирика міжвоєнної пори із Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини, а з 1939 року - Угорщини. У своїх повістях і віршах він з великою поетичним майстерністю висміював вади суспільного і культурного життя в Підкарпатській Русі (так тоді називалося Закарпаття). Гуморески свої він підписував псевдонімом Марко Бараболя (бараболя – місцева діалектна назва "селянського хліба" – картоплі).
З біографії Івана Рознійчука відомо, що в 1943 році його як угорського підданого мобілізували в угорську армію, яка воювала на боці нацистської Німеччини. У 1945 році свідки писали до його родичів у рідне село Івана на Закарпатті, що 13 жовтня 1944 року він був узятий в радянський полон на території Угорщини, а потім відправлений з ешелоном військовополонених у табір для військовополонених у Новоросійськ.
Там, володіючи німецькою, угорською, чеською, словацькою, українською та російською мовами, він працює перекладачем, а також на розчищенні міських руїн. Довгий час про останні місяці життя Івана Рознійчука було відомо тільки з розповідей очевидців, що зустрічалися з ним у полоні і в таборі, і лише на початку 1990-х закарпатському літературознавцеві Івану Ребрику вдалося отримати в московських архівах досі "совсекретні" документи.
Виявилося, що здоров''я Рознійчука до моменту взяття в полон було зовсім підірване: ще в 1943 році, на фронті, він захворів на туберкульоз. І хоча у вересні 1945 року його переводять у військовий евакуаційний госпіталь, що знаходився в станиці Пашківський, перебування в госпіталі тільки сповільнило смерть. В архівах зберігся цей документ:
АКТ
27 ноября 1945 года
Составили настоящий акт в том, что сего числа в а/г №5443 умер военнопленный Рознийчук Иван Федорович, украинец, 1910 года рождения, ефрейтор. От /диагноз/ левосторонняя казеозная пневмония.
Подписи: Зам. нач. по риж. и охр. Дежурный врач Дежурная м/с"
І хоча далі вказано, що того ж дня покійного поховали "в квадраті 3 могила № 9", точне місцезнаходження могили до недавнього часу відомо не було. Так вийшло, що торік, коли Івану Рознійчуку виповнилося б 100 років, нам в руки потрапила облікова картка поховання в станиці Пашківський з архіву Міноборони Росії, де серед похованих у братській могилі є й ім''я Івана Рознійчука. Приїхавши в Пашківський, ми впевнилися, що на місці поховання збереглися і плита, і ім''я...
До речі, в обліковій картці зазначене військове звання – рядовий (а не єфрейтор, як в свідоцтві про смерть). Це, а також той факт, що поховали Рознійчука у братській могилі, разом з іншими червоноармійцями, дозволяє припустити, що в полон він здався добровільно, як сотні інших закарпатців, мобілізованих в угорську армію.
Адже ще 9 червня 1945 Голова Народної Ради Закарпатської України Іван Туряниця писав тодішньому першому секретареві ЦК КП (б) України Микиті Хрущову: "Зараз у зв''язку з розгромом угорських і німецьких фашистів, в радянських таборах перебувають громадяни Закарпатської України, насамперед ті, що були насильно мобілізовані в угорську армію, як військовополонені ... в інтересах відновлення народного господарства нашого краю ми просимо Вас, Микито Сергійовичу, клопотати перед Командуванням Червоної Армії СРСР про звільнення з таборів усіх трудящих громадян Закарпатської України і про направлення їх на батьківщину..."
Прохання це, судячи з усього, так почуте і не було, але показовий сам факт підтвердження того, що воля людської особистості може залишатися безсилою, коли приведено в дію механізми військово-державної машини...