Угорське питання зсередини

Останнім часом у закарпатських та всеукраїнських ЗМІ з'явилося чимало матеріалів про українсько-угорські стосунки. Звісно, така увага до цієї теми була спровокована введенням Угорщиною подвійного громадянства. Відтак, окремі представники угорської меншини на Закарпатті звинуватили Україну у тиску на етнічних угорців та цькуванні їх з боку спецслужб. З українського боку все майже зрозуміло: є Конституція, яка передбачає єдине громадянство. Аби ж розібратися у мотивах введення подвійного громадянства нашим сусідом та дізнатися, як же нашому братові українцю живеться в сусідній Угорщині, відправляємося у відрядження ближнім зарубіжжям. 

 

 

Перш за все, варто сказати, що для журналіста, котрий не їде на спеціальний захід, де йому розповідають, те, що вигідно Угорщині, отримати шенгенську візу дуже не просто. У генеральному Консульстві Угорщини в Ужгороді вимагають довідки про доходи, довідки зі спілки журналістів та редакції (посвідчення консульство не влаштовує), відношення від редакції з поясненням мети візиту, інформацію від того або про того, до кого їдеш. А далі – на розсуд консула. Натомість угорці до нас заїжджають без будь-яких віз чи дозволів... Мені поталанило отримати "шенген" на два місяці...

 

У прикордонному Чопі дякуючи українським дівчатам-прикордонникам вдалося без проблем купити квиток (хоча каса вже була закритою), пройти митний контроль і встигнути на потяг Чоп– Загонь. А от на угорській стороні при виході з вагону, зауважую двох жіночок з розстебнутими сорочками, схожих на кондукторів. Виявилося, що це – угорські прикордонники. Намагаюся з ними заговорити українською, жіночки вперто говорять угорською, ніби мене не помічають. Відтак беруть мій паспорт і зі смішком запитують: "Зачем едете Венгрия?". Я пояснив, як міг. У відповідь почув угорські матюки. Від "провідників" мене "прийняли" угорські митники, які працюють без форми, в одних зелених майках і цікавляться лише контрабандою цигарок.

 

Із Загоні за годинку дістаюся потягом до Ніредьгази – адміністративного центру сусідньої до Закарпаття Саболч-Сатмар-Берегської області Угорщини. При чому, коли в потязі запитую, чи він їде на Ніредьхазу, угорці лише зуміли мені відповісти: "Не понемаю...". Однак на вокзалі в цьому обласному центрі у службі довідки мені допомогли зв'язатися з тутешнім Генеральним консульством України. Відтак уже з консулом Вадимом Кривчиковим екскурсуємо Ніредьгазу.

 

Місто напрочуд охайне, прибране, віддає стародавнім духом. У центрі – величезний католицький костьол та кілька старовинних споруд. Навколо купа пам'ятників і – монумент... яблуку. Справа в тому, що область століттями була аграрним центром Угорщини і не тільки. Саме тут колись виробляли знані у союзі мариновані овочі і фрукти "Глобус". Але Європа прийшла і угорські поля опустіли, а купа людей залишилися без роботи. Залишився на згадку про аграрну "столицю" лиш оцей пам'ятник... Загалом Ніредьгаза за населенням дорівнює Ужгороду (116-117 тисяч). За площею трохи більша. Тут розташовано кілька лікувальних купалень, великий іподром і найбільший у Східній Європі зоопарк.

 

 

Однак, наразі в Угорщині криза. Країна, як і ми, переживає податкову й пенсійну реформи прем'єр міністра Віктора Орбана. Мій візит якраз збігся зі страйком пожежників та правоохоронців, котрі з півгодини сигналили їдучи центром міста.

 

З розмови з місцевим таксистом дізнаюся, що тут штрафи за непристебнутий ремінь більші, ніж у людей зарплати. А ще літній угорець розповідає, що тут люди масово продають житло й автомобілі, оскільки не можуть платити кредити. Хоча автомобілі тут на 90% з малолітровими моторами: у країні великий екологічний податок на об'єм двигуна. А ще угорці у своїй більшості не задоволені вступом у ЄС. Кажуть, що держава до того була більш самодостатньою і багатою. Тепер же криза виробництва, оскільки у ЄС кожна країна відповідає за окремий вид продукції.

 

Після Ніредьгази вдалося побувати у містечку Токай, яке є винною столицею Угорщини. Тут вразила чистота маленьких вуличок, старовинні ліхтарі обабіч дороги, прикрашені горшечками з квітами, синьо-жовтий місцевий прапор та церква, у якій колись правив службу Григорій Сковорода...

 

Українці в Угорщині представлені, в основному, Державним врядуванням українців Угорщини, осередки якого створено майже в усіх великих містах країни. Це – дорадчий орган при уряді Віктора Орбана. Вимога до осередку – 30 чоловік, котрі є громадянами Угорщини з українським корінням або знанням мови чи культури. Осередок формується спеціальними виборами, відтак обирає голову, а потім інформація про імена і прізвища його членів знищується. Таке вже правило. Очолює цю організацію Ярослава Хортяні, яка має тісні зв'язки з прем'єр-міністром та є членом угорського парламенту.

 

 У одній із кав'ярень у центрі Ніредьгази зустрічаємося з представником цього органу Юдітою Софілканич. Під час бесіди дізнаємося, що жінка родом із закарпатського Хуста, має родичів в Ужгороді та Сваляві.

 

 

Розмову починаємо зі стану освіти українців в Угорщині. Жінка розповідає, що шкіл виключно з українською мовою навчання тут немає. У цій області розсіяно проживає всього 300 українців. Але є школа-гімназія ім. Адама Вої (директор Олберт Богой) у містечку Боктолорантхазі, за 30 кілометрів від Ніредьгази де силами дирекції та пані Юдіти з 1993 року вивчають українську як іноземну мову. Вчителем української мови там працює пані Віра Кондра, яка каже, що це єдина така гімназія в Угорщині. Її випускники згодом поповняють ряди студентів Ніредьхазького інституту, стають до роботи в митниці та поліції.

 

Вчителька розповідає, що угорські діти залюбки вивчають українську мову, незважаючи на те, що спочатку не розуміли різницю між українською та російською мовами. Крім того, в Угорщині була неприязнь до російської мови, яку в обов'язковому порядку тривалий час змушували вчити у всіх країнах соцтабору.

 

Пані Віра розповідає, що українці здають вступні іспити на угорській мові й не мають жодних привілеїв як представники нацменшини. Більше того, абітурієнтам, котрі закінчили школу, вивчаючи українську мову як іноземну, не зараховують її при вступі до загальної кількості балів.

Крім того, не так давно міносвіти Угорщини різко підняло кількість балів для вступу, тож для українців бали з рідної мови, стали б як ніколи у пригоді. Це єдина наша проблема, зауважує вчителька. Ми зверталися в різні інстанції і днями нас повідомили, що відновлена можливість здавати випускний іспит з української мови, що значно вплине на кількість балів.

 

Що ж до програм українською, то в Будапешті за фінансування Угорщини раз-двічі на місяць виходить передача під назвою "Рондо", яка транслюється на радіо і на першому й другому угорських телеканалах. (Зауважимо, що на Закарпатській ОДТРК є ціла угорська редакція, котра щодня готує новини й передачі угорською). Зараз в Угорщині є проблеми з фінансуванням, тому інколи йдуть повтори українських передач. У Будапешті також раз у місяць виходить журнал "Громада", який видає Товариство української культури в Угорщині.

 

– За потреби, ми можемо мати й більше ЗМІ і більше шкіл, – вважає пані Юдіта. – От я, наприклад, за місяць могла б організувати у будь-якій школі Ніредьгази вивчення української мови, якби цього хотіли батьки дітей-українців, та й самі діти. Тобто, директори шкіл відкриті для співпраці. На жаль, у тутешніх українців у свідомості є таке, що їхня дитина повинна асимілюватися, аби тут вижити або стати на ноги. Колишні українці вважають, що їхні діти зможуть краще прожити, якщо оглядатимуться на Захід, а не на Схід. На щастя є й такі українці, котрі дещо інакше думають...

 У противагу українцям, які думають про асиміляцію можна поставити справжніх патріотів, котрі виховують таких дітей, як учениця Ніредхазької недільної школи Габріелла Хоссу, котра стала переможцем Міжнародного конкурсу творів ім. В. Чорновола "Україна: погляд ззовні". Дівчинка народилася 1992 року у місті Солноку. Її батько угорець, мама – українка, і не поспішає ставати громадянкою Угорщини. Батьки познайомились у Києві, де у свій час, навчався батько. Зараз живуть у Ніредьгазі. Дівчина не приховує, що хоче навчатися у Києві, а згодом і працювати та проживати у столиці України.

 

Із літературою Боктолорантхазькій та місцевій школам допомагає Генеральне Консульство України в Ніредьгазі. (Його тутешня українська інтелігенція називає маленькою Україною в Угорщині). Велику допомогу надає і Товариство української культури в Угорщині. Дещо потрапляє й через державне врядування українців Угорщини. Щось привозять українці під час виїздів на батьківщину. А методичну літературу з вивчення української мови пані Юдіта видала своїми силами.

 

 

 

Загалом же осередок Державного врядування українців Угорщини в Ніредьгазі займається, в основному культурними питаннями. Піднімає рівень дітей українців, проводить тематичні вечори, зустрічі тощо. До прикладу, є такі діти, котрі розмовляють русинською мовою або російсько-українським суржиком, але хочуть вивчити літературну українську. Наймолодшому з таких наших учнів 10 років а найстаршій –19. Займаються у теологічному інституті святого Афанасія, приміщення в якому надала релігійна громада Ніредьгази. Там знаходиться й маленька україномовна бібліотечка. До речі, пані Юдіта каже, що у числі її випускників є вісім греко-католицьких священиків, котрі служать на Закарпатті, а колись приїжджали звідти лише, аби вивчити українську. (Не є таємницею, що у цій українській області є з десяток сіл, де українську взагалі не розуміють...).

Що ж до актуальної нині теми подвійного громадянства, пані Юдіта каже, що угорський паспорт тим українцям не дає право на безкоштовну охорону здоров'я, ні на безкоштовний вступ в університети, ні права брати участь у виборах.

 

– Ці паспорти більше для заспокоєння душі, – вважає українка. – Особливо для якогось закарпатського дідуся, що народився ще за Австро-Угорщини. А молодим дає хіба право пересування Європою. Тому я тут не бачу великої політичної загрози. Повірте, Угорщині не до відновлення Великої імперії, вона й у себе не може лад навести... Є, щоправда, й така версія, що Угорщина це робить свідомо через те, що тут різко скорочується кількість населення. Тож, як варіант, країну можна поповнити етнічними угорцями.

 

Після бесіди з пані Юдітою Софілканич, їдемо до Генерального консула України в Ніредьгазі Сергія Бороденкова. До слова, консульський округ цієї установи охоплює не лише Саболч-Сатмар-Берегську область, у адмінцентрі якої знаходиться, а майже півУгорщини: 5 областей і 5 міст загальною площею 28,7 тис. кв. км. Наш візит припав на п'ятницю. У цей день угорці йдуть на роботу вже у спортивних костюмах та шортах, оскільки офіційно (навіть приватні підприємства) працюють лише до обіду. Потім, як правило, збирають сім'ю і їдуть на вихідні відпочивати за місто. В українському консульстві інша ситуація: тут не бракує відвідувачів, кожного з яких приймають, консультують, допомагають.

 

 

Сергій Миколайович розповідає, що за своє життя в Українському консульстві в Ніредьгазі – вже вдруге. До того навчався в Будапешті, працював речником українського Міністерства закордонних справ. Для розуміння ситуації український консул розповідає цікавий факт: в Угорщині у 1993 році був підписаний закон про національні меншини, згідно з яким меншиною визнавалося населення однієї національності, якщо його кількість становила 1000 чоловік. Українці на той час себе тут не ідентифікували. Офіційно заявило про себе може 600 чоловік. Але Угорщина таки визнала їх нацменшиною. Зараз в Угорщині українцями себе визнають близько 6000 чоловік. Для порівняння, лише на Закарпатті зареєстровано понад 150 тисяч етнічних угорців...

 

Сергій Миколайович також розповідає, що в Угорщині, на відміну від України, немає українських театрів. Але, особливо в літній період, сюди приїжджають із виступами театри із Закарпаття й України. Щорічно у консульському окрузі проходять фестивалі театрів із сусідніх країн, а київський театр тут неодноразово зривав аншлаги.

 

В Угорщині немає такого компактного проживання українців, як угорців на Закарпатті, – каже Генеральний консул. – Однак, є потреба створювати при угорських університетах кафедри, де би працювали наші випускники, котрих, до речі, в нашому консульському окрузі не сертифікують з української мови. Про це я буду піднімати питання на наступній міжурядовій комісії.

 

За словами Сергія Бороденкова, в Угорщині живуть, в основному, вихідці із Закарпаття. Велика частина серед них – звичайні заробітчани. Є і бізнесмени з Донецька. А от чернівчани, волиняни, львів'яни їдуть уже далі – на Італію, Португалію, Іспанію тощо. Туди ж їдуть і чимало вже немолодих жінок.

 

– Ніде правди діти, Угорщина виділяє немалі гроші на нацменшини, – каже Сергій Бороденков. – Але якщо говорити про українців, то всі вони освоюються лише через Державне самоврядування українців Угорщини.

 

Чимало консульство допомагає угорським українцям і власним коштом. До прикладу, перед нашим приїздом консул Вадим Кривчиков купив 40 книг і розвіз їх угорськими в'язницями, де перебуває чимало українців. На думку консула, в Угорщині не вистачає великого культурного українського центру, де б щодня можна проводити різнопланові виставки та зустрічі. Така річ потребує чималих грошей, а оскільки держава їх немає, а тутешні українці не настільки багаті, щоб це фінансувати, українці задовольняються тим, що є...

 

 

З бесіди з відвідувачами Генконсульства дізнаємося, що відношення корінних угорців до вихідців з України, в основному, негативне.

 

– Наші люди звикли працювати, не схиляти голову перед труднощами, викручуватися з будь-яких ситуацій, – каже українець Ласло із закарпатського Берегова. – А в угорців дещо інший менталітет: якщо дадуть рукавиці, тоді будуть працювати, якщо ні – не будуть. В українців тут, як правило справи йдуть добре, вони успішніші і в бізнесі і в навчанні. А це вже подекуди викликає заздрість у місцевого населення. Тим більше, що в Угорщині зараз поширеним явищем є ситуації, коли сусід "здав" сусіда, бо в нього нелегально хтось працює чи той має контрабанду тощо. Так здають, в основному, закарпатців, котрі приїжджають сюди часто й нелегально на сезонні роботи. А там уже депортації та страшенні штрафи у сумі 2- тисячі доларів... Але українці теж не обожнюють угорців. От,образили закарпатця на кордоні угорці, той пожалівся брату-митнику і пішли мститися ні в чому невинним громадянам...

 

– Мені чи не щодня доводиться розбиратися зі скаргами наших громадян, котрих ображають не лише на кордоні, але й тут, усередині країни, – у підтвердження слів українця розповідає консул. – От нещодавно молода мама до нас звернулася, що її на рівному місці облаяв місцевий поліцай. Такого є багато, і мені дуже шкода, що всіх захистити ми фізично не можемо. Плюс є чимало наших громадян, котрі воліють не звертатися до нашого консульства з власної ініціативи. До слова, чомусь на кордоні з Сербією Угорщина вже поводиться скромніше...

 

– Для мене всі українці: і ті, що тут вчаться і ті, що сидять тут у в'язницях чи працюють – однакові, каже Сергій Бороденков. – Тому їхні інтереси для мене на першому місці. Для того мене тут поставила наша держава.

 

До генконсула чи не щодня звертаються українці, в основному, з нотаріальними питаннями (реєстрація дітей, оформлення громадянства). Сергій Миколайович каже, що дуже багато молодих мам із Закарпаття та й деяких інших областей України приїжджають сюди народжувати. Так з початку року в окрузі народилося 111 маленьких українців. Хоча Сергій Миколайович вважає, що угорська медицина не сильно переважає українську, а у дечому їй і поступається. Людям подобається, в основному, тутешня чіткість і порядок.

 

 

Генеральне консульство України в Ніредьгазі має кілька знайомих україномовних угорських адвокатів, котрі мають окремі спеціалізації і допомагають українцям у питаннях сімейного права, цивільних відносин, ДТП, контрабанди, незаконного затримання, хамства тощо. Як приклад, Сергій Бороденков наводить історію одного закарпатця, якого засудили за контрабанду до 2-х років ув'язнення в Ніредьхазькій в'язниці. Йому вдалося скоротити термін на половину. Іншому допомогли перевестися з однієї в'язниці з жахливими умовами в іншу. Був і курйозний випадок, коли генконсул захистив від в'язниці українця, котрий, не витерпівши хамства, вкусив угорського прикордонника за палець.

 

Консул розповідає ще одну не менш цікаву історію, яка трапилася з громадянином України, який був на заробітках в Італії. Чоловік лишився роботи й грошей, купив там велосипед за 10 євро та поїхав додому у Чернівецьку область! У день проїжджав по 100 кілометрів, не кожного дня харчувався. Після 4-тижневої подорожі, опинився на угорсько-українському кордоні. До честі, угорські правоохоронці з розумінням поставились до нашого громадянина, поінформували Генеральне консульство, яке нагодувало його, повідомило рідних на Україні та надало сприяння щодо його повернення на батьківщину...

 

– Попри всі плюси й мінуси, мене не може не радувати той факт, що українці починають поступово повертатися додому, – зізнається Сергій Бороденков. – Як і з Угорщини, так і з Італії, Потругалії тощо. Я їм по доброму заздрю, бо, як не крути, але дома завжди краще...

 

 

Повертаючись з Ніредьгази, вже на кордоні з Україною познайомився зі студентом, у якого викладав нинішній Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, а батько є головним лікарем у одній із угорських лікарень. Хлопець каже, що політика фактичного керівника держави спрямована на підтримку всіх угорців, які живуть за межами батьківщини. Особлива увага приділяється Закарпаттю, де їх найбільше. Студент розповідає, що в угорському парламенті вже стоїть проект закону, який має дати етнічним угорцям право голосу в Угорщині, а це – можливість уряду закріпитися при владі ще на чотири роки. Таким чином, можна говорити про добре сплановану акцію з видачі угорських паспортів, на черзі за якими лише на Закарпатті вже стоїть понад 70 тисяч чоловік...