День пошани всіх жертв Другої світової війни

Перемогу над нацизмом світ відзначає не 9 травня, а днем раніше, причому в "робочому режимі", не оголошуючи вихідних, як в Україні. Саме 8 травня 1945 року набув чинності акт про капітуляцію Німеччини, підписаний напередодні у французькому місті Реймс у присутності й представника Радянського Союзу. Проте СРСР домігся підписання другого акту про капітуляцію – під Берліном о 22 годині 43 хвилини за центральноєвропейським часом. Якраз у Москві стрілка годинника показувала 43 хвилину нового дня – 9 травня.

 

Отож дрібний "часовий курйоз" змістив історичну дату для "країн соціалізму". Оскільки такою вона збереглася у деяких післярадянських державах, то Генеральна Асамблея ООН у резолюції від 22 листопада 2004 року проголосила обидві дати – і 8, і 9 травня – Днями пам'яті та примирення задля пошани всіх жертв Другої світової війни.

 

Сама ж війна виникла внаслідок злочинної змови політичної верхівки Радянського Союзу і Німеччини щодо переділу карти Європи і знищення низки держав, які нині є успішними, входять до Європейського Союзу і НАТО. Маються на увазі таємні протоколи до "пакту Молотова – Ріббентропа" 23 серпня 1939 року. Тому Європейський Парламент визначив 23 серпня загальноєвропейським Днем пам'яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів. Це відбито у його резолюції від 2 квітня 2009 року.

 

За наслідками "пакту Молотова – Ріббентропа" Україна зазнала колосальних демографічних збитків. Її загальні втрати у Другій Світовій війні – включно з убитими, депортованими, евакуйованими, біженцями, становлять не менше 14 мільйонів осіб. Це – понад 40 % від людських втрат СРСР.

 

Якщо не зважати на "золотий вересень" 1939 року, то нещадний вихор пронісся Україною двічі – із заходу на схід (1941 – 1942) і зі сходу на захід (1943 – 1944). В Україні воювали до 60 % дивізій вермахту, майже половина бойових частин СРСР. Радянський Союз тут мав справу не тільки з німцями, а й з мільйонною румунською армією, сотнями тисяч угорців, італійців...

 

Власне, найбільші втрати українського населення припадають не на катастрофічний 1941-й рік, а на "визвольні" 1943 – 1944 роки, коли селян гнали поперед радянських військ як гарматне м'ясо.

Звичайні українці опинилися між молотом і ковадлом. Без їхньої землі та підневільної праці не бачили своїх перспектив обидва вожді-диктатори – Сталін і Гітлер. На "українську карту" вони поставили все. Один із них навіть свою резиденцію сюди переніс. Це унікальний історичний факт.

 

У вересні 1941 – квітні 1942 років у лісі за 8 км від Вінниці нацисти спорудили ставку "Вервольф". Ідеться про понад вісім десятків наземних приміщень і три підземні бункери з багатометровими залізобетонними перекриттями, що стояли на гранітній основі. У липні 1942 – серпні 1943 років Адольф Гітлер провів під Вінницею у цілому чотири з половиною місяців. Тут працювало все керівництво Третього Райху – Борман, Гіммлер, Герінг, Геббельс, Розенберг, Ріббентроп, Кейтель... У березні 1944 року, перед відступом, нацисти підірвали "Вервольф".

 

СРСР і Німеччина стали запеклими ворогами із 22 червня 1941 року вони. Ціною неймовірних жертв Радянський Союз у 1945 році святкував два Дні Перемоги: 9 травня – над Німеччиною, а 3 вересня – над Японією. Обидва рази – наступного дня після підписання актів відповідних капітуляцій.

 

Сучасна Європа схиляється до думки, що засудженню підлягають не лише нацистські злочинці. 3 липня 2009 року Парламентська Асамблея ОБСЄ, куди входить й Україна, ухвалила резолюцію, згідно з котрою сталінізм, як злочинний режим, прирівняно до нацизму. Тому меморіальний день 8 чи 9 травня рівнозначний 23 серпня – дню укладення "пакта Молотова – Ріббентропа", коли обидві тоталітарні держави об'єдналися проти людства.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу і закінчилася 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії. Вона тривала 2194 дні, зачепивши 1,7 мільярда осіб, або 80 % тодішнього населення планети. Символічно, що 2 вересня 1945 року саме молодий 41-річний генерал українського походження Кузьма Дерев'янко від імені СРСР на американському лінкорі "Міссурі" підписав Акт капітуляції Японії, що підвів риску під війною.

 

Нейтральним і точним терміном "Друга світова війна" повністю покриваються всі тогочасні баталії, зокрема німецько-польсько-радянська 1939 року, радянсько-фінська 1939 – 1940 років, німецько-радянська або "Велика Вітчизняна" (22 червня 1941 – 9 травня 1945), радянсько-японська 1945 року тощо.

 

Називати війни "Вітчизняними" чи "Великими Вітчизняними" є російською традицією. "Вітчизняною" є війна Франції з Росією 1812 року. "Великою Вітчизняною" у 1914 році російські можновладці нарекли Першу світову війну, в котру вступила Російська імперія. Спочатку 22 червня 1941 року в Кремлі німецько-радянську війну витлумачили як "вітчизняну", а наступного дня вже як "велику вітчизняну". Писалися ці трактовки, згідно з оригіналами історичних джерел, саме з маленької літери.

 

Термін "Велика Вітчизняна війна" є ідеологічним, придуманим сталіністами, щоби надалі грою в софістику, шляхом підміни реалій, змішуючи грішне з праведним, відбілити своє злочинне реноме.

 

Для українського народу такою вона не була.Вельми бракувало захисників радянської влади, що ототожнила себе з поняттям "Вітчизна" з невід'ємним додатком "соціалістична". Ця влада проявила себе гірше найжорстокішого ворога. Вона відправила з України у віддалені регіони СРСР і заморила голодом мільйони громадян. Тому її доля не викликала найменшого патріотичного землетрусу, що призвело до провалу мобілізації. Адже до 3 мільйонів українських призивників свідомо пересиділи вдома. Загалом в окупованій Україні залишилося понад 90 % її населення. Мало кому спадало на думку втікати на схід.

 

Такий вплив на суспільство справили "драконівські" зміни у трудовому законодавстві СРСР, зокрема 26 червня 1940 року – в зв'язку з переходом на восьмигодинний робочий день і семиденний робочий тиждень. Відтоді до середини 1941 року в СРСР за різні дисциплінарні порушення засудили 3 мільйони осіб (8 % працездатних). В УРСР ці репресії охопили сотні тисяч людей, породивши атмосферу жаху.

 

Це відлунило у катастрофічних фіаско Червоної армії. 19 вересня 1941 року вона втратила Київ. Ця поразка є найбільшою у світовій історії, адже вермахт оточив увесь Південно-Західний фронт із 660-ма тисячами осіб. Радянські солдати ще тричі в Україні зазнали масштабних оточень: наприкінці 1941 року в Приазов'ї та Криму, у травні 1942-го – під Харковом (214 тисяч полонених). Від розгрому СРСР врятували не військове мистецтво, а величезні простори і людські ресурси. І... щедра американська допомога.

 

США не дозволили Японії відкрити другий для СРСР фронт на Далекому Сході. Зняті звідти дивізії рятували Москву, билися під Сталінградом. Не переміг би СРСР без американської допомоги, що сягнула 11,6 мільярдів тогочасних доларів. Поставки були величезними: 10 тисяч танків і самохідних артилерійських установок (12 % від власного виробництва СРСР), 18 тисяч літаків (16 %), 410 тисяч автомобілів (180 %), 1,9 тисячі паровозів (2200 %) тощо. Суттєвою була продовольча допомога – половина потреб Червоної армії.

 

Не тільки "непатріотично" до СРСР – "соціалістичної Вітчизни" були налаштовані українці.Серед радянських військовополонених (5,2 мільйони на листопад 1942 року) переважали росіяни. Близько мільйона з них вступили до Російської визвольної армії генерал-лейтенанта Андрія Власова, інших збройних формувань Третього Райху. Крім того, 954 тисяч радянських військовослужбовців під час війни були розстріляні "своїми", зокрема загороджувальними загонами НКВС.

 

Як тоді бути з "Прапором Перемоги", що є начебто "символом років Великої Вітчизняної війни"? Парламентська більшість 21 квітня 2011 року внесла деякі зміни до закону України "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років", прийнятого більш як десятиліття тому – 20 квітня 2000 року.
 
Ідеться про використання копій символічного Прапора Перемоги, зокрема їх офіційний підйом у День Перемоги на будинках (щоглах, флагштоках) поряд з Державним прапором України. Ці копії мали б виглядати як штурмовий прапор 150-ої Ідрицької стрілецької дивізії, поставлений 1 травня 1945 року над будівлею рейхстагу в Берліні. Але... Усі наведені зміни є недолугим і зухвалим запозиченням із федерального закону Російської Федерації "О Знамени Победы" від 7 травня 2007 року. Замість імплементації європейських норм у Верховній Раді не гребують плагіатом із російського законодавства.
 
Якщо президент В. Янукович підпише цей закон і він набуде чинності, то матимуть зайвий клопіт завгоспи державних установ та історики, які коментуватимуть прикру нісенітницю. Адже як пояснити хоча б таку новелу: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу та його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни". Хіба сучасна українська політична нація тотожна "радянському народу"? Це абсолютно порожній термін з арсеналу тоталітарної ідеології.
 
У російському законі цей пункт викладено так само: "Знамя Победы является официальным символом победы советского народа и его Вооруженных Сил над фашистской Германией в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 годов, государственной реликвией России". Дивно лише, як копіювальний інтелект комуністів, регіоналів, народників і до них "примкнувших" (загалом 260 депутатів) не долучив в український закон цитовану кінцівку про державну реліквію Росії, а замість Збройних сил – написав "армії та флоту". Навіщо ж нам піднімати поруч свого державного прапора "государственную реликвию России"?
 
Далі. Який прямий стосунок до Дня Перемоги – 8-9 травня – має лиш один із десятка прапорів, вивішених над рейхстагом, та ще й уночі 1 травня і, як виявилося, в окупаційній зоні Великобританії? Чому поруч із синьо-жовтим прапором урочисто не підняти ще британський, американський, французький? Питань чимало. Логічних відповідей нема. І це не вперше.
 

Типовим прикладом є постанова Верховної Ради України "Про відзначення 65-річчя входження Закарпатської області до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки" від 3 лютого 2011 року. Проте малося на увазі утворення 22 січня 1946 року Закарпатської області у складі УРСР, а не "входження". Згідно з договором від 29 червня 1945 року, до УРСР увійшла перехідна квазідержава Закарпатська Україна, а не Закарпатська область. До 3 лютого обидві ці дати проминули, тому відзначили їх на папері "заднім числом" та ще й у "кривому дзеркалі".
 

Насправді ж пройшла заміна угорського окупаційного режиму на тоталітарний, котрий знову приніс чимало бід і страждань. На відміну від Західної Європи, справжнє визволення Східної Європи, у тому числі й України, відбулося після падіння "берлінського муру". Тобто внаслідок мирних революцій 1989 – 1991 років.
 

 

Для закарпатців у воєнному контексті актуальні дві рубіжні дати – 15 березня 1939 року і 29 червня 1945 року, що обрамлюють цільний історичний період. Інші є проміжними.

 

Тогочасне Закарпаття війна зачепила декілька разів. Уперше вона прийшла за півроку до початку Другої світової. 15-18 березня 1939 року Угорщина окупувала, відтак анексувала Карпатську Україну. Вдруге – у вересні 1939-го, коли, рухаючись углиб Угорщини, край перетнули майже сто тисяч утікачів із Польщі, розгромленої союзними тоді Німеччиною і Радянським Союзом. Утретє закарпатці стали заручниками війни, коли у складі угорської армії з кінця червня 1941 року воювали проти СРСР. Учетверте – у жовтні та листопаді 1944 року, коли радянські війська витіснили звідси угорську і німецьку армії.

 

Образно кажучи, Друга світова в українському контексті розпочалася і закінчилася в Закарпатті. Ясна річ, із певними, але вмотивованими хронологічними зміщеннями. 15 березня 1939 року угорське військо приступило до окупації Карпатської України, що проголосила державну незалежність. З остаточним взяттям села, а нині міста Чоп із сусідніми поселеннями до кінця листопада 1944 року радянські війська взяли під контроль усю територію сучасної України.

 

Широко вживана "визвольна дата" 28 жовтня 1944 року є чисто номінальною, бо бої за Чоп і тривали з перемінним успіхом аж до 23 листопада. У цілому Друга світова тут завершилася 29 червня 1945 року підписанням радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну. Ним була оформлена левова частка західного державного кордону України.

 

Якщо ж не виходити за хронологічні межі, то серед перших жертв Другої світової війни був Львів. Німецька авіація 1 вересня 1939 року об 11.30 здійснила наліт на місто, внаслідок чого загинуло понад вісім десятків жителів. Під час штурму німцями Львова 12-21 вересня серед його захисників налічили понад 4 тисячі вбитих і поранених. 17 вересня у Польщу ввійшли радянські війська, представникам яких 22 вересня польське командування й передало Львів.

 

Усього у польському війську у вересні 1939 року проти вермахту воювали не менше 150 тисяч українців. Причому Польщу атакували два німецькі союзники – Словаччина і СРСР. Як не парадоксально, союзна Німеччині Угорщина формально була на боці свого міжвоєнного партнера Польщі, приймаючи польських біженців і військових.
 

Наголошу, що в Україні потрібно віддавати належне всім жертвам війни. У тому вже маємо цивілізовану традицію. Візьмемо до прикладу найбільше закарпатське село Колочава Міжгірського району. У 1941 – 1945 роках 39 колочавців загинули угорськими вояками, а 52 – радянськими. Тому в центрі села у 2009 році оновили давній монумент загиблим воїнам і обабіч його стели встановили дві плити з іменами всіх загиблих.

 

Починаючи з листопада 1944 року, в селах і містах Закарпаття активно набирали до війська обох країн – Чехословаччини і СРСР. Сотні з них удостоєні бойових нагород. Значна частина загинула на фронті. Декому судилася гучна посмертна слава.

 

Рядового Івана Кубинця, розвідника чехословацької танкової бригади, затримав німецький військовий патруль. Це сталося вночі на 18 квітня 1945 року біля річки Опавиця в селі Штітіна, окрес (район) Опава, нині Чехія. На світанку після допиту і катувань його стратили, розіп'явши.

 

Степан Вайда загинув підпоручиком (молодшим лейтенантом) у Сілезії – місто Творкув (Польща), перепохований у місті Острава (Чехія). Посмертно йому присвоїли капітана, а 10 серпня 1945 року удостоїли найвищої відзнаки Радянського Союзу – звання і зірки Героя. Це перший серед закарпатців Герой Радянського Союзу. Усього їх двоє.

 

Загалом же закарпатська лепта у спільну перемогу над нацизмом найчіпкіше асоціюється із четвіркою радянських і чехословацьких героїв – диверсантом Олексою Борканюком (11 січня 1901 – 3 жовтня 1942), підпільником Дмитром Вакаровим (3 листопада 1920 – 7 березня 1945), танкістом Степаном Вайдою (17 січня 1922 – 6 квітня 1945) і фронтовим розвідником Іваном Кубинцем (6 липня 1922 – 18 квітня 1945).

 

Найвищі нагороди вони отримали посмертно: С. Вайда – Героя Радянського Союзу (1945) і пошани як чехословацького героя, О. Борканюк – Героя Радянського Союзу (аж у 1965-му), Д. Вакаров – тільки медаль СРСР "За відвагу" (1966). І. Кубинець залишився без них, але його досі шанують як чеського героя Другої світової.

 

Подвиг закарпатських добровольців чехословацької армії періоду Другої світової війни нині увіковічено не тільки у меморіалах із каменю та металу, але й у поточній публіцистиці. Відрадним явищем є також тематичні наукові дослідження, що своєю скрупульозністю і виваженістю прикрашають сучасну чеську історіографію.

 

На щастя, в Україні нема офіційної версії минулого. Історики працюють в умовах інтелектуальної свободи. Мова йде про інше. У деяких випадках ще в силі головні постулати, породжені історіографією СРСР. Радянофільство і русоцентризм часто гальмували об'єктивізм у дискусіях про найвідоміші у світі українські військові підрозділи – дивізію "Галичина" і УПА, колабораціонізм, радянські злочини проти людяності. Поступово утверджуються виважені судження. Свого часу я зауважив у публікаціях для спеціалізованої та пересічної аудиторії декілька тих невідповідностей. Вкажу на чотири.

 

"Німецько-фашистські загарбники". Цей пропагандистський покруч досі в лексиконі колишніх бійців "ідеологічного фронту". У ньому сплутано два різновиди тоталітаризму (німецький націонал-соціалізм (нацизм) та італійський фашизм) у догоду третьому – російському більшовизму. Ця прописна істина ще виборює місце у масовій історичній свідомості та у діловому словнику спеціаліста-історика. Для законодавця це вже аксіома. Варто почитати закон України "Про жертви нацистських переслідувань" від 23 березня 2000 року.

 

"Велика Вітчизняна війна". 23 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський у газеті "Правда" виступив зі статею "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу". Спочатку всi слова писали малими буквами. Згодом запровадили велику букву для прикметника "вiтчизняна", а у 1945-му і для "велика". Є сумніви щодо її статусу "вiтчизняної" через грунтовний суспільний розкол у роки війни, але не щодо "великої". За масштабом німецько-радянська війна є ключовою в Другій світовій.

 

"Визволення України". У листопаді 1944 року після безпрецедентної битви за Україну (понад 700 діб) відбулося лише вигнання нацистів ціною життя 3,5 мільйона радянських воїнів. Натомість розгорнулася "війна після війни", що її сталінський режим вів на західноукраїнських землях ще десятиліття, до середини 1950-х. Український народ потерпiв вiд обох тоталiтарних систем: гiтлерiвської та сталiнської. Складно відповісти: від кого більше? Київ найсильніше знищили саме радянські мінери, які у вересні 1941-го зруйнували 940 кращих будинків Хрещатика і центральних вулиць. Тоді ж у Запoрiжжi підірвали Днiпрогес, не подбавши про евакуацію цивільного населення і знизу розташованих військових частин. Таких прикладів безліч. У Дніпропетровську висадили у повітря хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі затопили приморські квартали із жителями, а поранених червоноармійців скинули в море у санітарних машинах. Із Харкова вивезли сотні інтелігентів і спалили в зачиненому будинку. В Уманi людей замуровували в льоху. І це зробили не нацисти, а комуністи при відступі.

 

"День Перемоги". Жертвою українського календаря лягло щорічне свято – День Європи, встановлене указом президента від 19 квітня 2003 року і відразу перенесене на третю суботу травня. Річ у тому, що на Заході День Європи святкують 9 травня. Україна не змогла подолати магніт радянського Дня Перемоги, який Захід святкує 8 травня. Того дня 1945-го капітулювала нацистська Німеччина. А 9 травня 1950 року зроблено перший крок до об'єднання Європи: міністр закордонних справ Франції Робер Шуман закликав вивести виробництво вугілля і сталі (підвалини військової могутності) з-під національного контролю.

 

Щороку 8 і 9 травня держави-члени ООН вшановують загиблих і постраждалих із вини двох паліїв війни – СРСР і Німеччини. Ця дата є скорботним днем – перемоги, пам'яті, примирення, пошани всіх жертв Другої світової війни.